Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті icon

Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті


НазваниеЦе питання не на іспти це питання, що були в інтернеті
страница6/11
Размер0.56 Mb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

^ 41. Українське бароко в літературі, архітектурі та образотворчому мистецтві.

Духовний розвиток України другої половини XVII —XVIII ст., культурні зв'язки східнослов'янських народів, вплив європейського мистецтва зумовили багатство і розмаїття архітектури України. Вона розвивалася на міцному ґрунті багатовікової вітчизняної культури й увібрала кращі досягнення європейського мистецтва, в якому утвердився новий стильовий напрям бароко...

Стиль європейського бароко з характерними для нього пафосом боротьби і перемоги, пластичною експресією та багатством варіацій мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесенню національної самосвідомості українського народу, тріумфові у Визвольній війні 1648—1654 pp. і створенні власної держави — Гетьманщини.

В розвитку українського барокового стилю можна достатньо виразно окреслити три етапи: ранній (друга половина XVII —початок XVIII ст.), зрілий (1720 —1750 pp.) і завершальний (друга половина XVIII ст.).

Українське бароко об'єднало багате європейське мистецтво, з власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрастність воно органічно сполучило з народним замилуванням у взористості, зберігши при цьому логіку, відбиту в чіткій тектонічній структурі споруди. Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Головні сколи храми-портали прикрашали профіліровкою, виконаною з цегли, а в районах, багатих на камінь, їх витесували з вапняку. В дерев'яній архітектурі високо цінували вишукані форми кронштейнів, опасань, аркади, різьблення на одвірках тощо.

Складна композиція об'єктів притаманна церкві Різдва Богородиці (1696 р.) у Києво-Печерській лаврі, де до тридільного триверхового храму прибудовані невеликі каплиці, завершені бароковими верхами. Це напрочуд мальовнича семиверхова споруда з сильно розчленованими масами, грою вертикальних і горизонтальних членувань, контрастом великих об'ємів і мальовничим легким вінчанням бань. У стилі бароко споруджені тринеф-ний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695 р.) і три-нефний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709 р.)

Риси українського бароко своєрідно виявилися також у цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будинку чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки) виконаний з цегли, оцинкований і побілений. Він справляє враження скульптурної обробки: сильно і рельєфно на тлі білих стін вимальовуються архітектурні деталі — півколонки, кронштейни, фігурні, лучкові, трикутні суцільні чи розірвані фронтончики. Елементи архітектурних деталей засвідчують, що автор знав європейську архітектуру.

Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характерний посиленням експресії, мальовничості, сократівсь-кої взористості. В той період широко застосовувалися розписи, ліпка, колір, великі настінні розписи. Багато руських іконостасів з'явилося в інтер'єрах архітектурах споруд. Орнаментальний декор, розписи і колір будівель змінили вигляд сіл і міст, окремих ансамблів, надали їм стилістичної єдності, мистецької довершеності, національного обличчя.

Одним з найхарактерніших творів цього періоду стала брама Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві. Архітектор Йоганн Готфрід Шедель вдало поєднав багатство декору і тріумфальну пишність з ліризмом і задушевністю. Урочистістю і патетичністю приваблює церква Преображення у с.Великі Сорочинці на Полтавщині.

З другої половини XVIII ст. почався третій, завершальний період розвитку стилю українського бароко, де великий вплив мала творчість видатних майстрів європейської школи: в Західній Україні — німця за походженням Б.Меретина, в Східній — італійця за походженням В.Растреллі й українця І.Григоровича-Барського. Б.Меретину і В.Растреллі властиві рафінована архітектурна композиція, щедре використання монументально-декоративної скульптури — статуй, ваз.

Чудовою пам'яткою барокової архітектури на західноукраїнських землях став славетний собор св.Юра у Львові (1745—1770 pp.) — велична споруда масивних динамічних форм та ажурних тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду, яка звужується вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р.н. невідомий — 1759 р.). Окрім храму св.Юра в бароковому стилі у Львові споруджені Бернардинський єзуїтський та Домініканський костели, церква св.Петра і Павла, Святодухівський собор, Королівський арсенал та багато інших будівель.

З другої половини XVI ст. в Україні поширилося монументальне будівництво, яке виявилося в архітектурі культових споруд. Важлива роль тут належала творчому переосмисленні багатої будівельної спадщини давньоруських часів. У Києві, Чернігові й інших містах поновлювалися старовинні храми, що загалом зберігали первісну просторову структуру, однак зовні їм надали барокового вигляду — з вибагливими декоративними фронтонами, обрамленнями вікон і дверей, мальовничими багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами. До таких архітектурних споруд належать Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський та Борисоглібський собори в Чернігові.

Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI —середині XVIII ст. Замість простої гармонійності ренесансу в літературній традиції бароко панувала ускладненість. Антропоцентричність відійшла на задній план, і культура частково повернулася до теоцентризму. Динаміка і рухливість літературного бароко виявилася у прагненні авторів до напруги, авантюри, антитез, мистецької гри, намаганні схвилювати, занепокоїти читача. Звідси — пристрасть до гіпербол, парадоксів, гротеску. Твори переобмежені мистецькими прикрасами, оригінальними чудернацтвами.

Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами К.Транквіліона-Ставровецького, І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галя-товського, П.Мамки, Г.Сковороди та інших видатних письменників і філософів.

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с.Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.

У 1751 р. Г.Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність "зла" — "добро", що символізує високі духовні інтереси людини.

Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української літератури другої половини XVII ст. Упродовж 1769—1779 pp. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли подальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури.

Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769—1838 pp.). У Петербурзі 1798 р. вийшли друком три частини його знаменитої поеми "Енеїда", створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В "Енеїді" широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, в ній реалістично змальовано побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.


^ 42/ Музична культура і театральне мистецтво другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.


У XVIII ст. поряд з відомими раніше вертепом і шкільною драмою з'являються нові види та форми українського сценічного мистецтва, з-поміж яких провідне місце належало театруСтуденти Києво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіуму, де головно зосереджувалося літературне і мистецьке життя, ставили виставу за трагікомедією Ф.Прокоповича "Володимир", історичні драми М.Козачинського, "Комедійну дію" М.Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного політичного і культурного розвитку. Загалом збереглося ЗО драм з того часу.

Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки — студенти Києво-Могилянської академії.Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма — легенда про народження Христа. Друга — народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором. Побутові сцени становили основу інтермедій, тісно пов'язаних із розвитком шкільного театру і шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи та рівності. Вертепні вистави й інтермедії сприяли розвитку українського народного комерційного театру.

Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана. Театр-балада поєднував елементи мистецтва лицедіїв, народної драми і шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та іноземних авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема, малий успіх п'єса Г.Кониського "Воскресіння мертвих".

На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театральних видовищах, які влаштовували у мастках феодали, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це засвідчувало розвиток народного сценічного і хорового мистецтва. Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром став Харківський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були "Недоросток" Д.Фон-візіна, "Мельник-чаклун" О.Аблесимова, "Наніна" Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших містах. Безумовно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їхня діяльність створювала відповідний ґрунт, на якому розвивався український професійний театр.

Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні й танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці — метелиці, гопаки, козачки тощо. Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика. її творці та виконавці — кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.

У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. Впродовж XVII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги, їхній репертуар складався з військових маршів, народної танцювальної та інструментальної музики.

Видатний український композитор і теоретик партесного жанру М.Дилецький (1650—1723 pp.) обстоював метод створення духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад мелодію поширеного тоді канта "Радуйся, радость свою воспіваю". Партесний концерт був своєрідним виявом стилю українського бароко в музиці. У професіоналізації музичного мистецтва значна роль належала фаховій освіті. Вона здійснювалася на основі теоретичних праць композитора М.Диленського, зокрема його "Граматики музикальної", що узагальнювала практику партесного співу і композиції. Підготовку музикантів-виконавців, регентів, педагогів-теоретиків, композиторів здійснювали Києво-Могилянська академія та Харківський колегіум, а також музичні школи, які існували при монастирях і духовних семінаріях.

З метою підготовки освічених музикантів і задоволення потреб царського двору у м.Глухові на Чернігівщині була створена 1738 р. спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, з-поміж яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Бортнянський (1751 — 1825 pp.). Саме з його ім'ям пов'язаний новий етап у розвитку української професійної музики.. В історії української музики важлива роль належала сольній пісні з інструментальним супроводом — пісня-романс, а також кант — побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких піаень були Г.Сковорода, З.Дзюбаревич, С.Климовський, О.Падальський, І.Бакинський, Я.Семержинсь-кий та ін.


^ 43.Діяльність Ф.Прокоповича.

Феофан (Єлеазар) Прокопович — український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії (1710-16 рр.), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.

Життєвий шляхДядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів.

1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я.

У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Рима, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника.

28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства.

1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить епітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я Феофана в пам'ять про свого дядька.

З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим.


1707 року стає префектом Києво-Могилянської академії.

1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов'я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря.

1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга.

1718 року призначений єпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент» 1720.

1721 року призначений віце-президентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський.

1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон.

19 вересня 1736 року помер у Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі.

Прокопович — автор теорії просвіченого абсолютизму

Ф.Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Створюючи свою теорію Прокопович глибоко вивчає історію країни,

Ф.Прокопович пов'язує найкраще забезпечення народної користі з сильною державою, а сила держави вбачається ним у єдності й неподільності. З цих позицій Ф.Прокопович жорстко критикує унію і католицизм (як інструменти внутрішнього поділу народу), аристократичну олігархію, обгрунтовує необхідність підпорядкування церкви світській владі. Створення «Духовного регламенту», який набув чинності закону, й заснування Синоду — орган управління Руською правосланою церквою, який підпорядковувався світській владі були практичним втіленням ідей Прокоповича.

Період найактивнішої громадської діяльності Прокоповича в Росії закінчується приблизно зі смертю Петра І. Під час царювання наступників Петра та панування «верховників» Феофан живе в атмосфері постійного переслідування й доносів. Дійшло до того, що Прокопович та його учень і однодумець Теофіл Кролик подумували навіть про еміграцію до Швеції 2. Шал гніву викликало те, що, ставши єпископом псковським 1718 р., Феофан невтомно боровся проти спроб партії «довгих борід» відновити старі, допетровські порядки, в тому числі й посаду патріарха.

Становище Прокоповича значно покращало, коли 1730 р., очоливши разом з А. Кантеміром та В. Татіщевим партію служилого дворянства та «середнього чину людей» й попередньо заручившись згодою князів Черкаського й Трубецького, він подав Анні Іоаннівні вдрохання» про прийняття нею самодержавства, поховавши цим задуми «верховників» остаточно. Завдяки своїм здібностям, гнучкому розумові та значним для того часу знанням голова \17\ «вченої дружини», як підкреслює І. Чистович, «не лише сам уцілів і зберіг своє становище під час постійних колотнеч, що хвилювали державу й церкву в першій половині минулого (XVIII — Авт.) століття, коли гинули Меншикови, Долгорукови, Голіцини, Остермани та чимало інших осіб, а й зберіг справу Петра від знищення, яке постійно загрожувало їй» 1. Сповнене бурхливими подіями життя Феофана Прокоповича закінчилось у Новгороді 8 вересня 1736 р. Останніми словами мислителя були: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?» 2.


^ 44.Значення творчості Г.Сковороди для розвитку української культури.

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с.Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.

У 1751 р. Г.Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність "зла" — "добро", що символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя було об'єктивно спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості.

Дотримуючись позицій гуманізму, Г.Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Пізнати себе, за Сковородою, — пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної "сродної" праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української літератури другої половини XVII ст. Упродовж 1769—1779 pp. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли подальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури.

Талант Г.Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці "Сад божественних песней". Тут поет виступає співцем свободи, прославляє "отця вольності" Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої.

Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769—1838 pp.). У Петербурзі 1798 р. вийшли друком три частини його знаменитої поеми "Енеїда", створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В "Енеїді" широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, в ній реалістично змальовано побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.

В літературній творчості XVIII ст. чільне місце посідають історичні пісні про зраду сотника Сави Чалого, подвиги козацького ватажка С.Палія, зруйнування Запорозької Січі. Героями епічних творів, балад, чумацьких пісень виступають Морозенко, Богун, Нечай, Самійло Кішка, Маруся Богуславка, козак Голота та інші народні герої.


^ 45. Своєрідність та особливості українського Просвітництва

Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.

Просвітництво в Україні

В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.

. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький).

Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління «філософа на троні» - Катерини II, коли роль Києво-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми.


До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Із ряду праць просвітників виділяється «Історія Русів». Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва:

Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям.

Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.

Рівень духовної культури будь-якого народу визначається насамперед станом освіти і поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій половині XVII —кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянсь-ка академія. Вона мала величезний вплив не лише на українську, а й на культуру слов'янських народів. Водночас діяла широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян.

У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток освіти здійснювався на основі загальноросійської реформи. В 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма та малювання, в третьому і четвертому — загальні розділи російської та європейської історії, географіії, фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.

Навчальні програми головних і малих народних училищ передбачали обов'язкове вивчення російської, латинської та однієї західноєвропейської мови. На посади вчителів народних училищ призначали випускників Петербурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив політику полонізації українського народу.

В Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії. Навчання у них проводилось польською і латинською мовами. У 1661 р. грамотою короля Яна Казимира Львівська єзуїтська колегія була реорганізована в університет. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х роках XVIII ст. припинила діяльність.

Після занепаду братських шкіл в Галичині справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіянські школи підпорядковувалися Комісії народної едукації (освіти). У їх розпорядження було передано шкільні будинки та майно ліквідованого єзуїтського ордену. Доступ до навчання у таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна, надзвичайно велика увага приділялася релігійному вихованню. Василіянські школи піддавалися сильному полонізаційному впливу.

Після входження Східної Галичини 1772 р. до складу Австрійської монархії було проведено шкільну реформу. Згідно з нею, встановлювалось три типи державних шкіл. У Львові було засновано трирічну нормальну школу. В ній навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. У великих окружних містах діяли головні школи. В маленьких містечках діти навчались у тривіальних школах. Мовами навчання стали німецька та латинська. З 1787 р. у головних і тривіальних школах запроваджено вивчення української мови як місцевої. Однак до кінця століття кількість годин на її вивчення було суттєво зменшено, а нагляд над українським шкільництвом передано польським церковним властям.


^ 46.Класицизм в архітектурі та живописі українського Просвітництва.

Для XVIIІ ст. характерна наявність ряду художніх напрямів, які нерідко взаємоперетиналися: зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо і романтизм. Вони позначились на різних жанрах мистецтва і, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та живописі.

Архітектура

Характерною особливістю розвитку архітектури в XVIIІ ст. було спорудження великих будівель державного та громадського значення. Розповсюджується витончений стиль: у зовнішньому та внутрішньому оздобленні палаців, церков, замків; застосовується багато дрібних ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками. Цей стиль увійшов в історію під назвою «рококо» (від французького «rococo» – подібний на черепашку).

Напередодні та під час французької революції XVIIІ ст. архітектура у Франції знову повертається до класицизму, наслідуванню архітектури стародавніх Греції та Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії Наполеона І. Будівлі, портрети, меморіальні колони, тріумфальні арки споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як в часи імператорського Риму. Стиль Французької архітектури, пов’язаний з часом імперії Наполеона І, прийнято назвати ампіром (імперія). Один з шедеврів французького класицизму другої половини XVIIІ ст. є Пляс де ля Конкорд (Площа згоди) у Парижі (архітектор Ж.-А. Габрієль).

Класицизм як основний напрям архітектури широко використовувався і в Англії: собор Св. Павла (1675–1710, архітектор К. Рен).

Під час великої пожежі 1666 року в Лондоні згоріло 13200 будинків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити заново. Під керівництвом К. Рена була проведена велика робота по плануванню лондонського центру, збудовано безліч споруд. Однак найбільшим його досягненням був собор св. Павла (1675–1710), який вважається шедевром світової архітектури. Напис на могильній плиті К. Рена, похованого в соборі, закликає: «Якщо ти шукаєш пам’ятник будівничому, то оглянься довкола!».

Живопис

При дворах абсолютних монархів XVIIІ ст. розквітав пишний офіційний придворний живопис. У ньому було менше релігійних мотивів, ніж у середні віки, переважали міфологічні сюжети, портрети королів, полководців. Особливо модним став так званий «галантний живопис», який змальовував світських дам і кавалерів, пікніки на лоні природи.

Наприкінці XVIIІ ст. гостра політична боротьба французької буржуазії проти дворянства відбилося і в живописі. Художники почали створювати картини з образами реальних людей з «третьої верстви», писали портрети видатних просвітителів XVIIІ ст. У такому напрямі працював талановитий художник Ж.Б. Грез (1725–1805), який написав портрет Дені Дідро.

Найбільш видатним представником класицизму став Ж. Л. Давід (1748–1825). Ще до Великої французької революції він написав картину «Клятва Гораціїв», на якій зображений батько, який благословляє синів на бій з ворогами республіки у Стародавньому Римі. Під час Великої французької революції Давід голосував за страту короля і вніс пропозицію про перетворення королівського зібрання картин і статуй у Луврі у національний музей. В подальшому, за часів імперії, Ж.-Л. Давід став писати пишні, офіційно-холодні, придворні картини, які звеличували Наполеона і створену ним знать.

На останню чверть XVIIІ ст. припадає виникнення складного духовного руху, який отримав назву романтизм. Для романтизму властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтизм, показ героїки національно-визвольної боротьби є характерним для творчості великого іспанського художника Ф. Гойї (1746–1828). Широко відомий груповий портрет королівської сім’ї, в якому він не побоявся реалістично зобразити обличчя короля з ознаками виродження, відштовхуюче, пихате і злобне лице королеви. В той же час картини, присвячені простим людям Іспанії, Ф. Гойя писав з величезною любов’ю до народу. Революційним пафосом овіяна його картина «Розстріл повстанців».


^ 47. Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку української культури

Наприкінці XVIII ст., коли почався процес національного відродження, українська етнолінгвістична територія, тобто ті землі, де жили українці, перебувала в межах двох багатонаціональних імперій: Російської та Австрійської. Цей політичний поділ залишився до Першої світової війни.

За підрахунками академіка М.Грушевського, єдиний територіальний комплекс споконвічних українських земель у XIX ст. становив 850 тис. км2, з яких лише десята частина припадала на землі під владою Австрії. Незважаючи на це, українцям Галичини належала важлива роль у виборі напрямів українського національного відродження.

Духовна культура українського народу кінця XVIII — початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і зруйнування Запорозької Січі (1775 p.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині (1783 p.), скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської імперії. На колоніальному становищі опинились і західноукраїнські землі, що перебували у складі Австрійської монархії.

У 1801 р. на царський престол вступив Олександр І, який здобув репутацію ліберального правителя. В усій імперії відчувався подих так званої нової ери. Генерал-губернатором України був призначений прихильний до українців князь Куракін. Скориставшись цими обставинами, українські культурні діячі заснували 1805 р. у Харкові приватний університет.

Поразка Наполеона у війні з Росією призвела до посилення абсолютистських режимів у країнах Європи. Реакція царизму на події в Україні стала ще жорстокішою. Були створені "військові поселення", які перетворювали українських селян на військових ("аракчеївщина"), що спричинило численні бунти і заворушення.

На початку XIX ст. в Україні з'явилися масонські організації антиурядового спрямування. Одна з них під назвою "Любов до істини", членом якої був І.Котляревський, діяла в Полтаві 1818 р. У Києві організувалася таємна ложа "Товариство об'єднаних слов'ян". Аналогічні організації існували в Житомирі, Кременці й інших містах України.

Учасник полтавської масонської ложі, повітовий маршал В.Лука-севич був організатором та ідеологом "Малоросійського таємного товариства". В укладеному ним "Катехизисі автономіста" обстоювалась ідея автономії України.

Ситуація в Україні ще більш ускладнилася, коли на царський престол 1825 р. вступив Микола І. Ідеологія російської деспотії у цей час виражалася формулою міністра освіти Уварова: "Самодержавство — православ'я — народність". Царські власті розпорядились ліквідувати польські школи. Російська мова стала офіційною в усіх установах. Київський університет св.Володимира, заснований 1832 р., став центром обрусіння.

Доба правління Миколи І позначилася жорстокою реакцією в суспільних сферах життя. Російська імперія перетворилася у слухняний, централізований апарат, який- очолив абсолютний монарх. Однак реакційне правління Миколи І, прозваного "Палкіним", не в змозі було приглушити революційні настрої, що після 40-х років XIX ст. знову спалахнули в Європі й досягли кульмінації у "весні народів" 1848 р. У цей час революційні гуртки продовжували існувати і в Росії, і в Україні, зокрема у Харкові серед університетської молоді.

На тлі таких історичних, суспільно-політичних та національних відносин утверджувався новий етап національно-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України.


^ 48. Генезис та періодизація національно-культурного відродження в україні наприкінці XVIII-початку XX ст.

Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в тому числі українського.

Чеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний. На першому етапі національного відродження, який М.Грох називає академічним, певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Тут дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.

На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехідну царину політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.

Американський вчений українського походження Р.Шпорлюк зробив спробу застосувати схему М.Гроха до розвитку українського відродження кінця XVIII — початку XX ст. Він простежує' генезу, дає періодизацію національно-культурного відродження в Україні й виділяє три його фази — наукову, культурну і політичну. У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками — Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.

Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років — від кінця існування козацької держави до Першої світової війни.

На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатний історик Олександр Оглоблін назвав "вічною книгою незалежності українського народу". Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до козаччини".

На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провіднрю його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу.

Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися лицем до народу". В той час в середовищі української еліти викристалізовувалася концепція про Україну "як етнічну національність", котру не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак у культурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися в окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху національно-культурного відродження були зумовлені зовнішньо-політичними та внутрішніми українськими обставинами.

На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави.

Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла із середовища українського дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.


^ 49.Дворянський період національно-культурного відродження та його особливості

Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику цариці Катерина II стосовно України, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством. Як слушно зауважує Д.Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що використовував історичні традиції та історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії козацької України, поступово формувалася українська національна ідея.

В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. На думку видатного історика України Івана Крип'якевича, українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. почала життя з історичних розвідок історії народу, історії козацтва. В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p.). Видавець цього твору Й.Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. З таким твердженням не погодилися М.Максимович, О.Лазаревський, М.Майков та ін. Одні дослідники дотримувалися думки, що автором твору був О.Безбородько, інші — батько і син Полетики. Однак, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 — 90-х років XVIII ст., тісно пов'язаних з О.Безбородьком.

"Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Багато уваги приділено Коззачині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів.

Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773—1842 pp.), ім'я якого слід згадати разом з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як "архітектор" відродження.

В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. зацікавлення німецькою класичною філософією помітно зросло. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І.Канта, був П.Лодій із Закарпаття. У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787—1802 pp.). Потім П.Лодія запросили на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів

Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми "Енеїда" — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, що привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. З появою творів І.Котляревського українська мова завоювала право на існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Квітка-Основ'яненко Разом з Г.Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Борови-ковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін. У творах вони на перший план висувають духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М.Костомарову— автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей

В історії українського відродження важлива роль належала "Украинскому вестнику", що впродовж 1816—1819 pp. виходив щомісячно і мав понад 350 с Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П.Гулака-Артемовського* українською мовою. Це викликало репресивні акції царизму, 1819 р. журнал закрили.

Паростки національно-культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури.

Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало утверджувати самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль. На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям — ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набували своєрідних українських ознак.


50) Істо́рія Ру́сів» — твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів ще до 1769 року.

Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1825 році. Цей твір добре знали кирило-мефодіївці, і насамперед, Тарас Шевченко. . Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. «Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».

«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Історію Русів використовували при написанні своїх історико-літературних творів Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Ізмаїл Срезневський, Микола Гоголь, Микола Костомаров.


51) Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові.
Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).
Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873 p.), Зазначимо, що Кирило-Мефодіївське братство виконало важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на певний час перемістився в Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, після заслання проживали кири-ло-мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів иайвидатніших українських письменників — І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка та ін. У Петербурзі 1861 — 1862 pp. видавався українською мовою щомісячний журнал "Основа", що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В.Білозерський.
Журнал опублікував низку статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. Наприкінці 50-х —початку 60-х років в Україні почала формуватися народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює товариства — так звані громади, головним завданням яких стало поширення освіти. У пробудженні національної самосвідомості українців важливе значення мали наукові публікації, що висвітлювали питання історії та етнографії України, фольклористику, мовознавство. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці "История Малороссии" М.Маркевича у п'яти томах, дослідження М.Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Руина", "Мазепа и ма-зеповцы"), П.Куліша ("Записки о Южной Руси", "Історія України від найдавніших часів"). У той період плідну наукову діяльність розгорнув професор Київського університету В.Антонович (1834 — 1908 pp.). Він очолював* історичне товариство Нестора-літописця і був автором численних праць з історії, археології, етнографії.
Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.
Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII — початку XIX ст. і розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла остаточне оформлення у творчості Т.Шевченка.. М.Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору й етнографії: "Історичні пісні малоруського народу" в співавторстві (1874—1875 pp.); "Малоруські народні перекази і оповідання" (1876 p.); "Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880" (1881 p.); "Політичні пісні українського народу XVIII —XIX ст." (1883—1885 pp.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова.
В сфері літературознавства М.Драгоманов був одним з найви-датніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Це засвідчує його праця "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891 p.).
М.Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби української літературної критики, підніс її авторитет, дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки.
Значення творчості М.Драгоманова для розвитку визвольних ідей в Україні, піднесення української культури високо цінували І.Франко, Леся Українка, В.Стефаник, М.Коцюбинський, М.Павлик. На думку І.Франка, кращі твори М.Драгоманова "запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку".
Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються мистецькою цінністю оперні театри в Одесі, Києві та Львові, будинок Нової біржі в Одесі, Львівський політехнічний інститут тощо.
Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог і громадський діяч М.Лисенко (1842—1912 pp.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", вокальні твори під загальною назвою "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка", романси на слова І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.
Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка були композитори К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, С.Люд-кевич.


52)^ Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариств
Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні виникла таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство. Воно називалося іменем засновників слов'янської писемності братів Кирила й Мефодія (жили в IX ст.). Ініціаторами створення товариства були Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський. Пізніше до нього приєдналися Пантелеймон Куліш, Огіанас Маркевич, Тарас Шевченко, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький та ін.
Кирило-Мефодіївське товариство ставило за мету об'єднання всіх слов'янських народів у федерацію. Його політичну програму викладено в «Книзі буття українського народу» М. Костомарова й у «Статуті Слов'янського товариства Св. Кирила та Мефодія». Головними завданнями члени товариства вважали: ліквідацію самодержавства, скасування станів і кріпосного права; визволення слов'янських народів та об'єднання їх у федеральну республіку з парламентським ладом, наданням кожному народу автономії; запровадження загальної освіти народів тощо. Програмові положення розвивали республіканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Для цього треба добре усвідомити й осмислити минуле й сучасне.
Знесилена в постійній боротьбі з Польщею, втративши будь-яку надію на добросусідські стосунки з нею, Україна «пристала до Московщини та з'єдналася з нею як один народ слов'янський з іншим народом слов'янським». У системі відносин Україна — Польща — Московщина всі народи було поневолено царем і панами, але народом — рабом був український, бо він терпів гніт у найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю як найпослідовнішого поборника свободи, рівності й братерства, а Україна виступала будителем усієї Слов'янщини до боротьби за ідеали.
Суть слов'янської федерації, за М. Костомаровим, полягала в тому, щоб кожна слов'янська держава — польська, литовська, українська, білоруська, російська — була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ. Очолювати як кожну окрему державу, так і їхню спілку загалом мали виборні особи. У всіх суб'єктів федерації мали бути однакові основні закони, єдина грошова одиниця, свобода торгівлі, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми відносинами за збереження повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти.
Настав час, вважали члени товариства, об'єднати всіх слов'ян навколо ідеалу свободи, рівності та братерства у федеративну парламентську республіку з наданням кожному народові рівних прав і широкої політичної автономії.
Здійснити об'єднання слов'янських демократичних держав передбачалося шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання молоді, літературної діяльності.
Водночас Кирило-Мефодіївське товариство, його революційно-демократичне крило (М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, їхній ідейний наставник Т. Шевченко) своїм головним завданням вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів. Зазнали критики i монархи. Так, Петро І «поклав сотні тисяч у каналах і на кістках їхніх збудував собі столицю». Не менш критично характеризувалася Катерина II. «А німкеня Катерина, розпусниця всесвітня, безбожниця, мужовбивця, знищила козацтво й свободу».
Найрішучішу й найбезкомпроміснішу позицію в Кирило-Мефодіївському товаристві займав Тарас Шевченко. Пост обстоював ідеї народного повстання, остаточною метою якого мало бути встановлення демократичної республіки — суспільства із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.
За доносом Кирило-Мефодіївське товариство напри кінці березня 1847 року було розгромлене, членів його за арештовано. Товариство проіснувало лише 15 місяців, про те справило значний вплив на розвиток суспільно-політичної думки й визвольної боротьби в Україні. Його діяльності здобула широкий відгук у пресі країн Європи та світу. 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Похожие:

Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті iconЦе питання не на іспти це питання, що були в інтернеті
Українська національна культура як самобутній соціокультурний феномен, її характерні риси та ознаки
Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті iconПитання для підготовки до іспиту
Питання та терміни за темами, які на 23. 05. 2013 не були ще викладені на лекції або не надсилалися/давалися викладачем, можуть ще...
Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті iconЗакон України «Про рекламу та рекламну діяльність» Питання Неналежна реклама Питання Засоби реклами Питання Елементи засобів реклами Питання Теле- та радіореклама Питання Реклама в пресі
Питання Закон України «Про рекламу та рекламну діяльність» Питання Неналежна реклама
Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті iconТема: «облаштування післявоєнного світу» мета
Міжнародні конференції 20-х років ХХ століття: суперечливі питання І питання та їх розв’язання
Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті iconПротокол № від року
Розглянуто питання електроприводу, електрозабезпечення, викладені основи електровакуумних, фотоелектронних та напівпровідникових...
Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті iconПитання 13 Телефонна розмова — це один із видів усного ділового мовлення
Телефон останнім часом став чи не найважливішим засобом комунікації. Ми не уявляємо свого життя без телефону вдома, ні на роботі....
Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті iconЗміст технічного аналізу інвестиційного проекту
Аналіз ринку покликаний дати від­повідь на питання, що виробляти і за якою ціною продавати, а технічний аналіз — як виробляти і з...
Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті iconПитання для іспиту
Олега з імператором Візантії у 911 р обумовлювалися митні питання між двома державами. Уже на той час у київ­ських слов'ян як норма...
Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті iconПравославне сповідання віри кафоличної І Апостольської Східної Церкви. Питання Що має Православно Кафоличнийй Християнин робити, щоб осягнути вічне життя?
Собор., прав. 28, що всі члени Віри Кафолицької і Православної Церкви були передані їй від Господа нашого Ісуса
Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті iconПитання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії»
При цьому саме Великобританія тривалий час являла світові зразки демократії, запровадивши загальне виборче право для чоловіків, створивши...
Це питання не на іспти це питання, що були в інтернеті iconМіжнародна науковО-практична конференція «Актуальні питання розвитку державності та правотворчої діяльності в Україні»
Запрошуємо Вас взяти участь у роботі Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні питання розвитку державності та правотворчої...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы