Етнічна ідентичність icon

Етнічна ідентичність


Скачать 431.54 Kb.
НазваниеЕтнічна ідентичність
страница1/4
Размер431.54 Kb.
ТипДокументы
  1   2   3   4

9.

Етнос — це культурно-духовна спільність людей, які споріднені походженням, мовою, культурними надбаннями, територією проживання, а за певних умов і державними утвореннями.

Етнічна ідентичність


Проблема розвитку і збереження культур народів в іноетнічно-му середовищі посідає важливе теоретичне і практичне значення у сучасній науці.


Історія людства постійно супроводжується міграцією племен, народів, окремих осіб. Основні причини, які зумовлюють міграційні процеси, є історичні, економічні, політичні, соціальні, релігійні чинники.


Оскільки діаспора відіграє свою власну роль у внутрішньоетні-чному процесі, існує певна кореляція подій, які переживає діаспора і подій, які переживає материнський етнос.


Поняття етносу (етнічної спільноти) має неоднозначне і надзвичайно широке трактування: нація (населення країни), етнічна група - всі вони відрізняються між собою ступенем соціально-економічного розвитку та іншими ознаками. За цих умов найважливішого значення набуває етнічна самосвідомість: поки вона зберігається, існує народ. Саме за ознакою етнічної самосвідомості визначається національний склад населення більшості країн.


Термін діаспора уперше був застосований по відношенню до євреїв, які під час вавилонського полону опинилися поза межами своєї батьківщини і розпорошилися по світові. З часом цей термін почали вживати й по відношенню інших етнічних спільнот, які поселяються і проживають в іноетнічному середовищі.


Отже, представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, яке ідентифікує та усвідомлює свою генетичну або духовну єдність з нею це - діаспора.


Етнічні процеси серед представників певної діаспори характеризуються наявністю таких факторів: термін перебування в іноетнічному середовищі, соціально-політичний устрій країни, чисельність та характер розселення (компактне чи дисперсне), ступеню урбанізації. Чималу роль відіграє близькість (етногенетична або соціальна) культури контактуючих народів.


Сприятливішими умовами для інтенсифікації етнічних процесів характеризуються міста. Це зумовлюється високою соціальною мобільністю міського населення, його поліетнічна структура. У деяких містах деяких зарубіжних країн, особливо американських, існує багато національних кварталів, виникнення яких пов'язане з намаганням етнічних груп зберегти свою автентичну культуру, рідну мову, мінімалізувати або й уникнути культурної асиміляції.


Етнічна ідентичність - усвідомлення приналежності до певної етнічної спільноти, ідентифікації з іншими членами етносу внаслідок спільності історичної пам'яті, спільності культурних архе-типів тощо. Як зазначив Джордж де Ворс, етнічна ідентичність вимагає деякої послідовності у поведінці людини, щоб інші люди могли віднести її до певної етнічної категорії.


У розробці цілісної концепції історичного розвитку української національної культури фундаментального значення мають дослідження всіх її аспектів, вагоме місце посідає серед яких вивчення життєдіяльності української діаспори в контексті загальнонаціонального культуротворчого процесу.


Вплив нації на спосіб мислення і поведінки людини виражається у формі впливу окремих осіб, невеликих соціальних груп, етнічної культури (у першу чергу мови), звичаїв, моралі. Оскільки значну частину культури певної нації - наприклад, живопис, архітектура і т.п. - доступна сприйняттю представників інших етносів, а інша частина стає доступною сприйняттю представників інших етносів завдяки перекладам художньої, філософської, наукової та іншої літератури, то особистість може формуватися під впливом культури і психологічного складу свого народу, навіть якщо вона не володіє мовою. Головне, щоб людина вважала себе представником цього етносу, знала його історію і культуру.


Добровільна або вимушена еміграція українців за межі батьківщини спричинена економічними, соціальними та політичними обставинами та подіями, які відбувалися на території України у різні історичні епохи. Наслідком таких переміщень стало формування української діаспори у різних куточках світу.


Дослідженню явища української діаспори присвячено велику кількість наукових праць у зарубіжній та вітчизняній історіографії. Дослідники вказують на високу національну свідомість і велике бажання зберегти свою національну ідентичність у чужій країні переважній більшості українських емігрантів.


По відношенню до українців, які проживають поза межами України термін "діаспора" уперше використав український політолог та етнологі В.Старосольський.


Термін "українська діаспора" охоплює усіх українців, які постійно живуть за межами історичної батьківщини незалежно від причини, які зумовили міграцію: розвал імперій, світові війни, політичні чи економічні кризи, особисті обставини тощо.


Наукове осмислення соціокультурного феномену української діаспори призвело до становлення її типологізації і відповідно поділяється на західну і східну.


Духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де існує та розвивається українська культура. Необхідність консолідації спільних зусиль України і діаспори, залучення світового українства для розбудови української держави та утвердження її позитивного іміджу у світі сьогодні вже є очевидним.


Одним із чинників визначення національної, етнічної культури є традиції народної художньої творчості. Чим вищий рівень розвитку і технізації суспільства, тим швидше і безповоротніше зникає з побуту і вжитку народна творчість. Сьогодні в Європі, як і в розвиненій Америці, традиції народної художньої творчості практично зникли. Цьому сприяв розвиток виробництва, поліграфічних послуг, а особливо — засобів масової інформації, зокрема телебачення. Наприклад, зараз в Україні національна народна традиція активно витісняється західними зразками маскультури найнижчого гатунку. Технологічний процес з україно- та російськомовного переходить на англомовний, що негативно позначається на лексиці як технічної, так і творчої інтелігенції. Різко зменшились тиражі україномовної літератури, на що звернули увагу і забили тривогу письменники, бо для них це проблема творчого життя чи смерті, буквально фізичного існування та можливості реалізуватися. Адже сумнівно, що хтось читатиме літературні твори, окрім фахівців, мовою, якою не користується суспільство в державі.


4.

Типологія культур

Культура як стабільна система складається з безлічі складних підсистем, елементи яких взаємодіють між собою, створюючи складний живий організм. Типологізація в культурології виступає певним методологічним прийомом (методом) її вивчення та аналізу.
Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи), що пізніше чергуються за певними ознаками..

Аналізуючи сучасні наукові дослідження, можна виділити чотири підходи до типологізації культури.

Сучасні підходи до типологізації культури:

І. Світоглядний;

II. Формаційний;

III. Локальний;

IV. Перехідних епох.

В розвитку людства виділяють безкласове, класове і сучасне демократичне суспільства.

Увага! Сучасне індустріальне суспільство уже не вписується в свою класичну модель. Суспільні відносини, організація виробництва, перерозподіл накопиченого багатства дає підстави охарактеризувати його як суспільство сучасних демократій.

І. Світоглядний підхід. Кожному суспільству притаманний свій світогляд: міфологічний, релігійний, науковий. Цьому поділу відповідають типи культур: міфологічна, релігійна, “наукова”.

Наукова культура має свої етапи розвитку: першої наукової, першої технічної, науково-технічної, інформаційної революцій.

Відповідно до марксистського погляду, людство у своєму розвиткові пройшло через ряд суспільно-економічних формацій. У спеціальній літературі, на жаль, все ще досить незначній, формаційний підхід із-за його відірваності від власне культурологічних критеріїв піддається зростаючій критиці.

В основі кожної з них лежать, як правило, певні продуктивні сили і економічні відносини, а в якості рушійної енергії в більшості з них виступають класова боротьба і революції.

ІІ. Формаційний підхід

1. соціалістичне, а в перспективі комуністичне суспільство;

2. буржуазне суспільство;

3. феодальне суспільство;

4. рабовласницьке суспільство;

5. первісне суспільство.

Кожній з цих формацій притаманний і свій тип культури, а саме: культура первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств, соціалістичного (комуністичного) суспільства.

Недолік формаційної типології історії світової культури виявляється у двоякому відношенні: по-перше, вона знімає питання про специфіку культурних епох на відміну від епох громадянської історії людства, і, по-друге, позбавляє можливості пояснення схожих процесів у культурі в різних суспільно-економічних формаціях (з книг „Культура человека и картина мира”, М., 1987).

ІІІ. Локальний підхід актуальний тоді, коли культуру будь-якої суспільної спільноти розглядають обособлено, як самостійне детерміноване явище. Слід зазначити, що серед науковців існують різні точки зору на те, чи локальні культури у своєму розвитку є цілком автономними чи ні. Локальний підхід до аналізу культурного розвитку народів світу найбільш системно і обгрунтовано був здійснений А.Тойнбі (1889-1975). В людській історії А.Тойнбі виділяє локальні цивілізації, кожна з яких є монадою і у своєму розвитку проходить чотири етапи: виникнення, росту, надлому, розпаду, після чого настає загибель. На її уламках формується інша цивілізація.

Увага. Якщо в перших працях А. Тойнбі окреслено 21 локальну цивілізацію, то в 70-х роках XX ст. він виділяє їх 13, а сучасні науковці вважають, що на сьогодні діючими до нашого часу є п’ять цивілізацій.

IV. Найбільші теоретичні дискусії притаманні підходові, що впровадив поняття епохи перехідних типів культур. Між кожною з епох є проміжок часу, протягом якого змінюється тип культури, спосіб виробництва, світобачення. З цієї точки зору весь розвиток людства – це розвиток культур перехідних епох.

Перехідність типу культури насамперед визначає її значущість у відношенні до культурно-історичного процесу як такого, зумовлює її важливість для людини незалежно від приналежності останньої до певного типу суспільства.

Історична типологія культури
Характерні риси історичного типу культури:
1. Спосіб створення матеріальних цінностей;
2. Відношення до природи
3. Неписані правила поведінки;
4. Самоусвідомлення і само ідентифікація;
5. Світогляд;
6. Сприйняття інших народів;
7. Суспільна форма організації індивідів.
Зазначимо, що в процесі історичного розвитку окремі риси, що визначають тип культури, або їх групи можуть видозмінюватися. Це засвідчує те, що певні історичні типи культур існують в межах ще більш узагальненого історичного поділу. Якщо в основі історичного поділу культури покласти такі три визначальні її детермінанти, як: 
1. спосіб освоєння світу,
2. світобачення, 
3. форми соціальної організації, то історичний розвиток світової культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового (давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час) суспільства і соціалістичного суспільства.
Однак первісна, ранньокласова, феодальна культури мали одну суттєву спільну рису - це були аграрні культури. Змінювались епохи, засоби виробництва, але суть залишалася попередньою. Існувала "пара": фізична сила людини - природа.
Увага. Час зародження аграрної культури і культури взагалі хронологічно не співпадають. Культура як така виникає там, де вперше людина користується річчю, створеною не природою, а самим індивідом із природнього матеріалу.
Питання про час виникнення локальної різниці в таких предметах сучасна наука повністю не розв'язала і орієнтовно датує його середнім палеолітом.
Перехід до землеробства поклав початок суспільному багатству, осідлому способу життя. Ранньоземлеробські спільноти стали соціальною базою перших цивілізацій. Більшість науковців вважає, що ранньоземлеробська (аграрна) культура зародилася на Близькому Сході в період докерамічного неоліту Ієрихона.

Наступний етап у розвитку аграрної культури пов'язаний з формуванням перших ранньокласових держав. Найдавніша світова цивілізація Єгипту зародилась в Північно-Східній Африці. Пізніше виникають культури давніх цивілізацій Африки, Південної Аравії, Месопотамії, Малої Азії, Ірану, Закавказзя, скіфів, Середньої Азії та інші. Вони існували в період з III тисячоліття до Р.Х. до IV ст. нашого часу. Несхожі між собою, рознесені в часі і просторі, але всі вони мали єдину спільну рису - це були цивілізації аграрних культур.
У IV ст. нашого часу колись могутня Римська імперія розпадається на західну і східну частини. На сході, де в кінці III ст. утвердилося християнство, виникає нова імперія, що пізніше дістала назву Візантійської. На заході протягом декількох століть продовжувався процес формування держав, що пізніше склали західноєвропейську середньовічну спільноту. Період культурного розвитку Західної Європи (V-ХІV ст.) поділяють на три частини: раннє, класичне, пізнє середньовіччя.
Виникнення візантійської і західноєвропейської культур мало об'єктивні причини. Розвиток міст, поява нових, більш продуктивних, засобів виробництва в аграрному секторі стримувалися існуючою суспільною організацією, політеїстичним світоглядом, низьким рівнем продуктивності праці. Після жорстокого протистояння з язичництвом у ІІІ-ІУ ст. християнство отримує імператорське визнання. Загальний розпад рабовласництва і початок інформування феодальних відносин у Візантії припадає на середину IV-VІІ ст., У Західній Європі - на століття пізніше. Як бачимо, середньовічна культура, як і первісна та ранньокласова, за своєю формою була аграрною.

Зародження буржуазних відносин в італійських містах в першій половині XV ст., наукова революція XVII ст., переростання ремесла у мануфактуру започаткували глибинні зміни в житті тогочасного суспільства. "Пара" людина - природа трансформувалась в нове, надзвичайно складне, системне, утворення - трикутник: людина - природа – машина. Відбувся перехід від аграрної культури до технічної.

^ Регіональна типологія культури

Вона в тій чи іншій мірі поєднує усі попередні підходи, вичленовуючи визначальну детермінанту - культурний регіон. Регіональна типологізація культури найбільш корелює із фундаментальне розробленими проблемами локальних культур А. Тойнбі.
Регіональний підхід до культурного розвитку людства дає системне бачення людської культури взагалі, розкриває культурну самобутність регіону, показує взаємозв'язки і взаємовпливи культур різних народів.
Під культурним регіоном розуміють певну єдність етнічно-родових, національних, духовних характеристик, що проявляються у схожості таких складових соціуму, як: традиції, релігія, культурні зв'язки етико-естетичні норми, світоглядні принципи. Щодо класифікації культурних регіонів, то усталений погляд науковців на дане питання в 80-90-х роках XX ст. дещо змінився. До 80-х років було окреслено 6 культурних регіонів. А саме: арабо-мусульманський, африканський, далекосхідний, європейський, індійський, латиноамериканський. З цієї класифікації випадала Північна Америка, культура якої розглядалася як європейська, що в силу історичних причин закріпилася на цьому континенті. Тому закономірно, що ряд авторів оперував поняттям не "європейського, а "європейсько-північноамериканського" регіону.
Справедливим є твердження авторів Київської школи регіональної типології про те, що "традиційний погляд на північноамериканський регіон як на "новий світ", котрий "віддзеркалює" європейські надбання, вичерпав себе"..

5.

Цивілізація (від лат. civilis - громадянський, суспільний, державний) досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа - це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). Навпаки, в науці немає єдиної думки щодо визначення цього поняття.
Поняття "цивілізація" було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття "цивілізація", як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика Л. Февра, в науковий обіг термін "цивілізація" вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766). Відтоді він набув поширення і визнання.
З плином часу в поняття "цивілізація" почав вкладатися новий зміст. Так, у XIX ст. термін "цивілізація" вже використовувався для характеристики певної стадії соціокультурного розвитку людства, а саме для позначення "дикунства-варварства" та "цивілізації". Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству, Л. Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією.
Майже до XX ст. поняття "культура" і "цивілізація" вживалися як синоніми. Дійсно, між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов´язані між собою, взаємно переплітаються і взаємно пов´язуються. Одними з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначали, що культура "переростає" в цивілізацією, а цивілізація переходить у культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість з необхідністю припускає наявність деякого рівня культури, що, в свою чергу, містить у собі цивілізованість. Деякі вчені нібито розчиняють культуру в цивілізації, інші ж роблять зворотне, додаючи останній досить широкого значення.
Першим різницю між цими поняттями побачив І. Кант. Він визначив культуру як те, що слугує духовному розвитку людства і за своєю суттю є гуманістичним. І. Кант розрізняв поняття "культура виховання" та "культура вміння" їм він протиставляв суто зовнішній "технічний" тип культури, який назвав цивілізацією. Тобто, якщо слідувати за І. Кантом, то культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація створює умови для вільного духовного розвитку людини.
Передбачення І. Канта цілком справдилось у XX ст. Бурхливий розвиток техніки призвів до уповільненого розвитку культури. Цивілізація, позбавлена духовної суті, породжує небезпеку самознищення всього живого. Німецький соціолог О. Шпенглер у книзі "Занепад Європи" показав розбіжності і несумісності між культурою і цивілізацією. Книга Шпенглера мала величезний успіх, хоч сама концепція філософа була піддана різкій критиці. Цивілізацію О. Шпенглер вважав ознакою смерті культури, оскільки вона спирається на стереотипи, шаблони, масове копіювання, а не на творчість нового, незнаного. Цивілізація є вершиною культури і одночасно фазою занепаду та розпаду культурно-історичного типу.
Культура, на думку О. Шпенглера, як живий і зростаючий організм дає простір для розвитку мистецтв, літератури, творчого розквіту неповторної особистості й індивідуальності. У цивілізації ж немає місця для художньої творчості, у ній панує техніка і бездушний інтелект, вона нівелює людей, перетворюючи їх у безликих істот


7.

Однією з найзначніших сфер духовної культури є культура художня. Художня культура становить частину культури естетичної, більш складного і місткого поняття, аніж культура художня. Як синонімічний до поняття художньої культури вживається термін “мистецтво”. Власне, художню культуру (або мистецтво) можна розуміти як специфічне упредметнення естетичного світу людини.

Мистецтво розвивається як система конкретних видів творчості. Кожен з видів мистецтва використовує власні виразові засоби, і саме у цьому полягає найважливіша особливість і причина видового поділу мистецтв. Існування різних мистецтв визначене тим, що жодному з них тільки власними засобами не вдається створити повну художню картину світу. Кожне мистецтво має свої переваги перед іншими мистецтвами в зображенні лише певних аспектів буття. Так, протягом віків і навіть тисячоліть (аж до появи візуальних медіа-мистецтв) жодне мистецтво не могло сперечатися в переданні кольорового розмаїття природи з живописом. Але живопис поступається музиці та хореографії у здатності безпосереднього відтворення людських почуттів, емоцій. Незважаючи на потужні вербально-сенсові засоби, література не може дати візуальну (зриму) картину подій, як це здатні зробити класичні образотворчі мистецтва або сучасний кінематограф.

Найпоширеніша їх класифікація поділяє види мистецтва на три групи:

просторові (статичні), часові (динамічні) та просторово-часові.

До першої групи відносять усі образотворчі мистецтва й архітектуру(живопис, скульптура, графіка, художня фотографія, архітектура, декоративно-прикладне і дизайн), тобто такі, котрі розгортають свої образи в просторі;

до другої — літературу і музику; тобто такі, де образи будуються в часі, а не в реальному просторі;

до третьої — балет, театр, кіно, телемистецтво, естрадно-циркове і т.д., тобто такі, образи яких володіють одночасно довжиною і тривалістю, тілесністю і динамізмом.

Поділ мистецтв на просторові і часові не враховує, однак, такі ознаки, як можливість (або неможливість) безпосереднього відтворення мистецтвом матеріальних явищ дійсності, що чуттєво сприймаються людиною. Деякі мистецтва дають безпосереднє зображення таких явищ, як це робить живопис або скульптура реалістичної спрямованості. В інших же мистецтвах, таких як музика або архітектура, пряме відтворення матеріальною вигляду явищ відсутнє. За ним принципом усі мистецтва поділяються на зображальні й виразові. Звісно, і такий поділ є умовним, адже про жодне мистецтво не можна сказати, що воно виключно зображальне або виразове, — зображальність і виразовість певною мірою присутні в усіх мистецтвах.

Класифікація видів мистецтва може вестися і на підставі інших ознак: мистецтва поділяються на видовищні і невидовищні, на прості і синтетичні тощо.

Кожен вид мистецтв безпосередньо характеризується способом матеріального буття його творів і застосовуваним типом образних знаків. У цих межах усі його види мають різновиду, що визначаються особливостями того чи іншого матеріалу і своєрідністю художньої мови, що випливає звідси.

Декоративно-прикладне мистецтво

Декоративно-прикладне мистецтво, розділ мистецтва; охоплює ряд галузей творчості, що присвячені створенню художніх виробів, призначених головним чином для побуту. Його творами можуть бути: різне начиння, меблі, тканини, знаряддя праці, засоби пересування, а також одяг і всякий рід прикраси. Поряд з розподілом творів декоративно-прикладного мистецтва по їхньому практичному призначенню в науковій літературі з 2-й половини 19 ст. затвердилася класифікація галузей по матеріалу (метал, кераміка, текстиль, дерево) чи по техніці виконання (різьблення, розпис, вишивка, набойка, лиття, карбування, інтарсія і т.д.).

Живопис

Живопис, вид образотворчого мистецтва, художні твори, що створюються за допомогою фарб, які наносяться на яку-небудь тверду поверхню. Як і інші види мистецтва, живопис виконує ідеологічні і пізнавальні задачі, а також служить сферою створення предметних естетичних цінностей, будучи однією з високорозвинених форм людської праці.

По призначенню, по характеру виконання й образів розрізняють: живопис монументально-декоративний (стінні розписи, плафони, панно), що бере участь в організації архітектурного простору, що створює ідейно-насичене середовище для людини; станкову (картини), більш інтимну по характеру, звичайно не зв'язану з яким-небудь визначеним місцем; декораційну (ескізи театральних і кінодекорацій і костюмів); іконопис; мініатюру (іконописи рукописів, портрети і т.д.).

Основний виразний засіб живопису — колір — своєю експресією, здатністю викликати різні почуттєві асоціації підсилює емоційність зображення, обумовлює широкі образотворчі і декоративні можливості цього виду мистецтва.

За тематикою живопис поділяється на жанри: побутовий, історичний, детальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний, анімалістичний.

Художні образи живопису створюються за допомогою малюнка, кольору, світлотіні, колориту і перспективи.

Архітектура (лат. architectura, від грец. аrсhіtекtоn — будівельник), зодчество, система будинків і споруджень, що формують просторове середовище для життя і діяльності людей, а також саме мистецтво створювати ці будинки і спорудження відповідно до законів краси. Архітектура складає необхідну частину засобів виробництва і матеріальних засобів існування людського суспільства. Її художні образи відіграють значну роль у духовному житті суспільства. Функціональні, конструктивні і естетичні якості архітектури (користь, міцність, краса) взаємозалежні.


Добутками архітектури є будинки з організованим внутрішнім простором, ансамблі будинків, а також спорудження, що служать для оформлення відкритих просторів (монументи, тераси, набережні і т.п.).


Предметом цілеспрямованої організації є і простір населеного місця в цілому. Створення міст, селищ і регулювання всієї системи розселення виділилися в особливу область, неподільно зв'язану з архітектурою — містобудівництво.


Скульптура


Скульптура (лат. sculptura, від sculpo — висікаю, вирізую), ліплення, пластика (грец. plastike, від plasso — ліплю), вид мистецтва, заснований на принципі об'ємного, фізично тривимірного зображення предмета. Розрізняють два основні різновиди скульптури.: круглу скульптуру, яка розміщується в просторі, і рельєф, де зображення розташовується на площині, що утворить його тло. До добутків першої, звичайно потребуючого кругового огляду, відносяться: статуя (фігура в ріст), група (дві чи кілька фігур, що складають єдине ціле), статуетка (фігура, значні менша натуральної величини), торс (зображення людського тулуба), погруддя (погрудне зображення людини) і т.д. По змісту і функціям скульптура поділяється на монументально-декоративну, станкову і т.зв. скульптуру малих форм.


10.

Національний характер – це сукупність найбільш стійких для даної національної спільноти особливостей емоційно-чуттєвого сприйняття навколишнього світу і форм реакцій на нього.

Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.


Від чого залежить тип національного характеру? Професор Олександр Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуро-морфічні та глибиннопсихічні причини.


Проти расових чинників, проти генетичності національного характеру десятиліттями виступали деякі радянські дослідники. І. Кон пише, що “біологічне трактування національної психології завжди було типовим для расистських теорій”, а далі, щоб не погрішити проти істини, сам собі суперечить, пояснюючи, що расизм — це не визнання расових відмінностей, а ствердження переваг однієї раси чи нації над іншою.


Расою тут називаємо групу людей, що мають спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила протягом своєї історії і довгого проживання на спільній території.


Територія кожного народу має свої природні особливості і певною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг.


Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився “авантурничо-козацький” тип характеру.


Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств — майже не досліджена галузь етнології. Цікаві погляди на цю проблему висловив Дмитро Донцов у своїй праці “Дух нашої давнини” (Мюнхен-Монреаль, 1951), але про це мова далі.


Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу; починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу (часто підсвідомі), стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати “духом народу”. Космополітична ж культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму і тому шкідлива для нації.


Національні відмінності — це перш за все відмінності в психології мислення, яка відображається насамперед у


мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, “геній завжди в психологічному смислі глибоко національний”. Окремі ж суб’єкти, “що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак”1.


Отже, ‘національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними у порівнянні з іншим етносом.


У сучасній етнопсихології досить поширеними є теорії про спадковість рис національного характеру та менталітету. Це насамперед теорія «біологічної спадковості» (вчення К. Юнга про архетипи колективного несвідомого, згідно з яким підсвідома сфера психіки кожної людини містить приховані сліди пам’яті про історичний досвід своєї раси, нації і навіть про долюдське, тваринне існування предків. Ці сліди, закарбовані на генному рівні, К. Юнг назвав архетипами); «теорія біополів» Л. Гумильова (у представників одного етносу коливання біополів налаштовані однаково, в унісон. Це притягує членів однотипного етносу один до одного) [1, с. 111]. Так, К. Юнг у книзі «Про архетипи колективного несвідомого» робить висновок про те, що колективне несвідоме формується із залишків колективних переживань етнічної групи як певних неусвідомлених реакцій, що проявилися в характерних для цієї групи універсальних прообразах, проформах, що підсвідомо детермінують поведінку і характер мислення кожної людини. К. Юнг пов’язує процес утворення етносів з архетипами колективного несвідомого. Архетип позначає суть, форму і спосіб зв’язку наслідуваних несвідомих прототипів і структур психіки, що переходять із покоління в покоління. Архетипи забезпечують основу поведінки, структурування особистості, розуміння світу, властиве тій чи іншій етнічній групі, внутрішню єдність і взаємозв’язок культури і взаєморозуміння. Архетипи утворюють свого роду загальні апріорні, психічні і поведінкові програми. Прототипи, структурні елементи психіки є свого роду зразками поводження, мислення, бачення світу, складаючи особливості поведінки, мислення і бачення світу окремої етнічної групи. Архетип є символічною формулою, що починає функціонувати там, де свідомі поняття або ще не існують, або ж детаки, з внутрішніх чи зовнішніх підстав, узагалі неможливі [2, с. 4748]. На життєвій важливості символів (МатиЗемля, Дитя, Бог) та міфів у інтеґрації суспільства неодноразово наголошував ще Е. Еріксон у своїй праці «Дитинство і суспільство»


На відміну від менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий аспектний прояв менталітету не тільки в умонастрої суб’єкта, а й у його діяльності. Ментальність як явище розумового порядку зовсім не тотожна суспільній свідомості. Ментальність – це категорія, яка визначає сучасний контекст онтології людини в культурі, її світосприйняття та світобачення крізь призму власного етносу (нації, народності) чи соціальної страти. Ментальність належить до найбільш ґрунтовних основоутворюючих та фундаментальних культурних традицій. Спільним у поглядах вчених на це явище є акцентування зв’язків даного поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом. Ментальність має здатність виявлятись безпосередньо у матеріалізованих формах, характерних для певної людності: актах, вчинках, формах діяльності, реакціях і т.п. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, у сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації етносу тощо.


У структурі ментальності розрізняють готовності, установки, налаштування індивіда чи групи людей діяти, мислити, відчувати, сприймати й розуміти навколишній світ певним чином. Менталітет українського етносу сформований історично, не на деструктивних, а на конструктивних духовнотворчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів у межах своєї території. Хоча українська ментальність складалася й розвивалася у взаємодії з ментальностями народів Росії, Литви, Польщі та інших етносів, для українців пріоритетними залишаються ставлення до землі як до Батьківщиниматері, до своїх культурноісторичних цінностей; толерантність до інших культур і релігій; волелюбність; прагнення до «чистої крові»; перевага емоційності над раціональністю (філософія «серця»); орієнтування на горизонтальне нівелювання; господарність і працьовитість; характерний індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, поваги до окремого індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму й абсолютної монархічної влади. Аналіз феномену ментальності та його особистісних проявів дає право стверджувати, що в структурі ментальності доцільно розрізняти емоційний (емотивний), вербальний (когнітивний) і поведінковий (конативний) компоненти. Взагалі під ментальністю розуміють духовноопредмечений, культурнопсихологічний феномен; глибинновершинний психокультурний образ нації, що відображає життєствердний, безпосередньопроцесуальний пласт національної культури; психологічну спадковість, яка визначає поведінку та досвід (О. Донченко); таку духовність соціального цілого, що виносить себе за свої власні межі (Б. Попов); «мисленнєвий інструментарій» людини й суспільства; спільне психологічне оснащення представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтеґрувати свідомістю у певне світобачення; рівень суспільної свідомості, на якому думка невід’ємна від емоцій, латентних звичок і прийомів свідомості (А. Гуревич); колективне несвідоме; соціальний характер і індивідуальність етносу (нації); соціальнопсихологічну самоорганізацію представників певної культурної традиції. Вона визначає той рівень суспільної свідомості, на якому думки не відділені від емоцій, почуття – від вольових дій, вчинки – від загального поступу життєактивності, а тому люди користуються латентними звичками і прийомами усвідомлення, не помічаючи цього, не вдумуючись у їх суть, незважаючи на ступінь їх логічної обґрунтованості. Саме вона глибинно зумовлює вироблення, трансляцію і відтворення біопсихічних програм поведінки, прийнятих проектів діяльності, ситуативних моделей спілкування, канонічних взірців вчинків, а відтак стимулює або гальмує своєчасну появу нових смислів, значень, соціальних кодів та вітальних цінностей, за допомогою яких передається від покоління до покоління зростаюча лавина соціального досвіду (А. Фурман); пов’язана з духовністю, культурою і буттям (предметною реальністю), а тому визначає глибинний смисл вчинків людей, історичних подій, епосу (В. Знаков). Отже, ментальність – це чуттєвомисленнєвий інструментарій освоєння довкілля, що визначає поведінку людини.


14

Середньовіччя займає період всесвітньої історії, що слідує за історією стародавнього світу і передує новій історії. Термін «середні віки» (лат. Medium aevum, букв. — середній вік) з´явився в XV ст. у італійських істориків-гуманістів, які стали вживати його для визначення періоду історії від загибелі Західної Римської імперії до XV ст. Епоха Середньовіччя поділяється на три періоди. Перший період (кінець V — перша половина XI ст.) є перехідним від античності і варварства до феодальної епохи, якому характерний економічний занепад. Другий період (друга половина XI—XII ст.) — час розквіту середньовічного феодального суспільства, поширення освіти та культурного розвитку. Третій період (XIV—XV ст.) — час зміцнення феодальної монархії і послаблення впливу церкви, появи наукових дослідних знань, зародження гуманізму і початок епохи Відродження.


Період Середніх віків займає V—XV ст., в сучасній історичній науці його назвали епохою феодалізму, в рамках якої почав закладатися фундамент європейської цивілізації. У цей час європейської історії відбувалося Велике переселення народів, внаслідок чого на історичній території Європи з´явилися нові держави та народи, зародилися сучасні нації, їх мова та культура, особливості мислення та поведінки, національний характер. У цей час почали складатися основні класи капіталістичного суспільства — буржуазія та пролетаріат.


В епоху Середньовіччя починається історія народів таких європейських держав, як Англія, Франція, Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Голландія, країн Піренейського, Апеннінського та Балканського півостровів, скандинавських країн — Данії, Норвегії, Швеції, а також Візантії, наступниці Східної Римської імперії.


У період Середніх віків вже не рабовласник і раб, а феодал і залежний селянин представляли основні класи тогочасного суспільства. Для феодальної епохи характерним є, з одного боку — жорстока експлуатація селянства та низький, примітивний стан техніки, а з іншого — зростання продуктивних сил, відділення ремесла від росту міст, центрів ремесла та торгівлі. Подальше зростання продуктивних сил призведе до формування нових капіталістичних відносин, які завершаться буржуазними революціями в ряді європейських країн.


Велику роль у житті народів середньовічної Європи відігравали церква та релігія, які жорстко контролювали діяльність людини протягом життя, постійно впливаючи на її свідомість та поведінку. Під церковною опікою перебували не тільки низи, а й феодальна знать. Середньовічна церква була зіткана з протиріч. Вона мала великий позитивний вплив на все духовне життя суспільства, сприяла зміцненню єдності європейських народів, залученню їх до нових морально-етичних цінностей. Разом з тим християнська церква частково пригнічувала народну культуру, корені якої сягали у язичницькі часи, переслідувала іновірців та інакодумців, гальмувала розвиток науки. Об´єднавши на основі християнських цінностей європейські народи, церква сама ж вбила між ними клин, розколовшись у XI ст. на західне та східне християнство.


14.

Средневековая европейская культура охватывает период с момента падения Римской империи до момента активного формирования культуры эпохи Возрождения и делится на культуру раннего периода (V-XI вв.) и культуру классического Средневековья (XII-XIVвв.). Появление термина «Средние века» связано с деятельностью итальянских гуманистов XV-XVI вв., которые введением этого термина стремились отделить культуру своей эпохи – культуру Ренессанса - от культуры предшествующих эпох. Эпоха средневековья принесла с собой новые экономические отношения, новый тип политической системы, а также глобальные изменения в мировоззрении людей.


Вся культура раннего Средневековья имела религиозную окраску.Основу средневековой картины мира составляли образы и толкования Библии. В качестве исходного пункта объяснения мира выступала идея полного и безусловного противопоставления Бога и природы, Неба и Земли, души и тела. Человек эпохи Средневековья представлял и понимал мир как арену противоборства добра и зла, как своеобразную иерархическую систему, включающую в себя и Бога, и ангелов, и людей, и потусторонние силы тьмы. Наряду с сильным влиянием церкви сознание средневекового человека продолжало оставаться глубоко магическим. Этому способствовал сам характер средневековой культуры, наполненный молитвами, сказками, мифами, волшебными заклятиями. В целом история культуры средневековья представляет собой историю борьбы церкви и государства. Положение и роль искусства в эту эпоху были сложными и противоречивыми, но тем не менее в течении всего периода развития европейской средневековой культуры происходили поиски смысловой опоры духовной общности людей. Все классы средневекового общества признавали духовное руководство церкви, но тем не менее каждый из них развивал и свою особую культуру, в которой отражал свои настроения и идеалы.


Основные периоды развития эпохи Средневековья.


Начало Средневековья связано с великим переселением народов, начавшимся в конце Ivв. На территорию Западной римской империи вторгались вандалы, готы, гунны и другие народности. После распада в 476г. Западной римской империи на ее территории образовался ряд недолговечных государств, которые состояли из чужеземных племен, смешавшихся с коренным населением состоявшим преимущественно из кельтов и так называемых римлян. Франки разместились в Галлии и Западной Германии, весготы – на севере Испании, осготы – на Севере Италии, англосаксы – в Британии. Варварские народы, создавшие свои государства на развалинах Римской империи, оказывались либо в римской, либо в романизированной среде. Тем не менее, культура античного мира испытывала глубокий кризис в период нашествия варваров, и этот кризис усугубился привнесением варварами своего мифологического мышления и поклонением стихийным силам природы. Все это отразилось на культурном процессе раннего Средневековья. Средневековая культура развивалась в русле периода раннего(V-XIII вв.) феодализма в странах Западной Европы, становление которой сопровождалось переходом от империй варваров к классическим государствам средневековой Европы. Это был период серьезных социальных и военных потрясений. На этапе позднего феодализма (XI-XII вв.) ремесло, торговля, городская жизнь имели довольно низкий уровень развития. Безраздельным было господство феодалов – землевладельцев. Фигура короля носила декоративный характер, и не олицетворял силу и государственную власть. Однако с конца XI в. (особенно Франция) начинается процесс укрепления королевской власти и постепенно создаются централизованные феодальные государства, в которых происходит подъем феодальной экономики, способствующий становлению культурного процесса. Важное значение имели крестовые походы, совершенные в конце этого периода. Эти походы способствовали знакомству Западной Европы с богатой культурой арабского Востока и ускорили рост ремесел. На втором развития зрелого (классического) европейского Средневековья (XI в.) происходит дальнейший рост производительных сил феодального общества. Устанавливается четкое разделение между городом и деревней, происходит интенсивное развитие ремесел и торговли. Существенное значение приобретает королевская власть. Этому процессу способствовало устранение феодальной анархии. Опорой королевской власти становятся рыцарство и богатые горожане. Характерной чертой этого периода становится возникновение городов-государств, например, Венеции, Флоренции.

Особенности искусства средневековой Европы.


Развитие средневекового искусства включает в себя следующие три этапа: 1. дороманское искусство (V-Xвв.), Которое делится на три периода: раннехристианское искусство, искусство варварских королевств и искусство Каролингской и Оттоновской империй. В раннехристианский период официальной религией стало христианство. К этому времени относится появление первых христианских храмов. Отдельные здания центрического типа (круглые, восьмигранные, крестообразные), названные баптистериями или крещальнями. Внутренним украшением этих зданий были мозаика и фрески. Они отражали в себе все основные черты средневековой живописи, хотя и были сильно оторваны от реальности. В изображениях преобладала символика и условность, а мистичность образов достигалась благодаря использованию таких формальных элементов, как увеличение глаз, бестелесность изображений, молитвенные позы, прием разно масштабности в изображении фигур согласно духовной иерархии. Искусство варваров сыграло положительную роль в развитии орнаментально- декоративного направления, которое впоследствии стало основной частью художественного творчества классического Средневековья. И которая уже, не имела тесной связи с античными традициями. Характерной особенностью искусства Каролингской и Оттоновской империй является сочетание античных, раннехристианских, варварских и византийских традиций, которые ярче всего проявились в орнаменте. Архитектура этих королевств создана на основе римских образцов и включает в себя центрические каменные или деревянные храмы, использование мозаики и фрески во внутреннем декоре храмов.

Памятником архитектуры дороманского искусства является капелла Карла Великого в Аахене, созданная около 800г. В этот же период активно идет развитие монастырского строительства. В Каролингской империи было построено 400 новых и расширено 800 существовавших монастырей. 2. романское искусство (XI-XII вв.) Возникло во времена царствования Карла великого. Для данного стиля в искусстве характерна полукруглая сводчатая арка, пришедшая из Рима. Вместо деревянных покрытий начинают преобладать каменные, как правило имеющие сводчатую форму. Живопись и скульптура были подчинены архитектуре и главным образом использовались в храмах и монастырях. Скульптурные изображения ярко раскрашивались, а монументально-декоративная живопись на оборот, представлялась храмовыми росписями сдержанного колорита. Примером данного стиля является церковь Марии на острове Лаак в Германии. Особое место в романской архитектуре занимает итальянская архитектура, которая благодаря присутствующим в ней прочным античным традициям сразу шагнула в эпоху Возрождения. Главной функцией романской архитектуры является оборона. В архитектуре романской эпохи не применялся точный математический расчет, однако толстые стены, узкие окна и массивные башни, являясь стилевыми признаками архитектурных сооружений, несли на себе одновременно и оборонительную функцию, позволяя мирному населению укрыться в монастыре во время феодальных распрей и войн. Это объясняется тем, что становление и укрепление романского стиля происходило в эпоху феодальной раздробленности и его девизом является высказывание «Мой дом - моя крепость». Помимо культовой архитектуры активно развивалась и светская архитектура, примером этого служит феодальный замок – дом – башня прямоугольной или многогранной формы. 3. готическое искусство (XII-XV вв.) Возникло в результате развития городов и формирующейся городской культуры. Символом средневековых городов становится собор, постепенно теряющий свои оборонительные функции. Стилевые изменения в архитектуре этой эпохи объяснялись не только изменением функций зданий, но стремительным развитием строительной техники, которая к тому времени уже основывалась на точном расчете и выверенной конструкции. Обильные выпуклые детали – статуи, барельефы, висячие арки были главными украшения зданий, как изнутри так и с наружи. Мировыми шедеврами готической архитектуры являются Собор Парижской Богоматери, Миланский собор в Италии. Так же готика используется в скульптуре. Появляется трехмерная многообразная по формам пластика, портретная индивидуальность, реальная анатомия фигур. Монументальная готическая живопись в основном представлена витражом. Значительно увеличиваются оконные проемы. Которые теперь служат не только для освещения, а больше для украшения. Благодаря дублированию стекла передаются тончайшие нюансы цвета. Витражи начинают приобретать все больше реалистических элементов. Особенно известны были французские витражи Шартра, Руана. В книжной миниатюре также начинает преобладать готический стиль, происходит значительное расширение сферы ее применения, происходит взаимовлияние витража и миниатюры. Искусство книжной миниатюры явилось одним из крупнейших достижений готики. Этот вид живописи эволюционировал от «классического» стиля к реализму. Среди наиболее выдающихся достижений готической книжной миниатюры выделяются псалтырь королевы Ингеборг и псалтырь Людовика Святого. Замечательным памятником немецкой школы начала XIVв. является «Рукопись Манессе», представляющая собою сборник самых известных песен немецких минезингеров, украшенный портретами певцов, сценами турниров и придворной жизни, гербами.

Литература и музыка Средневековья.


В период зрелого феодализма наряду и в альтернативу церковной литературе, имеющей приоритет, быстро развивалась и светская литература. Так, наибольшее распространение и даже некоторое одобрение церкви получила рыцарская литература, которая включала в себя рыцарский эпос, рыцарский роман, поэзию французских трубадуров и лирику немецких минизингеров. Воспевали войну за христианскую веру и прославляли рыцарский подвиг во имя этой веры. Образцом рыцарского эпоса Франции является «Песнь о Роланде». Её сюжетом были походы Карла Великого в Испанию, а главным героем был граф Роланд. В конце VIIв. Под покровительством Карла Великого была основана книгописная мастерская, где было выполнено особое Евангелие. В XIIв. Появились и быстро получили широкое распространение рыцарские романы, написанные в жанре прозы. Они повествовали о различных приключениях рыцарей. В противовес рыцарскому роману развивается городская литература. Формируется новый жанр – стихотворная новелла, которая способствует формированию горожан как единого целого. В период развития готики произошли изменения и в музыке. Отдельную группу в музыке Средневековья представляло собой искусство кельтов. Придворными певцами кельтов были барды, которые исполняли героические песни – баллады, сатирические, боевые и другие песни под аккомпанемент струнного инструмента – кроты. Начиная с конца XI в. на юге Франции начало распространятся музыкально – поэтическое творчество трубадуров. В их песнях воспевалась рыцарская любовь и героические подвиги во время крестовых походов. Творчество трубадуров вызывало множество подражаний, самым плодотворным был немецкий миннезанг. Песни миннезингеров – «певцов любви» представляли собой, не только воспевание прекрасных дам, но также и прославление влиятельных герцогов. Миннезингеры служили при дворах властителей, участвовали в многочисленных состязаниях, странствовали по Европе. Расцвет их творчества наступил в XIIв., однако уже XIVв. их сменили мейстерзингеры, или «мастера пения», объединенные в профессиональные цеха. Развитие этих вокальных цехов ознаменовало собой новый этап средневекового певческого искусства. В IX в. существовало многоголосие, но к концу XI в. голоса становятся все более самостоятельными. С возникновением многоголосия в католических храмах необходимым становится орган. Развитию церковного профессионального многоголосия немало способствовали и многочисленные певческие школы при крупных европейских монастырях. XIII в. в истории музыки называют веком старого искусства, тогда как искусство XIV в. принято называть новым, и именно в это время начинает возрождаться музыкальное искусство Возрождения.

Заключение. Важнейшей особенностью европейской средневековой культуры является особая роль христианского вероучения и христианской церкви. Только церковь в течении многих веков оставалась единственным социальным институтом, объединяющим все европейские страны, племена и государства. Именно она оказывала огромное влияние на формирование религиозного мировозрения людей, распространяла свои главные ценности и идеи. Все классы средневекового общества признавали духовное родство церкви, но тем не менее каждый из них развивал и свою особую культуру, в которой отражал свои настроения и идеалы. Господствующим классом светских феодалов в эпоху средневековья являлось рыцарство. Именно рыцарская культура включала в себя сложный ритуал обычаев, манер, светских, придворных и военно-рыцарских развлечений, из которых особенно большой популярностью пользовались рыцарские турниры. Рыцарская культура создавала свой фольклор, свои песни, поэмы, в ее недрах возник новый литературный жанр – рыцарский роман. Большое место занимала любовная лирика. При всем многообразии художественных средств и стилевых особенностей искусство Средневековья имеет и некоторые общие черты: религиозный характер, т.к. церковь была единственным началом, объединяющим разрозненные королевства; ведущее место отводилось архитектуре. Народность, т.к. творцом и зрителем являлся сам народ; эмоциональное начало глубокий психологизм, задачей которого была передача накала религиозного чувства и драматизма отдельных сюжетов. Наряду с господством христианской морали и всеобъемлющей властью церкви, которая проявлялась во всех сферах жизни средневекового общества, в том числе и искусстве и культуре, тем не менее, эта эпоха явилась самобытным и интересным этапом в развитии европейской культуры и цивилизации. Некоторые элементы современной цивилизации были заложены именно в эпоху Средневековья, которая во многом подготовила век Ренессанса и Просвещения.


20.

Культурні звязки Київської Русі та Візантії

10 Жовтня 2006, 00:00 , Переглядів: 9575


Фото: http://gkaf.narod.ru

Культурні звязки Київської Русі та Візантії


З прийняттям Київською Руссю в 988р. християнства православного (візантійського) зразка на її території почалося активне поширення візантійської культури, що була тісно пов’язана з християнською вірою і церквою.


Для детального аналізу культуру слід розглянути у таких її виявах, як:

література;

архітектура;

освіта й наука;

образотворче мистецтво;

музика.


Всі вони були тісно пов’язані між собою християнською релігією, що в ті часи була змістом всіх виявів культури, і спиралися на культуру Візантії, що, в свою чергу, акумулювала в собі найкращі зразки світової культури Античності та Раннього Середньовіччя.


Література.


Літературу княжої доби не можна розглядати окремо від релігії та культу, адже, з одного боку, саме з культових книг черпалися основи нової віри, за ними йшла церковна відправа, з іншого – на кілька століть церква отримала "монополію" на літературу – абсолютна більшість творів мала релігійний характер.


Прийняття православного християнства мало логічним наслідком запозичення візантійської релігійної літератури. Значний вплив на розвиток культури справила поява в Київській Русі богослужебних книг ( Євангелія та Псалтиря). Їх досконала літературна форма (зміст та стиль викладу) стала зразком та основою для подальшого виникнення оригінального давньоруського письменства, Біблія стала джерелом образів та сюжетів для руських митців.


Протягом перших століть, поки оригінальні твори ще не були написані, літературний "вакуум" заповнювало перекладне візантійське письменство. Часом запозичення відбувалося через Болгарію, що була культурним центром східного слов’янства. Ці твори перероблялись переписувачами, набували нових, національних ознак і з часом стали частиною літератури Київської Русі. Із релігійної літератури, запозиченої з Візантії, набули поширення твори святих отців та учителів церкви (Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскина, і особливо, Іоанна Златоуста), а також житія святих, в т.ч. і в спеціальних обробках: Четьї – Мінеї (для читання за місяцями), патерики (житія, упорядковані за алфавітом чи за географічним принципом), прологи (своєрідні житійні хрестоматії).


Ці твори формували новий світогляд читачів, давали зразки моральності, дотримання віри. За зразком візантійських житій пізніше були створені "Києво-Печерський Патерик" і княжі житія. Загалом новий християнський світогляд створювався на базі візантійських тенденцій до аскетизму і більша частина культури Київської Русі є його виявом.


Між релігійною та світською літературою стояли апокрифи – твори на біблійну тематику, що уточнювали або доповнювали зміст Святого Письма і через часті розходження з офіційним догматичним віровчення заборонені церквою. Походження апокрифів - візантійське через Болгарію. Вони набули великої популярності на Русі, даючи митцям нові сюжети та образи, а головні герої багатьох апокрифів – Бог та апостоли Петро й Павло - стали героями народних переказів.


Через Візантію прийшли і нечисленні зразки світської літератури. Часом вони мають давніше, східне чи давньогрецьке походження. Це "Александрія" (напівфантастична повість про Александра Македонського), "О Троянской войне", "Девгенієве діяння" (історична героїчна повість, подібна до романтичної казки), "О Соломони цари и о Китовраси" (єврейська моралістична повість), "О Йоасафе и Варлааме" (значно перероблений життєпис Будди).


Особливе місце займають твори "О Вавилонском царстве" і "О белом клобуке", в яких простежується політична тенденція щодо переходу світового політичного та культурного центру з Вавилона до Візантії. З набуттям Київською Руссю могутності ця тенденція набула нового змісту – центри переноситься з Візантії до Києва ("Новий Рим"), до того ж такі зміни було додано безпосередньо в ці твори.

Архітектура.


В архітектурі Київської Русі відбулося переплетіння привнесених та місцевих традицій. Саме з Візантії було запозичено архітектурну форму хрестово-купольного храму, основою якого є квадрат, розділений чотирма стовпами, а приміщення, що приєднуються до підкупольного простору, утворюють архітектурний хрест. Храм міг бути розширений за рахунок добудов до цих прилеглих приміщень. Це було важливим нововведенням. За цією схемою було зведено Десятинну церкву й собор св. Софії в Києві.


Освіта й наука.


Наука Київської Русі була перш за все візантійською за походженням та християнською за змістом. Під впливом нової віри донаукові давньоруські знання були витіснені запозиченими через перекладну природничу та історичну наукову літературу. До неї належать: "Шестоднев" і "Фізіолог" Василія Великого, Георгія Пісіди та Іоана – екзарха Болгарського (твори про створення Богом світу, його будову, географію, флору та фауну, викладені знання здебільшого фантастичні, з символічними настановами в християнському дусі). Історична література – хроніки Іоана Малали та Георгія Амартоли. Ці твори стоять на межі між історіографією та белетристикою і викладають у хронологічному порядку світову історію від Адама і Єви до ІХ століття. Київській Русі вони дали своєрідний стиль літописання, де реальні події переплітаються з їх художнім викладом, а історичний матеріал є ілюстрацією на підтвердження догматів і моральних засад християнства. Вплив хронік помітний у "Повісті временних літ" та у Галицько – Волинському літописі.


Отже, можна твердити, що книжна література та наука Київської Русі мають або пряме візантійське походження, або розвинулись на основі запозичень.


Маючи тісні культурні та торговельні зв’язки з Візантією, Київська Русь потребувала освічених людей, що володіли грецькою мовою, тому ця мова стала основою вищої науки: діти аристократії вчилися за грецькими книгами, робили переклади прози та поезії.

Образотворче мистецтво.


Візантійські майстри, що зводили перші храми, принесли на Русь і традиції мозаїки, які включали виготовлення кольорового скла (смальти), мистецтво створення мозаїк в храмах, типові образи та тематику. Серед них – ті, що зараз є гордістю Софійського собору і всієї України: Христос Пантократор (Вседержитель) – в головному куполі собору, Марія – Оранта (Заступниця) – в центральній абсиді, "святительський чин" (фігури "святих отців") у нижній абсиді храму. Ці фрески виконано майстрами з Візантії і їх київськими учнями, що пізніше на основі побаченого створювали нове мистецтво Київської Русі. Ці ж майстри виконали і численні фрески давніх храмів, зокрема, й св. Софії.


У фресках Софії Київської візантійський вплив помітно з першого погляду – на них зображено сцени з життя Константинополя: іподром, імператор з почтом, колісниці, музиканти та скоморохи (розпис башт, що ведуть на хори). Руські митці перенесли зображувану дію до Києва –поруч бачимо Ярослава Мудрого, його дружину і трьох дочок.


Важливою складовою тогочасного образотворчого мистецтва було іконописання. З Візантії до Київської Русі прийшли власне ікони, тобто зображення Бога і святих для поклоніння, що мали навчати вірі неписьменних та язичників. Як відомо, будь-яке іконне зображення створюється за чітко встановленими канонами щодо зовнішності та оточення (Ісус Христос – чоловік близько 30 років, з довгим темним волоссям, у грецькій туніці, правою рукою благословляє; Богоматір – жінка середнього віку, в грецькому одязі, з дитиною на руках або біля щоки; св. Георгій – юнак в одязі римського воїна, на коні, списом вбиває змія, що лежить під копитами і т.д.) Ці канони називаються іконографічними типами, і більшість з них має візантійське походження. Місцеві іконописці змінювали риси обличчя, роблячи його подібним до слов’янського типу, часом дещо змінювали одяг та інші деталі, але іконографічні типи є незмінними до цього часу.

Музика.


У сфері музики вплив є менш помітним (це спричинено значним розвитком народної музики), проте церковний хоровий спів та духовна музика запозичені з Візантії.


Загалом, можна зробити такий висновок: прийшовши на Русь з прийняттям християнства, будучи перш за все християнською і церковною, візантійська культура, змішуючись з місцевими традиціями, стала основою для розвитку культури Київської Русі у всіх її виявах (література, освіта, наука, архітектура, образотворче мистецтво, музика). Таке швидке поширення відбулося завдяки підтримці духовної та світської влади.


26.

Театр на Русі народився в глибокій давнині. Грунтом для цього була виробнича діяльність наших предків-слов'ян. Велику роль в розвитку елементів театру в складну систему народної демократичної творчості відіграли численні обряди, обрядові дійства і народні свята. Пройшовши багатовіковий шлях самостійного розвитку, народний театр на Русі мав великий вплив на театр професійний. Без народного театру, без врахування його досвіду, без його підґрунтя професійний театр Русі не зміг би в такий історично короткий період свого існування піднятися до світових висот.


Перші обрядові дійства були пов'язані зі стародавніми образами, ігрищами святами. Під час полювання і після нього люди виконували магічні дії, які з часом стали елементом народного театру. З виникненням землеробства з'явилися ігрові дійства, які були своєрідним святковим ритуалом, присвяченим закінченню польових робіт. До наших днів дійшли хороводні ігри "Льонок", учасники якої відображали як сіють, збирають і обробляють льон, а також гра-пісня "А ми просо сіяли...".


Наступним етапом розвитку театрального мистецтва є виникнення такої народної форми театру, як ляльковий театр.

ВЕРТЕП. Вертеп - модель різдвяних ясел. Традиція цього лялькового театру бере початок від західноєвропейського звичаю доби раннього середньовіччя - встановлювати на різдво бутафорські ясла у церквах. За допомогою цього звичаю священики розказували про народження Христа у Хліві. Вертеп був невеликий за розміром і простий за виконанням. Формою він нагадував звичайний ящик без передньої стінки. В середині ящика встановлювали примітивні ляльки, що представляли статичну картину народження Христа. На східній Україні вертеп використовувався як театр ляльок.


Пересувний ляльковий театр-вертеп народився на Україні ще у середині XVII ст. Його створили студенти Києво-Могилянського колегіуму використавши для цього словесні матеріали різдвяної драми про Ірода. Від Українського вертепу веде свій початок російський ляльковий театр "Петрушка" і білоруський "Бетлейка".


"Український вертеп - писав І Франко - від найдавніших часів мав світський характер, малював типи та ситуації буденного життя". Були вертепи двоповерхові зверху йшли сюжети на тему народження Христа, знизу - побутові сценки. Виникнення лялькового театру в Роси відносять до тої половини XVII ст. і пов'язують з іноземцем Олеарієм, який жив декілька років у Москві. Спочатку ширми не було. Ляльками маніпулювали одна людина. Лялькар обов'язував навкруги тіла простирадлом і піднімав її вверх, закриваючи руки і голову. Але це було початком. Пізніше ляльковий театр дійства назву "театр Петрушкі". Герой лялькових вистав був життєрадісним, розбишкуватим і бесшабашним.


24.

Найвагомішим виявився внесок у справу відродження української культурної самобутності Острозького культурно-освітнього осередку. До вченого гуртка, заснованого 1576 р. князем Костянтином Острозьким, входили люди різного походження — греки, поляки, білоруси. Тут працювали Кирило Лукаріс, Ян Лятос, Андрій Римша, Симон Пекалід, Никифор Парасхез, а також українські діячі — Герасим і Мелетій Смотрицькі, Клирик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Дем'ян Наливайко. До осередку, крім ученого гуртка, належала колегія — перша спроба створення школи вищого типу в східних слов'ян, а також друкарня, де працював Іван Федоров. Із діяльністю Острозького осередку пов'язаний важливий етап у розвитку української духовної культури. Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі осередку перекладали Священні тексти і публікували власні твори слов'янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд, започаткували полемічну літературу. Вони вивчали і переосмислювали передусім духовну спадщину Київської Русі, надбання греко-візан-тійської книжності, а також літературу, пов'язану з другим південнослов'янським впливом. Найактивніша ідеологічна діяльність центру розгорнулася в період підготовки Берестейської унії на початку XVII ст. Тоді з'явилася низка талановитих праць, що обґрунтовували ідейні, догматичні й політичні позиції острозьких діячів: Острозька біблія (1581 р.) з передмовою першого ректора колегії Герасима Смотрицького, його "Ключ царства небесного" (1587 р.), "Отпис на лист... отца Іпатія" Клирика Острозького, його ж "Історія о лістрікійском, т.е. о разбойническом Ферарском илі Флорентийском синоде", "О единой істинной православной вірі" (1588 р.) Василя Суразького та ін.

На початку XVII ст. активніше пропагувалася сформована в Острозі у 90-х роках XVI ст. філософсько-філологічна концепція; були написані поетичні твори з гуманістичним змістом, що прославляли земні подвиги людини, розроблена власна система віршування (Д.Наливайко, С.Пекалід), опубліковано кілька збірників моральних сентенцій ("Дерманська Бджола", книга Василія Великого "Про піст" тощо). В колегії особлива увага при європейській системі навчання (trivium — граматика, риторика, діалектика та quadrivium — арифметика, геометрія, музика й астрономія) приділялася мовам, насамперед старослов'янській і грецькій, а латинській, як мові середньовічної науки, — значно менше. Випускник колегії Мелетій Смотрицький створив першу граматику старослов'янської мови (1619 p.), яка стала зразком для всіх слов'ян.

Внаслідок припинення фінансування осередку онукою К.Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, його діяльність 1636 р. занепадає. Однак не менш вагомою причиною занепаду діяльності осередку була його орієнтація на реанімацію православної візантійської традиції, що неминуче прирікало виховану Острогом культурну еліту України на ізоляцію від Європи, її класичної науки та раціоналістичної думки. Надбання ренесансної культури і духовну спадщину Київської Русі острозькі діячі пристосували для обстоювання необхідності розвитку української духовної культури, виходячи з її власних традицій і притаманної їй системи цінностей, а також із переконаності в необхідності зміцнення та популяризації православної релігійної доктрини з метою перетворення її у символ єдності народу в боротьбі проти поневолення.

Острозький осередок виховав Івана Вишенського, Петра Конашевича-Сагайдачного, Йова Княгиницького, Мелетія Смот-рицького та ін. Традицію Острозького осередка гідно продовжив учений гурток Києво-Печерської Лаври, який появою завдячує енергійному ченцеві Єлисієві Плетенецькому.


30.

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII – XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва – досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне – небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І.Щирського “Всенародне торжество”).

країнське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Як велика військова і значна суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного культурного та естетичного середовища, виступаючи рушієм духовного життя й творцем самобутніх художніх цінностей.

32.

На українських землях склалися окремі типи портретів – міщанства, духовенства, шляхти, козацтва, що відповідало соціальному поділу суспільства. Вони мають багато спільних рис, які найвиразніше втілені у портреті шляхти, так званому “сарматському портреті” (шляхта в Речі Посполитій, в т.ч. православна, вважала себе нащадком стародавніх сарматів, західні землі України включалися до території міфічної Сарматії). Підкреслене почуття гідності, власної значимості передано у „сарматському” портреті за допомогою достатньо простих, але надзвичайно виразних засобів – зображенні людського тіла й антуражу у вигляді площинних форм, підкреслених лінією, відсутності глибини і перспективи в передачі інтер’єру, включенні до складу композиції гербів і пояснювальних, переважно біографічних, написів.

Право на поховання в церкві чи поруч із нею мали лише її благодійники – донатори, тому до вказаних вище назв надгробного портрета вживається узагальнююча назва – донаторські портрети. Донаторським називається також прижиттєвий портрет у складі ікони, переданої в церкву як благодійний дарунок із метою прославити певного святого (до певної міри і себе).

Один з перших портретних типів, який вже мав самостійне

від ікони зображення це
  1   2   3   4

Похожие:

Етнічна ідентичність iconЕтнічна ідентичність
Етнос — це культурно-духовна спільність людей, які споріднені походженням, мовою, культурними надбаннями, територією проживання,...
Етнічна ідентичність iconЗвіт про стан видання збірки матеріалів конференції «Етнічна культура в глобалізованому світі» (30-31 січня 2014 р.), а також збірки спогадів про лихоліття 1920-1940-х рр., зібраних студентами ону
...
Етнічна ідентичність iconЄдність слов’ян у єдиній європі або євроінтеграція шлях до слов’янського союзу
Росії не передбачають рівного, суверенного союзу. І тому більшість слов’ян обрала інший шлях єднання: вільний, рівноправний, такий,...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы