Етнічна ідентичність icon

Етнічна ідентичність


Скачать 431.54 Kb.
НазваниеЕтнічна ідентичність
страница2/4
Размер431.54 Kb.
ТипДокументы
1   2   3   4
ктиторські та донаторські портре-

ти. Ці портрети функціонально стоять поруч з іконопортрета-

ми. Ктиторські та донаторські портрети, створені митцями для

уславлення їх діяльності. Традиції донаторського портрету збе-

реглися ще з часів Київської Русі, на яких портретовані трима-

ють в руках споруджений ними храм.13

В Україні було прийнято писати такі полотна у повен зріст.

На донаторських та ктиторських портретах портретований

зображений, як правило, одягнутим в розкішний одяг, з атри-

бутами влади в руках, поруч нього на столі розп’яття, в верх-

ній частині портрета зображувався власницький герб, внизу

чи вгорі міг бути напис маляра. Єдине, що церква, яку вони

будували, зображена не в руках, а на другому плані портре-

251

та у віконній проймі. До цієї групи слід віднести портрети

козацької старшини Стародубського полковника ^ Михайла

Миклашевського – ктитора Георгіївського собору і Трапезної

церкви Видубицького монастиря, чернігівського полковника

Василя Дуніна-Борковського – ктитора Єлецького монасти-

ря, отамана Війська Донського ^ Данила Єфремова – ктитора

Києво-Печерської Лаври, київського воєводи Адама Киселя

– ктитора Максаківського монастиря, магната, Каневського

старости ^ Миколи Потоцького – ктитора Успенського со-

бору та братського корпусу Почаївської лаври. Як ми бачи-

мо, ктиторський портрет був розповсюджений по всім тере-

нам України, і часто створювався, як надмогильна епітафія.

Характерними рисами донаторського портрету виступають

зосереджене самозаглиблення, відсутність життєвих зв’яз-

ків та контактів, споглядальність знаходячи вираження в під-

кресленій нерухомості, в застиглому погляді, направленому в

безкінечність.

Зустрічаються жіночі портретні зображення, особливо на

Західній Україні. Вони також зображені частіше на повний зріст,

з гербом в правому куту та написами. Портрет Ганни Гойської

(власність Почаївського монастиря), фундаторки Почаївського

монастиря, написаний приблизно у 1597 р. до урочистої пере-

дачі нею ікони Почаївської Пресвятої Богородиці.

З кінця ХVІІІ ст. ктиторські портрети виходять з ужитку,

так як скасовано козацький устрій, а духівництво втрачає

авторитет.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьма-ни. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах "Козак Мамай", "Козак-бандурист", що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський пор-трет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, увівтарній частині Успенського собору в Києві зображено 85 видатних діячів — від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с. Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава зображений Ф. Прокопович із гене-ральною старшиною та ін. Серед майстрів іконопису почесне місце на-лежить І. Рутковичу (розпис іконостасу П'ятницької церкви в с. Жовква) та Й. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром був також І. Бродлакович у Галичині.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Biн відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили : слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Ско-ропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.

Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були ; школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та Львівська.


34.

За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря “Общества истории и древностей Российских”, у 1846 p. побачив світ “Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб’я, що були в Малій Росії, і про його смерть”. Автор літопису був скромною людиною, що було в традиціях літописців, тому ім’я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця XVII ст. Одразу ж після виходу праці розгорілася дискусія про особу Самовидця — хто він, козак чи особа священного сану. Ми більшою мірою схильні до версії, що це був козак. Адже козаки були освіченими людьми. Лексичний аналіз також дає підставу для такого твердження.


Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов’язує їх із процесами в сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залишаються поза увагою історичні діячі сусідів — російського царя Олексія Михайловича. Степана Разіна та ін. Він, напевно, користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового козацтва тощо.


Існує версія, що Самовидцем міг бути Роман Ракушка-Романовський — громадський діяч часів Руїни.


“Літопис Самовидця” має непересічну цінність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її творили. _


Перший козацький літопис анонімний, а наступні — авторські. Григорій Граб’янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали “Літопис Самовидця”, але кожен тлумачив події по-своєму.


Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб’янки — події визвольної війни 1648—1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово “козак” походить від слова “коза”, і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу.


Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть.


Г. Граб’янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 p. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання.


Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об’єктивно і, виходячи з контексту, з великою повагою.


Літопис Г. Граб’янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два реєстри Війська Запорозького — до Б. Хмельницького та після його смерті. Г. Граб’янка вводить у літопис словник незрозумілих слів, що полегшує сприйняття твору. Вперше текст літопису був опублікований 1793 p. у журналі Ф. Туманського “Российский магазин”.


Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний “Літопис” С. Величка. Незважаючи на пропуски, що стосуються 1649—1652 pp., автор доносить до читача багато джерел. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації.


Автор “Літопису” не відокремлює Україну 1648—1654 pp. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.


“Літопис” С. Величка за жанровими особливостями належить до художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість викладу певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефана Баторія: «…король хотел решительно истребить козачество, но не успел, и сказал незадолго до кончины: “Из этих лотриков-козаков образуется когда-то самостоятельное государство”».


“Літопис” С. Величка вперше було видано в Києві 1858 p. “Bpeменною комиссиею для разбора древних актов”.


40.

^ КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ТА ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ


Іван Мазепа (1644—1709) — один з видатних і найсуперечливіших політичних діячів України. Сфера його суспільних інтересів досить широка, але ми торкнемося тільки просвітницької і культурницької діяльності. Він здобув високу освіту: спочатку в Києво-Могилянській колегії, а потім у колегії єзуїтів у Варшаві. Вступивши на службу до польського короля, багато подорожував по Західній Європі, набуваючи досвіду управління державою.


І. Мазепа зробив спробу утвердити самостійність України політичними засобами, але хисткість його позицій, орієнтація на Московщину, Польщу, Швецію, Туреччину не мали підтримки з-поміж козацької старшини. Ігнорування громадської думки призвело до повної поразки, втрати навіть тих досягнень, які змогли зберегти наступники Б. Хмельницького.


Протягом 21-річного гетьманування І. Мазепа став одним із найбагатших феодалів Європи. Більшу частину своїх особистих прибутків він віддає на розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладів. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових храмів у стилі козацького, або, як його часом називають, "мазепинського" бароко. Багато сил, часу, коштів він віддав Києво-Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус, довів кількість студентів до 2 тисяч.


І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти". Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліцей. Гетьман листувався з багатьма вченими, яких запрошував до співпраці. Саме під його впливом козацька старшина посилає своїх синів на навчання до закордонних університетів, що зумовило формування згодом власного кадрового потенціалу.

Не менш важливий був вклад гетьмана Мазепи в духовне життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві.


Гетьман Мазепа був великим меценатом культурних починів і будов на Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.


Церковні споруди, що були збудовані, реставровані або оздоблені коштом І. Мазепи


1. Києво-Печерська Лавра:


а) Троїцька надбрамна церква (1106—1108; перебудови XVII—XX ст.) відновлена коштом І.Мазепи


б) Успенський собор (1073—1089; перебудова XVII—XVIII ст.) відновлений коштом І.Мазепи (1690) + подарунки.


в) Церква Всіх святих над Економічною брамою (1696—1698) побудована коштом І.Мазепи


г) Кам'яний мур (1696—1701) будувався коштом І.Мазепи: південно-західна башта (башта Івана Кущника, від назви церкви, яку там хотіли відкрити на честь патрона Івана Самойловича; побудована 1696 р.); південна (Часова чи Годинникова, бо в ній до 1818 р. був годинник); північна (Малярна, бо там містилася малярна майстерня); східна (Онуфрієвська — від церкви св. Онуфрія, або Палатна, бо тут містилися палати І.Мазепи) (1698—1701)


д) Церква Різдва Богородиці (1696)


2. Микільська лікарняна церква (кін.1690-х)


3. Трапезна Покрови Богородиці (кін.1690-х)


4. Вознесенська церква (1701—1705)


5. Свято-Троїцький собор Кирилівського монастиря (1695)


6. Микильський собор (1690—1696)


7. Богоявленський собор (1693)


8. Софіївський собор у Києві (1697—1700)


9. Дзвінниця та мури Софієвського монастиря у Києві (1699—1707)


10. Дзвінниця Пустинно-Миколаївського монастиря (др. пол. 1690-х)


11. Церква Живоначальної Трійці у Батурині (1692)


12. Церква Св. Миколи у Батурині


13. Воскресенська церква у Батурині


14. Церква Покрови Богородиці у Батурині


15.Собор Вознесіння Господнього Бахмацького монастиря


16. Успенська церква Глухівського монастиря (1692)


17. Трапезна та дзвінниця Глухівського монастиря


18. Успенська мурована трапезна церква Густинського монастиря


19. Мала трапезна церква Густинського монастиря


20. Покровська церква в с. Дігтярівці Новгородсіверського району Чергігівської області (1708—1709 або1710)


21. Церква Пресвятої Богородиці Домницького Різдвяно-Богородицького монастиря (1696)


22. Церква Петра і Павла в с. Іванівському (поч.1700-х)


23. Церква Покрови Пресвятої Богородиці на Січі (1693)


24. Дерев'яний храм Св. Іоанна Предтечі Кам'янського Успенського монастиря


25. Церква Покрови Пресвятої Богородиці Батуринського Крупицького монастиря (поч. 1700-х)


26. Храм Преображения Господня Лубенського Мгарського монастиря


27. Трапезна церква Лубенського Мгарського монастиря


28. Дерев'яний храм в ім'я Воскресіння Христового в Любечі


29. Мурована Воскресенська церква в Любечі


30. Собор Св. Миколая Макошинського Миколаївського монастиря


31. Церква в с. Мохнатин (1692) іконостас з гербом І.Мазепи,


32. Церква Пресвятої Богородиці у Новобогородицьку (1688)


33. Вознесенський собор у Переяславі (1700)


34. Дерев'яна церква в с. Прачі


35. Дерев'яна церква Св. Іоанна Хрестителя


36. Петропавлівська церква в Рудні (закладна дошка від 10 травня 1698 р.)


37. Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові (1679—1695)


38. Церква Св. Івана Євангеліста з вівтарем в Чернігові


39. П'ятницька церква в Чернігові


40. Борисо-Глібський кафедральний собор в Чернігові


41. Церква Іоанна Предтечі в Чернігові


42. Трапезна з двобанним храмом Всіх Святих в Чернігові


43. Микільська церква у Білій Церкві (1706)


44. Братський Богоявленський монастир


45. Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві


46. Корпус Києво-Могилянської академії (1703)


47. Чернігівський колегіум (1701—1702)


48. Хрестовоздвижениський собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря (1689—1709)


36.

У XV—XVI століттях історичні думи та пісні стають одним з найяскравіших явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури.

Як зазначав арабський мандрівник Павло Алепський (мемуарист, син Антіохійського патріарха), який у 1654 і 1656 роках побував в Україні:

«Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії».


Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція історичних та величальних пісень, що були дуже поширені ще в умовах князівського побуту Київської держави. У них звичайно прославляли князів, походи та інші історичні події. Так, ще в XI ст. співали князям Мстиславу, Ярославу та іншим «славословія». У літописах міститься багато вказівок також на виконання різних історичних оповідей про походи «на греки і хозари», про «свари і бійки князів» тощо.


Творцями і виконавцями історичних пісень та дум, псальмів, кантів називали кобзарями. Вони грали на кобзах чи бандурах, які стали елементом національного героїчно-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів народу.


Величезна увага в думах приділена боротьбі з турецькими та польськими поневолювачами. До «татарського» циклу відносяться такі відомі думи, як «Про Самійла Кішку», «Про трьох братів Азовських», «Про бурю на Чорному морі», «Про Марусю Богуславку» та інші. В «польському» циклі центральне місце займають події Народно-визвольної війни 1648—1654 років, велике місце приділене народним героям — Нечаєві, Кривоносові, Хмельницькому. Згодом з'являються нові цикли дум — про шведчину, про Січ та її руйнування, про канальські роботи, гайдамаччину, панщину і про волю. Уже в XIV—XVII та XVIII ст. українські музиканти прославилися за межами України. Їх імена можна знайти в хроніках тих часів серед придворних музикантів, зокрема при дворі польських королів чи російських імператорів. Найвидатніші давні кобзарі — Тимофій Білоградський (відомий лютнист, 18 ст.), Андрій Шут (19 ст.), Остап Вересай (19 ст.) та ін.


Давнім жанром історичного епосу є також історична пісня. Пам’яткою середи-ни XV століття є відома пісня “Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш”. Три роти, що стоять “на версі Дунаю” – турецька, татарська та польська – правдиво відобра-жають тогочасну історичну обстановку України, на землі якої завжди зазіхали загарбники.

Історичні пісні, як і думи, передають своїм змістом конкретні історичні події, процеси, оспівують історичних осіб.

Найдавніші історичні пісні, які пов’язані з добою козаччини, оспівують лицарів-патріотів. Відомою є “Пісня про Байду” – народного улюбленця, який потрапивши в неволю і зазнавши страшних катувань, не втратив своєї національ-ної гідності, не став зрадником.

Історики стверджують, що прототипом Байди Вишневенького був князь Дмитро Вишневецький. Д. Вишневецький заклав на Хортиці фортецю. Під час одного з боїв він був полонений і люто катований. Його зачепили ребром за гак- Таких самих мук зазнав і герой “Пісні про Байду”. Важкі тортури переніс полонений турками легендарний Морозенко (пісня “Ой, Морозе, Морозенку”). Упродовж віків залишається бути популярною пісня-марш “Ой, на горі та женці жнуть”, присвячена звитяжним героям Дорошенкові та Сагайдачному.

Історичні пісні про боротьбу українського народу проти польських загарб-ників оспівують масовий героїзм народу. У них прославлено битву під Корсунем (“Засвіт встали козаченьки”), Жванцем (“Ой, з города Немирова”), Збаражем (“Ой, що то за хижка”). У піснях цього періоду звеличено Б. Хмельницького і його битву в урочищі Жовті Води на Дніпропетровщині (“Чи не той то хміль”). Образ Хмельницького порівнюється з хмелем, що завжди був уособленням молодечої сили та звитяги. Йому присвячена також пісня “Гей, не дивуйтесь, добрії люди”. Героєм цієї пісні є також сподвижник гетьмана М. Кривоніс, що пліч-о-пліч йшов з Б. Хмельницьким і під Жовтими Водами, і під Корсунем. Героями історичних пісень стали Нечай, Богун та інші історичні діячі. Образ Б. Хмельницького оспіваний також у народних думах, зокрема “Хмельницький і Барабаш”.


35.????


Найяскравіше український портретний живопис виявися в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця XVI – XVII ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв´язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні – львівських братчиків з різними атрибутами. До найвідоміших належать портрети П. Могили, М. Маклашевського, полковника І. Сулими і його дружини, генерального обозного І. Родзянка та ін.

В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу, що поєднувалося з гуманістичним уявленням про гідність людини та її становою приналежністю. Портрет відзначався проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував ЇЇ характер, вдачу, якості. Уся увага зосереджувалась на обличчі. Одяг не відвертав уваги глядача. Не лише зображення І. Гуляшецького, І. Сулими та інших, а й класичний “козак -бандурист” чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворих воїнів, а лише ознаки елегійних роздумів.


ародна картина "Козак Мамай".


Глибока духовність вирізняє давнє українське народне малярство. Найпоширенішим сюжетом народних картин був "Козак Мамай" ("Козак бандурист"). Дослідники вважають, що Мамай — половецько-татарське ім'я; відомо, що мамая-ми називали давніх ідолів, яких встановлювали на вершинах курганів.


Картини "Козака Мамая" радше нагадували ікони (не стільки християнські, скільки буддійські). У цьому виявилися прагнення народу канонізувати свого улюбленого героя (Войтович, 2005).


Зображували "Козака Мамая" на полотнах і стінах хат, на дверях і віконницях, на скринях, кахляних грубах і липових колодах вуликів. Очевидно, зображення козака виконувало роль оберегу селянського помешкання. Проте такі картини нерідко прикрашали садиби старшин і палаци панів.


Народного героя малювали у стані перепочинку. Він сидить "по-турецьки", замріяний і спокійний. Образ доповнюють гарні вуса, традиційний чуб-оселедець, сережка, люлька і сулія-пляшка; зброя покладена осторонь, і вірний кінь напоготові. В руках — бандура, а тиха пісня оповідає про запорожців, батьківський край і кохану, котрі потребують захисту. Козак розташувався під розлогим дубом, що у фольклорно-пісенній традиції символізує здоров'я, стійкість, красу, довговічність народу. Вік дуба — понад 1 тис. років. За давніми народними уявленнями, в дубі живуть душі хоробрих воїнів-ратіїв. Вважалося, що дубові гаї є улюблене місце перебування богів, яким під старими дубами наші предки приносили жертви.


Козак Мамай своєрідно втілює риси українського характеру — волелюбність і мужність, сумління і звитяжництво, мудру народну філософію миролюбства і надії на краще майбуття.


42.

Пробуджуючи національну свідомість західноєвропейських народів, романтизм знайшов сприятливий ґрунт і в Україні, специфічно змінюючись під впливом її соціокультурного буття і значною мірою виростаючи з нього. Реалії цього життя полягали в тому, що в Україні не було ні «єдиного середовища», ні своєї державності. Виборені народними масами за часів національно-визвольного руху під проводом Б. Хмельницького, вони недовго проіснували, закінчившись Руїною, а сама Україна з польської провінції стала російською. І хоча після переділів Польщі українські землі (за винятком Буковини, Галичини, Закарпаття, що були включені до Австро-Угорщини) були «з´єднані», та це «з´єднання» відбулося уже в Російській імперії, до складу якої відійшли також Польша і Литва за рішенням Віденського конгресу 1814 р. Якщо Польща і Литва зберегли деякі елементи автономії, залишившись князівствами, то всі сфери життя України були підпорядковані інтересам Російської імперії. Колоніальна політика, розпочата Петром І і продовжена Катериною II, неухильно знищувала залишки давньої автономії.


Утвердження колоніального режиму в Україні спричинило економічну експлуатацію, ліквідацію структур самоврядування, знищення культурних інституцій: запроваджувалися російські закони, російська мова в судах, русифікувалися школи, робилося все, щоб перешкодити становленню української національної культури, загальмувати духовний розвиток народних мас. Елітні стани, отримавши «Жалувану грамоту дворянству», з козацької старшини, українського панства перетворювалися на «благородних російських дворян», яким уже було не до народу, його мови, звичаїв і рідної культури. Русифікувалася значна частина міщанства, інтелігенції, відкривалися навчальні заклади, що повинні були «зближати молодь з російськими поняттями й звичаями, передавати їм загальний дух російського народу». Політику русифікації проводила і православна церква, що була під наглядом політичної влади. Література того періоду, відображаючи суспільне і духовне життя, зокрема і те, що було специфічно українським, трактувала його, за словами Г. Грабовича, здебільшого як доповнення чи дублювання російського, імперського контексту, тобто функціонувала як додаток до імперської російської літератури.-


Проблема романтизму, його сутності, діяльності культурних діячів, які його репрезентували, філософські питання, котрі вони ставили і вирішували, неоднозначно висвітлюються в нашій історичній, історико-філософській літературі. Українські історики і культурологи (М. Грушевський, І. Огієнко, Є. Маланюк, Г. Шпет, І. Крип´якевич) лише констатують факт впливу ідеї народності і романтизму на розвиток української культури, але розглядають не стільки його філософсько-світоглядні, скільки соціально-культурологічні аспекти. Точка зору українського і російського філософа Сильвестра Гогоцького (1813—1889) про взаємовпливи німецької класичної філософії і німецького романтизму тривалий час не розвивалася, і тільки у 80-ті роки XX ст. була ґрунтовно розроблена радянським філософом А. Гулигою. Першу спробу розглянути зв´язки ідей романтизму з розвитком філософської думки в Україні зробив Д. Чижевський, який зазначав, що на українському романтизмі позначився вплив шеллінгіанства і називає романтиками учнів і послідовників Шеллінга в Україні: Д. Велланського, А. Дудровича, М. Максимовича, професорів Рішельєвського ліцею в Одесі К. Зеленецького та М. Курляндцева, представника романтичної психології, професора Київської духовної академії П. Авсенєва. Універсалізм романтичного світогляду вплинув, за його словами, на Т. Шевченка і П. Куліша, а пізніше — на П. Юркевича, О. Потебню і одного з «найвидатніших українців всіх часів» — М. Гоголя.


Розвиток романтизму в Україні був досить складним, пов´язаним не лише з непростими обставинами цієї доби, а й із життєвими шляхами представників. Адже для його становлення і розвитку важливим є не лише усвідомлення своєї етнічної окремішності («ми — не вони»), а й формування національної демократичної інтелігенції — носіїв національної самосвідомості, пов´язаних з народним життям, здатних вивести на нові шляхи власну літературу. Романтизм був для них не просто формою самовираження, а основою осмислення життя, побуту занедбаних і недооцінених сторінок минулого, рецепції майбутньої долі народу, обґрунтування не лише етнічної, а й історико-правової самобутності з правом на свою власну історію і життя. Саме в такому напрямі відбувалося формування нових демократичної інтелігенції і письменства, світоглядною основою яких є народна духовна культура і народне життя.


48.

Виникнення «Руської трійці». («Руська трійця» — це нелегальний література ний гурток, організований 1834 р. у Львівській духовній семінарії.)


II. Просвітницька діяльність учасників «Руської трійці».


1. Творчість Маркіяна Шашкевича. (М. Шашкевич — тонкий лірик, автор малих віршованих форм. У поезіях «О Наливайку» та «Хмельницького обступлення Львова» автор доводить, що неволя народу не вічна, проти неї слід боротися. Оповіданням «Олеся» Шашкевич поклав початок темі змалювання опришків в українській літературі.)


2. Діяльність Івана Вагилевича та Якова Головацького. (1833 року було укладено рукописну збірку «Син Русі», підготовлено до друку фольклорно-літературну збірку «Зоря». Члени гуртка вивчали історію України, збирали фольклор, досліджували печери в Карпатах.)


3. Значення видання «Русалки Дністрової». (Вихід альманаху «Русалка Дністровая» започаткував літературне й загальнокультурне відродження Західної України. «Русалка Дністровая» підносила дух народу, зміцнювала віру, кликала до єднання українців.)


4. Перекладацька діяльність І. Вагилевича. (1836 р. 1. Вагилевич вперше переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім».)


III. Діяльність «Руської трійці» в оцінці видатних людей. (Діяльність «Руської трійці», на думку академіка О. Білецького, була першою спробою народу Західної України заявити про своє існування, про свою національну гідність.


Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: "нарід руський — одне з головних поколінь слов'янських, ...русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру".

"Руська трійця" виходила далеко за межі культурних завдань. Це засвідчують спогади Я.Головацького про М.Шашкевича, який на початку діяльності гуртка заявив: "Нам, молодим русинам, треба об'єднатися в гурток, вправлятися в слов'янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську писемність в Галичині".

Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності "Руської трійці" були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, а й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М.Максимовича, М.ІДертелєва, І.Срез-нєвського, а також польських, чеських і сербських письменників, які відкрили слов'янський світ.

Великий інтерес діячі "Руської трійці" виявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — "Син Русі", куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка "Зоря" ("Писемце посвячене рускому языку"). Якщо перший збірник до друку не призначався (М.Шашкевич розглядав його лише як пробу сил), то "Зорю" не пропустила до друку цензура, вбачаючи в ньому велику небезпеку галицького сепаратизму.

Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці". Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. Вступне слово, яке написав до "Русалки Дністрової" М.Шашкевич, закликало до культурного та літературного відродження "русинів", духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.

Вспоминайте, браття милі... Може спомин собі дасть Воскресити в новій силі Руську славу, руську власть!

"Русалка Дністровая" опублікувала збірки народних дум і пісень з передмовою І.Вагилевича, оригінальні твори М.Шашкевича ("Загадка", "Погоня", "Тута за милою", "Сумрак вечірній"), Я.Го-ловацького ("Два віночки"), І.Вагилевича (поеми "Мадей", "Жу-лин і Калин"), а також переклади сербських пісень, три історичні пісні "із старих рукописів" тощо.

Важливим було й те, що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов'янська суміш, а народна мова. Всі твори друкувалися не латинкою або кирилицею, а "гражданкою".

Вихід у світ "Русалки Дністрової" з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія Греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів "Руської трійці". Власті Галичини і вище духовенство ставилися до появи альманаху вороже. На їх прохання віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське управління дало розпорядження знищити 100 примірників, що потрапили до Львова, передавши лише примірник до університетської бібліотеки. Деякі конфісковані примірники альманаху випадково збереглися. Переслідувань зазнали і діячі "Руської трійці". М.Шашкевич не зміг отримати парафії, І.Вагилевич рятувався від утисків, перейшовши до протестантизму, а Я.Головацький змушений був покинути у Львівському університеті професорську посаду й емігрувати в Росію.

"Русалці Дністровій" належала вагома роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтведила, що народна пісня, легенда і звичаї становлять першоджерело національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст "Русалки Дністрової", І.Франко зауважив, що "вона була на ті часи явищем наскрізь революційним".


52.

Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М.Кропивницький, М.Садовський, І.Тобілевич, Л.Квітка, М.3аньковецька, М.Старицький, П.Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань тощо.


У 1864 р. у Львові було засновано український театр „Руська бесіда”, який очолив О.Бачинський.


Український театр кінця ХІХ – початку ХХ ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв’язок з народною культурою робили його дуже популярним. Академік М.Грушевський так оцінив значення українського театру на межі століть: „Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і, не вважаючи на убогість репертуару і на високі прикмети більшості п’єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам’ять народного слова і любов до нього винародовленої міської людності”


74.


Новим етапом у формуванні самобутньої Закарпатської мистецької школи стала І половина XX століття. На зламі тисячоліть на українському мистецькому просторі вже сформувалися кілька регіональних самобутніх шкіл − одеська, львівська, київська. Образотворче мистецтво Закарпаття, що було замкненим на узбіччі Австро-Угорщини й по суті не мало розвинених традицій у професійному мистецтві на початку XX століття, за часів Чехословаччини (1918-1939 pp.) стало локомотивом у культурі й мистецтві краю, спонукаючи її до експериментів та європейського мислення. Становлення професійної школи живопису пов’язане із іменами Адальберта Ерделі та Йосипа Бокшая. У 1921 році Ерделі долучився до створення першого об’єднання художників Закарпаття, а згодом – ще тричі засновував професійне об’єднання художників краю: у 1931 році – за Чехословаччини, у 1939-му − за Угорщини і в 1945-му − вже за СРСР. Відкриття у 1927 році “Публічної школи малювання” Бокшаєм та Ерделі знаменувало появу молодого покоління художників, які згодом визначатимуть обличчя Закарпатської школи живопису на Україні та за її межами. Серед них – Андрій Коцка, Ернест Контратович, Золтан Шолтес, Адальберт Борецький, Шандор Петкі. 30-ті роки XX століття відкрили ім’я Федора Манайла, в творчості якого відбилися не тільки етнографічні студії художника, але й модерністичні течії XX століття, на ниві скульптури працювали Олена Мондич, молоді Василь Свида, Іван Гарапко та інші.

Особливість художніх процесів в живописі, графіці та скульптурі краю першої половини XX століття визначають постійні пошуки самобутньої художньої мови, в якій поєдналися б високий професійний рівень, змістовна наповненість, творче освоєння багатющої народної традиції, а також синтезу її з новітніми культурними віяннями мистецької Європи.


67/

Молодіжна культура і субкультура як фактор соціокультурної модернізації і постмодернізації. Молодіжна субкультура в зв'язку з радикальними змінами в суспільстві стає формою соціальної адаптації, своєрідним буфером між традиційною культурою, загальноприйнятими цінностями та елементами "опору" по відношенню до "старого" соціально-культурного порядку і пануючої системи молодіжної культури. Молодіжні групи перетворюються у самостійні функціонуючі підсуспільства.
Автори теорії субкультури молоді-основного напряму британської соціології молоді - стверджують, що фундаментальну роль у соціально-політичному визріванні молоді має стратифікаційна належність.
Особливого субкультурного виміру набуває молодь у період "постюності" (К. Кенстоун) - в період третього десятиліття життя, коли вона самостійна в соціальному, моральному, інтелектуальному, політичному, в соціально-культурному плані, але не адаптована політичне і економічно, шукає свій варіант найбільш вдалого соціального самовизначення. Це стадія між юністю і дорослістю, період соціально-культурного експериментування у визначенні життєвих перспектив, що є характерною особливістю культурно-модернізаційних процесів.
Помітне обезцінювання робочої сили (що спостерігається останнім часом в Україні), яке сприймається молоддю як доля покоління, викликає одночасно психосоціальне та соціокультурне підвищення значущості стану юності, акцентує увагу суспільства на ньому.
В умовах модернізації в Україні відбувається зниження соціального контролю, послаблення традиційного впливу соціального середовища на світогляд та поведінку молоді.
Зародившись ще в перших навчальних закладах Європи і набувши своєї стійкої форми з середини 50-х років XX ст. під тиском сучасних модернізаційних умов (рання фізична зрілість, розтягування часу входження в соціально-професійний статус дорослих, розвиток засобів масової комунікації і т. д.), зростає соціально-культурна автономія молоді у світі дорослих, її диференціація, набуває жорстких, часто соціальна організованих і навіть контркультурних форм традиційний конфлікт поколінь, утворюється соціальна і ідеологічно нейтральний, все ширший спектр молодіжних субкультур власне культурного і мистецького спрямування, Сформується новий тип інформаційно-інтернетної молодіжної субкультури, Значно зростає внесок молоді і характер її участі в модернізаційних процесах, висуваючи молоде покоління в якості авангарду в трансформаційному оновленні суспільства, а, можливо, і як основну потугу змін в ньому. Як в свій час писав відомий поет В. Маяковський, "молодь є те пальне, на якому працює суспільство", хоч, на нашу думку, молодь власне значною мірою і створює це пальне.
Увага! Кожна молодіжна субкультура має свою центральну ідею або систему ідей, яка визначає п характер, принцип залучення і є тотожною меті її існування. Вона характеризується, насамперед, специфічною нормотворчістю, протиставленням своїх норм і цінностей зовнішнім, набуваючи певних рис "мікросуспільства ", в якому трансформуються традиційні погляди і формується "свій " образ світу і способу буття в ньому особистості.
Зазначена проблема реально склалась у формах андерграуду і відособлення субкультур молоді в глибинних пластах культури періоду застою та перебудови.
Субкультура визначається своїм соціальним змістом, сукупністю відносин, стилем життя, визначальною складовою якого є поведінка.
Англійський соціолог М. Брейк виділяє такі субкультурні типи молоді, як "нормальна" молодь, делінквентна молодь, культурні бунтарі, політично активна молодь. Як і М. Брейк, ми виходимо з того, що "нормальна" молодь теж має свої особливості і складає специфічну субкультуру.
Субкультура складається із сукупності знань та уявлень групи, на основі яких вона формує свій цілісний образ соціального світу та визначає своє місце в ньому як основу орієнтації в життєвому просторі. Виходячи з цього, група формує специфічні цінності і норми свого соціального буття, які мають свої особливості, що відрізняють їх від інших.
Хоч представники основних молодіжних субкультур не заперечують культури суспільства в цілому, але значно відрізняються від неї, формуючи свій світ і його особливу картину. Крім загальних молодіжно-генераційних особливостей формування субкультур на їх зміст значно впливає:
1. криза українського суспільства і його основних інститутів;
2. криза інституту сім"і та сімейного виховання, порушення взаємин поколінь;
3. комерціалізація засобів масової комунікації, які штучно формують підвищену потребу в субкультурних ознаках;
4. зростаюча вестернізація і регіоналізація культури.
Слід очевидно погодитись з тим твердженням, що молодіжна субкультура є викривленим дзеркалом дорослого світу речей, стосунків та цінностей.
В СРСР першими з молодіжних субкультур в кінці 60-х років XX ст. з'явилися хіпі, практика яких в Україні носила декларативно-снобістський характер і тривала короткий час у великих містах.
Другий період розвитку молодіжних субкультур (1983-87р.р.) характеризується кризовою ситуацією і, в зв'язку з тотальною критикою ЗМІ, зниженням активності.
Третій період припадає на 1987-1992 р.р., який характеризується епатажним протестом панків, хіпі та інших угрупувань андерграундового характеру і зростанням негативної реакції на них значної частини молоді, як і диференціацією різних за своїм спрямуванням молодіжних утворень.
Дослідники вважають, що четвертий період (1992-1995 р.р.) пройшов під знаком спаду активності андерграунду, зростання песимізму та помолодіння складу, формування угрупувань, націлених на кар'єру і успіх, що означало певне повернення до формального соціуму і визнання його. В цей же період розвивається романтико-ескапістська молодіжна субкультура, пов'язана з новою хвилею вестернізації українського суспільства.
З 1996 року починається п'ятий період розвитку молодіжних субкультур, який продовжується до цього часу, і характеризується, з одного боку, підвищенням інтелектуального рівня у середовищі "андергаунду", а з другого боку - прогресуючим помолодінням, відмовою від інтелектуального росту, а також зростанням легітимізації неформального стилю життя.
Молодіжна субкультура в Україні не мала раніше і не має тепер характеру жорсткої деформалізації і складання в ізольовані неформалітети, не відзначається різкою опозиційністю і рідко набуває рис контркультури такої активної на Заході. У 80-ті роки найбільш активно формувались рухи рокерів, металістів, байкерів, а потім релігійно-культові та східно-спортивні, часто ініційовані зацікавленими в них дорослими верствами бізнесового і кримінального характеру. Тому в цілому українські субкультури малодиференційовані, нетривкі і не займають вагомого місця в культурному житті.
За мірою відношення до модернізаційних і постмодернізаційних процесів молодіжні субкультури можуть бути систематизовані за ознаками модернізаційності, закритості і соціальності, креативності таким чином:
1. авангардистські, конфронтаційні до усталеної культури постмодернізаційного характеру, елітні;
2. модернізаційні і постмодернізаційні, толерантні у стосунках з офіційними установами;
3. модернізаційні і постмодернізаційні, соціально-культурна нейтральні (субкультура молодіжного комп'ютерного андеграунду та ін.);
4. модернізаційні, соціально-закритого типу, неконфронтаційні;
5. консервативні закритого типу;
6. консервативні відкритого типу;
7. контркультурні, творчого типу;
8. контркультурні, асоціальні, деструктивного типу, в тому числі кримінальні.
Роль молодіжних субкультур виявляється в значенні межової, пограничної зони культури, що накопичує, провокує позитивні і негативні "відхилення", які можуть мати культурно-творчий або деструктивний характер, сприяючи пошуку необхідних новим соціальним змінам культурних моделей. В той же час існує молодіжна культура соціальне і культурно толерантної молоді, яка не замикається в межах особливого мікросвіту субкультури, а ідентифікує себе з існуючою "зовнішньою" культурою дорослих, і прагне за своїм віком до інновацій, інтенсивно освоює і творить культуру.


62.

Історія національно-визвольних рухів свідчить , що в моменти їхнього піднесення суспільна увага зосереджується на проблемі джерел історії та симантики національної символіки . Це цілком природно , бо національні символи - не випадкові значки і барви . Вони постають внаслідок історичного та культурного розвитку народу і тісно пов`язані з його духовністю , з його прагненням до єднання , готовністю до здійснення своїх національних завдань та забезпечення національних інтересів

Українська державна символіка,-як у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР,-відображує традиційну українську символіку , що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства . Ключем до її розуміння є чільний їїсим- вол , нині відомий під назвою "Тризуб" .

Хст. Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася в болгарському рукописі «Хроніка Манасії» (XIV ст.), де зображені воїни-дружинники Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубом. Згодом князівський знак Рюриковичів У вигляді літери «Ш», тобто тризуба, зустрічається на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін. Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом він передається в спадок як символ влади та знак єднання східних слов´ян, тобто набуває статусу герба .Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря ,а з іншого -тризуб.

Тризуб символізує туж саму трійцю життєтворчих енергій , що й хрест та шестикутна зірка , тобто Мудрість , Знання і Любов(або Вогонь, Воду й Жит- тя).Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинноїцеркви ,на плитах Успенської церкви у Володимирі-

Волинському , його зображення знайдено на варязькому мечі ,в гербі французької королеви Анни , на надробку св.Еріка у Швеції та ін.

Тризуб на час прийняття Руссю-Україною христи-янства був настільки популярним , що хрест дове-лось об`єднати з ним в один знак ,- для сприймання широкими верствами народу .Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт , на маківках Володи-мирського собору (де тризуб уже ледь помітний).

Кожен символ ставить акценти на різних аспек-тах світобудови , графіка кожного знаку лаконічна чітка і промовиста . Якщо хрест концентрує увагу назначимості для світобудови третьої сили , то тризуб , відображаючи як триєдність світобудови , так і троїстість полум`я-енергії , принцип вогню і поступу .

У прямих предків сучасних українців-слов`янського племені полян ,званих також "русь" і "сколо- ти" , як і у їхніх попередників , паувала триком-понентна структура суспільства і була поширена легенда про походження полянської(Київської) дер-жави від трьох братів ,що "сіли" на трьох київських горах.Зверхники полян-русів , київські князі,

так само , як і царі скіфів , карбували на своїх монетах знак Трійці- Тризуб .

Поряд з офіційною функцією державного і релі-гійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберега .Тризуб зоб-ражався як в орнаментах тканин , килимів , карбування , так у рукописних текстах книг ,на монетах

і печатках , на ювілірних виробах ,державних від-знаках , підвісках і навіть на посуді.

Культ тризуба в орнаментуванні українських рукописів зникає , на жаль , у XVIIст. разом із заміною рукописів друкованими книжками . Однак у народному побуті найменш денаціоналізованих , гірських районів України він живе й досі.Так у Карпатах , під Різдво чи Йордань , селяни деяких сіл донедавна малювали на своїх хатах споконвічні магічні знаки тризуба .

Крім містичного знака-тризуба українська державна символіка включає жовто-блакитні барви.

На відміну від однозначного слова "колір",сло-во "барва" багатозначне . В старовину воно озна-чало не лише певний колір , але й уніфікований одяг,тобто належність до певної групи людей .Один з діалектних варіантів слова"барва" набув значен-

ня матеріального барвника , це слово "фарба" , інший "варна" - зберіг лише його друге значення: певної групи людей.

У давніх аріїв було три барви (варни): біла - старшина , жреці - правителі , яких звали рахмани(брахмани) ; червоно - малинова - воїни (шатри , кшаттії) ;чорна - сіячі та скотарі (вайш`ї і шуд-ри).

Запорожці , як люди , що повністю присвятили себе священній війні за Україну , дотримувались звичаїв і символіки барви воїнів - зодягались у червоно-малиновий одяг і мали , мрім мирного жов-то-блакитного , бойовий , червоно-малиновий стяг;

гетьман мав срібно-білого прапора ,військово-магнатськи формування - червоно-білого ,а військовонародні -червоно-чорного .Оскільки гетьман у певних ситуаціях мав виступити то від старшини , товід козацтва ,то від селян , а то й від усіх зразу - він мав бунчуки білого , червоного , та чор-ного кольорів.Біло-червоно-чорна символіка кольорів збереглася і до сьогоднішнього дня на Східній Україні в традиції вишивати червоно-чорним по бі-лому ,що символізує єдність усіх груп (барв,варн) у одному народі .

Можна наводити чимало пикладів популярності біло-червоно-чорної барви на Україні , але жоден зцих традиційних кольорів не став державною бар-вою в силу двох причин . Перша полягає в тому , що ця барва є спільною для десятків націй і на-родностей ,які розвинулися з єдиної давньоарійської спільності ,а друга - в тому , що за цими кольорами протягом тисячоліть , міцно установилася соціальна функція . В українців національною бар-вою стала інтегруюча релігійна блакитно - жовта .

Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність.

Коли ж нація почала оживати ,- відродилась і символіка .Національна барва з`являється по всій Україні і ,насамперед , у розписах церков та у цер-ковних речах -ризах , фарбованій різьбі іконоста-сів . Ця барва оживає також у творах мистецтва - мініатюрах і прикрасах , у масовому виготовленні жовто - блакитних тканин , у гербах українських земель . Так герб роду Богунів мав голубий щит із золотолтою підковою і золотим кавалерським хрес-том .

Звертає на себе увагу органічна близькість українців різних земель із національною блакитно-жовтою барвою ,яка виразно виявилася за середньовіччя , коли почалась повсюдна фіксація та форма-лізація національної символіки . Як відомо ,Київ-

щина на цей період встановила золотого тризуба на голубому полі , Галичина - золотого лева на голу-бому полі.Так на землях України узаконилась одна-кова національна барва . Збіг досить промовистий,якщо зважити,що ці землі на той час не були об`єднані в єдиній Український державі .

Жовто-блакитна барва була настільки усвідомленою як національна українська , що узаконення Центральною Радою жовто - блакитного прапора як державного символа , яке сталось 22 березня 1918р., не викликало ні в Україні , ні в Росії жодного сумніву , що до правомврності цього акту.


64/

сторично склалося, що Україна впродовж довгого періоду була під владою Австро-Угорщини та Росії. Великий вплив на розвиток української культури мала саме Російська імперія. 20 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Валуїв видав циркуляр, яким заборонялося друкувати українською мовою книжки "навчальні і взагалі призначені для початкового читання народом". Це обумовлювалося нібито бажаннями самих українців, які, за словами Валуєва, вважають, що української "мови не було і не може бути".
Царський уряд і слухняні церковні власті заборонили видавати зроблений П. Морачевським переклад "Євангелія" українською мовою. Під забороною опинилося й навчання українською мовою, що прирівнювалося до політичної пропаганди.
18 травня 1876 р. Олександр ІІ видав Емський указ, яким заборонялося не тільки друкувати українською мовою оригінальні й перекладені твори (навіть тексти для нот), а й завозити до Росії українські книги з-за кордону. 
Проте зовсім задушити українську культуру царату не вдалося. І під тяжким гнітом вона розвивалася; збагачувалося і наше красне письменство; його кращі художні досягнення лягли в золотий фонд світової літератури.
Велику роль у цьому відіграло товариство "Просвіта", яке було засновано 8 грудня 1968 р. у Львові. Метою цього товариства була надання широкої освіченості народові. Воно розгорнуло активну діяльність як у містах, так і в селах.
Жменька молоді галицької інтелігенції, що вірила в сили та майбутнє свого народу, повела за собою Україну, "ту безмежну, могутню Україну, що видала великих героїв козаччини і нових діячів українського відродження…" стала на оборону національного духу. Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках. Спочатку "Просвіта" була одноступеневою організацією - Головний відділ у Львові.Пізніше почали відкриватися філії у різних містах України: Катеринославі, Одесі, Києві, Житомирі, Чернігові, Миколаєві та інших.
Діяльність кожної з "Просвіт" вирізняли зумовлені місцевими обставинами особливості. Але всіх їх об'єднувала загальна мета - сприяти розвитку української культури, зокрема освіті українського народу його рідною мовою" ознайомити українців з духовними та матеріальними скарбами рідного краю; розвивати у них любов та повагу до свого народу; формувати бажання працювати на благо нації.
Для досягнення зазначеної мети члени товариства брали участь у русі, що виборював дозвіл на існування українських навчальних закладів. Адже початкові школи з російською мовою викладання або залишали українців майже неграмотними, або робили з них покручів, які починали зневажати рідну мову, батьків, традиції, отже і народ, до якого самі належали. Відсутність україномовних середніх та вищих навчальних закладів гальмувала процес розвитку такого важливого складового компоненту нації як власна інтелігенція. Тому члени різних "Просвіт", зокрема, офіційно зверталися до української фракції у Державній Думі з вимогою активніше впливати на розв'язання проблеми українізації шкільництва. Крім того, просвітяни включилися в рух за створення українознавчих кафедр (Історії України, української мови та літератури) у Київському, Харківському та Одеському Університетах.
Оскільки всі звернення до урядових кіл щодо дозволу українських шкіл врешті - решт залишались без дієвих результатів, просвітяни зосередили свою увагу на поширенні української книжки. Для тих, хто був не в змозі купувати книжки або передплачувати газети

"Просвіти" заснували бібліотеки та читальні. 
Ще однією формою проведення освітньої роботи були публічні лекції та народні читання художньої літератури.
Організація театральних вистав, літературно - музичних вечорів, ювілейних святкувань - популярний вид діяльності "Просвіт". Вони своєї емоційністю, піднесеністю сприяли пробудженню національної гордості, самосвідомості українців, які виборювали право на незалежну державу і в1905 і в1917 р. На жаль, спроби створити незалежну державу закінчувалися невдачею.
Розвиткові "Просвіти" сприяло те, що її завжди очолювали неординарні постаті. Власне завдяки тому, що в самій "Просвіті" і в її керівництві були ініціативні високоосвічені люди, товариство мало не лише культурно-освітній характер, а й відігравало до початку нашого століття провідну роль у громадсько-політичному житті країни. Просвітяни були посередниками в налагоджені стосунків між українцями, поляками, євреями, мирили народовців з москвофілами, висилали до австрійського парламенту петиції у справах українських шкіл і дошкільних закладів, викладання української мови в інститутах, відкриття української кафедри у Львівському університеті, видання українських підручників. 
Микола Аркас - засновник миколаївської "Просвіти".
Миколаївську "Просвіту" М. Аркас заснував в 1907 р. Вона мала чітко розроблений статус своєї діяльності. Цим статусом передбачалося:
" 1. Товариство має на меті допомогти розвоєві української культури і першим чином - українського народу, його рідною мовою, працюючи в м. Миколаєві;
2. Для цього товариство має:
а) видавати книжки, журнали, часописи і т. і. українською мовою;
б) запровадити свої книгозбірні, музеї, читальні, книгарні і т. і.;
в) впоряджати публічні лекції й відчити, загально просвітні курси, 
спектаклі, літературно-музичні вечори, концерти і т. і.;
г) заводити стипендії, школи, бюро праці, просвітні і добродійні 
заклади;
д) оповіщати конкурси і премії за найкращі твори письменника, 
умілості та ін."
Миколаївську "Просвіту" М. Аркас заснував як виконання відповідного заповіту Т. Г. Шевченка про найширшу освіту народних мас, прилучення їх до віковічних багатств української культури. Пропагуючи ці багатства, М. Аркас насамперед мав на увазі творчу спадщину геніального Кобзаря.
З ім'ям Шевченка було пов'язано і перший масовий захід пропаганди української культури, який незабаром здійснила у Миколаєві самодіяльна організація. Це було урочисте святкування Шевченкових роковин у вигляді великого літературно-музичного концерту на сцені місцевого театру.
Масові культурно-освітні заходи Миколаївської "Просвіти" здійснювалися, як правило, завдяки високому особистому авторитету серед громадськості міста її керівника, з чим змушені були рахуватися місцеві можновладці. Та й слава про історичні заслуги батька й дядька Миколи Миколайовича у культурно-освітньому і суспільно-політичному розвитку міста були широко відомі мешканцям.
Під керівництвом М. Аркаса миколаївська "Просвіта" розгорнула досить плідну культурно-освітню діяльність. Тільки протягом 1908 р. відбулося майже півсотні літературно-музичних вечорів.
В наш час також діють такі культурно-освітні організації. Особливо вони розповсюджені за кордоном, де українці підтримують зв'язки і свою культуру.
Так у США українські вчені відродили Наукове товариство ім.. Т. Шевченка, яке діяло у Львові у 1873 - 1939 рр., відкрили американське відділення Української вільної академії, заснували Український науковий інститут при Гарвардському університеті.
В усіх місцях компактного проживання українців діють хорові, танцювальні колективи, працюють талановиті митці, скульптори. Видається близько 100 україномовних газет і журналів, працюють видавничі центри, зокрема "Пролог", "Смолоскип", "Рідна школа".
Товариство об'єднаних українських канадців займається переважно культурно-просвітницькою роботою. Культурне життя українців Канади охоплює найрізноманітніші види мистецтва - співи, танці, живопис. Для вивчення рідної мови, історії, культури створено мережу суботніх або вечірніх "рідних шкіл".
Висновок.
Ми живемо в щасливий час. Народжується новепокоління: молодь, що зростає разом з нашою державою, ще з дитинства вбирає в себе українське слово, традиції, історію, культуру. Тому, мабуть, хочеться нагадати слова М. Аркас на урочистому відкритті "Просвіти" в м. Миколаєві 100 років потому: "Усі народи більш - менш мали спроможність здобувати собі освіту на своїй рідній мові, клопотались за розвиток своєї національної культури. Над нами ж, українцями, важким гнітом на протязі більш століття лежала заборона рідного слова. За те, що ми представляємо з себе самостійний народ, що ми маємо свою історію, що ми переживаємо свої окремі важкі історичні часи, ми не мали права на те, щоб прилюдно балакати, а навіть мислити, а як траплялись такі люди, яким не сила була ховати в собі національне почуття, вони виривались в них на поверх правдивим словом, то їх, як, наприклад, Шевченка і інших, скоро приборкували, і усе знову замовкало на довгий час."
Слова воістину високі громадянської мужності. Вони актуально звучать і нині, коли Україна нарешті повертає із забуття свою мову, культуру, історію. Мимоволі спадає на думку, а чи не могли б ці підняті з архівів документи, що вражають глибиною думки і безкорисливістю подвижництва їх творців, послугувати програмним начерком і для теперішнього покоління українських культурно-просвітницьких діячів Миколаєва, та й не тільки Миколаєва? Приклад наслідування незаперечний!
Якщо взяти нинішній день і порівняти з початки формування колишньої "Просвіти", то побачимо багато паралелей поміж цими двома відтінками історії України. Як колись, "Просвіта" бере на себе організацію найрізноманітніших форм пробудження і активізації національної свідомості людей, піднесення їх культурного рівня, пропаганду і вивчення рідної мови, популяризацію обрядів, свят. Отже, "Просвіта", розпочинає новий етап своєї діяльності на ниві національного відродження - створювати національну школу, відновлювати історичну пам'ять українського народу, підносити суспільну свідомість і творчу активність, утверджувати християнську мораль, викорінювати з української хати мовний суржик. Тобто відродити високу духовність і творчу ініціативу народу, спираючись на рідне слово, без якого жоден народ не спроможний "о власній силі йти". 


68.

Але наша сучасність внесла і вносить у фольклорний процес великі зміни. Загальне поширення письменності, підвищення освітнього рівня і "рухливість" населення, преса, радіо, телебачення, кіно, вплив книжки, різних видів професійної культури, художньої самодіяльності, масової популярної культури істотно позначилися і на специфіці побутування й функціонування фольклору, і на його творенні. Дуже негативно вплинула на фольклорну ситуацію в Україні за останнє 70-річчя деспотична політика більшовицького тоталітаризму. Насильна ломка соціальних устоїв життя, традицій сімейного і громадського побуту, масові репресії, курс на русифікацію, викорінення старих і насадження штучних так зв. соціалістичних звичаїв і обрядів, табу на багато фольклорних явищ, переслідування носіїв народнопоетичних надбань і культивування "угодних для режиму" псевдофольклорних новотворів деструктивно діяли на всі аспекти побутування, поширення і функціонування усної народної словесності, принижували її роль і престиж, деформували і в багатьох моментах переривали природний процес міжпоколінної передачі фольклорної традиції.

Головною темою сьогодення у народній творчості стала тема побудови вільної і незалежної Української держави, з якою пов'язуються найсокровенніші сподівання і мрії народу про утвердження добра, свободи, людяності та справедливості.


69.

1   2   3   4

Похожие:

Етнічна ідентичність iconЕтнічна ідентичність
Етнос — це культурно-духовна спільність людей, які споріднені походженням, мовою, культурними надбаннями, територією проживання,...
Етнічна ідентичність iconЗвіт про стан видання збірки матеріалів конференції «Етнічна культура в глобалізованому світі» (30-31 січня 2014 р.), а також збірки спогадів про лихоліття 1920-1940-х рр., зібраних студентами ону
...
Етнічна ідентичність iconЄдність слов’ян у єдиній європі або євроінтеграція шлях до слов’янського союзу
Росії не передбачають рівного, суверенного союзу. І тому більшість слов’ян обрала інший шлях єднання: вільний, рівноправний, такий,...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы