Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" icon

Методичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"


Скачать 380.04 Kb.
НазваниеМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"
страница2/6
Размер380.04 Kb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6

Запитання для контролю:

^ 1. Чому, на ваш погляд, в Україні не відбувся процес зміни політичних еліт?

2. Які політичні сили були найвпливовішими в політичних процесах 90-х років?

^ 3. Поясніть значення поняття “посттоталітарна ментальність“.

4. Охарактеризуйте структуру електоральних симпатій в Україні 90-х років.

5. Дайте характеристику програмних засад сучасних українських політичних партій.


Розділ 2. Державотворчі процеси


За Конституцією 1978 року УРСР була суверенною соціалістичною республікою, яка на основі рівноправних стосунків з іншими республіками входила до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Більше того, у Конституції було задекларовано право УРСР на вихід зі складу СРСР, щоправда законодавчі механізми реалізації цього права передбачені не були. Однак, можна лише припустити, що було б, якби Україна мала статус автономної республіки в складі Росії, на зразок Чечні, Татарстану, Інгушетії та ін. “Унезалежнення“ України після 1991 року відбувалося досить швидко саме завдяки тому, що УРСР мала формально незалежні державні, судові, дипломатичні структури, які треба було лише реформувати відповідно до нових демократичних вимог.

Перед Верховною Радою України в 1991 році постало завдання здійснити поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, згідно зі зразками світової демократії. Верховна Рада ухвалила кілька законів, які започаткували докорінну трансформацію політичного устрою України. Ці закони стосувалися заснування нової державної посади − Президента України. На Президента покладалися такі обов’язки як захист прав та свобод громадян, ґарантування дотримання Конституції, забезпечення обороноздатності держави, представництво інтересів держави на міжнародній арені тощо.

Подолання монополії Компартії на владу дало можливість провести перші вільні вибори до Верховної Ради на альтернативній основі (1990 р.) За декларацією про державний суверенітет Верховна Рада України проголошувалася єдиним леґітимним органом влади на території України. У новообраній Верховній Раді були представлені різні сили: як “суверен-комуністи“, які прагнули позбутися залежності від союзного центру, так і переконані демократи, які розуміли, що іншого шляху, окрім демократичного для України не існує. Заснування посади Президента означало по суті демонтаж радянської державної системи.

З 1991 року почалася департизація державних органів, війська та правоохоронних органів. Стало зрозуміло навіть для прокомуністичної більшості, що незалежній державі не обійтися без Збройних Сил України, Національної Гвардії, Конституційного Суду. Верховна Рада доручила Урядові запровадити до обігу національну грошову одиницю, перевести у власність України підприємства, які перебувають на її території. Було націоналізовано власність КПУ та КПРС на українській землі. Поступово Верховна Рада України перетворювалася на класичний європейський парламент, на що вказують її суто парламентські рішення. Символічно, що 4 вересня 1991 року над будинком Верховної Ради майорів синьо-жовтий прапор.

Перетворення національної символіки на державну психологічно важко сприймалося компартійною номенклатурою, оскільки тризуб та синьо-жовтий прапор асоціювалися з ненависною “петлюрівщиною“, “бандерівщиною“, діяльністю Центральної Ради тощо. Тому причини тривалого неприйняття національної символіки Верховною Радою лежать переважно в емоційній площині: лише в січні державним гімном незалежної України стала пісня “Ще не вмерла Україна…“

Обов’язковим елементом декомунізації та департизації влади в Україні було наділення Ради Міністрів реальними повноваженнями виконавчої влади за зразком європейських урядів. Український уряд дістав назву Кабінету Міністрів після відставки Голови Уряду В. Масола внаслідок страйків. Кабінет Міністрів був відповідальний перед Президентом, підконтрольний та підзвітний Верховній раді. Міністрів призначав Президент, лише кандидатура Прем’єра потребувала затвердження з боку парламенту. Парламент до політичної реформи 2005-06 року не мав прямого впливу на політику Кабінету Міністрів. На місцях виконавчу владу здійснювали місцеві державні адміністрації. Голів цих адміністрацій призначав Президент за поданням Кабінету міністрів. Голови несли відповідальність перед Президентом та Урядом. Протягом останніх п’ятнадцяти років в Україні змінилася велика кількість урядів та прем’єрів (В. Масол, В. Фокін, Л. Кучма, Є. Марчук, В. Пустовойтенко, П. Лазаренко, В. Ющенко, А.Кінах, В. Янукович, Ю. Тимошенко, Ю. Єхануров), що було свідченням перманентної політичної кризи, яка часто спричинялася невмінням прем’єрів навести лад в економічному житті, відсутністю бажання проводити реальні економічні реформи. Крім того, звільнення Прем’єрів та Урядів часто використовувалося Президентами як “випускання пару“ в пік максимального невдоволення суспільства. Інколи Прем’єри могли бути “розмінними монетами“ в політичних інтригах Президентів (наприклад, звільнення В.Ющенка, А. Кінаха, Ю. Тимошенко). Безумовно, політична реформа 2005-2006 р. посилила вагу посади Прем’єра, який отримав значну частину повноважень, що належали Президентові, зокрема в проведенні економічної політики.

Перед владою незалежної України постала проблема створення Збройних Сил України. Річ у тім, що Україна була стратегічно важливою зоною з точки зору військової стратегії СРСР, оскільки перебувала в географічному центрі Європи. На її території розташовувалося 780 тис. військовослужбовців, відтак Україна мала найбільші за чисельним складом війська в Європі. Майже всі воєначальники, командувачі військових з’єднань та округів (крім керівника Чорноморського флоту) погодилися співпрацювати з Верховною Радою України в плані розбудови національної армії. 3 січня 1992 р. за наказом Костянтина Морозова війська дислоковані в Україні почали присягати на вірність Україні. Це викликало хвилю протестів в Росії, але вони були марними: Україна стала незалежною і у військовому відношенні. Національну безпеку України мало забезпечувати виконання ухвалених законів “Про створення служби національної безпеки України“, “Про національну Гвардію України“, “Про прикордонні війська України“ та ін.

Справжнім випробуванням для нової незалежної держави стала кримська проблема. Крим був єдиною областю України, де росіяни складали більшість (за переписом 1989 р. − 67 %) населення. Більшість українців вважають своєю рідною мовою російську. Тому не дивно, що на референдумі 1991 р. за незалежність проголосувало лише 54, 2 % жителів Криму. Крим внаслідок місцевого референдуму січня 1990 р. отримав автономний статус, підтверджений Верховною Радою України. Однак цей статус невдовольняв кримських радикалів, які виступали за скасування рішень 1954 р. та за приєднання до Росії. 1992 року Верховна Рада Криму прийняла акт про незалежність, скасований, однак, українським парламентом. Гостроти проблемі додавали кримські татари, що почали повертатися на свою історичну батьківщину, вимагаючи повернення землі. Кримські татари займали позицію, прихильну до Києва: вони категорично не погоджувалися на входження Криму до складу Російської Федерації. Керівництво Росії на чолі з Б. Єльциним заявило про своє право переглядати кордони республік, що виходять зі складу СРСР. Цікаво, що ця заява пролунала тоді, коли Росія вже визнала Україну як незалежну державу. Подібні заяви, підтверджені рішеннями Верховної Ради РФ про Севастополь як російське місто, лише підігрівали проросійські сепаратистські настрої в Україні. Л. Кравчуку вдалося домовитися з Росією про те, що 15 % Чорноморського флоту Україна залишить собі, а решта − відійде Росії. Попри врегулювання кримського питання Крим і насьогодні лишається регіоном з сильними проросійськими настроями, хоч Україна фактично відмовилася від ілюзій щодо можливості “українізації“ Криму.

Важливою складовою державотворення було формування системи парламентаризму, вільних демократичних виборів депутатів Верховної Ради та Президента України.

Після 1991 року на політичній арені України діяли і конкурували між собою щонайменше три основні політичні сили: Комуністична партія, очолювана С. Гуренком, “суверен-комуністи“ на чолі з Л. Кравчуком, Народний Рух України − націонал-демократичне об’єднання, на чолі якого стояли відомі дисиденти В. Чорновіл, Л. Лук’яненко та ін. На перших президентських виборах серед лідерів не було жодного представника ортодоксальних лівих сил. Максимум, на що вони спромоглися − це висунути О. Ткаченка, який потім зняв свою кандидатуру на користь Л. Кравчука.

Перші вибори Президента відбулися 1 грудня 1991 р. одночасно з референдумом про підтримку Акту проголошення незалежності України. На цих виборах упевнено переміг Л. Кравчук (за нього віддали голоси 61, 59 % виборців). Парадокс голосування українських виборців полягає в тому, що майже одностайно підтримавши ідею незалежності України, вони довірили її реалізацію лідеру, який протягом усієї бюрократичної кар’єри боровся проти будь-яких паростків як “буржуазної демократії“, так і “українського націоналізму“. А справжньому дисиденту − В. Чорноволу, який своє життя присвятив боротьбі за незалежну Україну − електорат відмовив у довірі (23 %) Фахівці пояснюють цей парадокс консерватизмом українських виборців, які вбачали в особі Л. Кравчука більш поміркованого лідера, що має забезпечити еволюційний характер перетворень. Народ, з одного боку, відчував страх перед “шоковою терапією“, яка супроводжувала перехід від командно-адміністративної до ліберальної економіки в Польщі; а з другого боку, страх перед так званим “українським націоналізмом“, про жахи якого протягом півстоліття розповідала радянським людям ідеологічна пропаганда. Голова Львівської обласної ради В. Чорновіл асоціювався якраз з цим самим націоналізмом.

Весняні вибори (1994 р.) до Верховної Ради показали, що ліві сили ще почувалися досить впевнено: цьому сприяла складна соціально-економічна ситуація, яка багатьох змушувала замислюватися про доцільність переходу до ліберальної ринкової економіки, породжувала ностальгійні настрої серед значних верств населення, особливо на півдні, центрі та сході України. Ці вибори продемонстрували також, що лише кілька політичних сил мали визначену соціальну базу (КПУ, НРУ, СПУ та деякі інші). Більшість же політичних партій не мали високого авторитету серед виборців.

Другі вибори Президента України внаслідок гострої політичної кризи були достроковими та відбулися 26 червня 1994 року. В цих виборах взяли участь 7 кандидатів. Народ втомився від млявої невиразної політики Л. Кравчука, від самого Кравчука, який умів “говорити, і нічого не сказати“, від політичного хаосу, породженого невмінням Кравчука тримати ситуацію під контролем. Виборці хотіли бачити на найвищій державній посаді людину сильної волі, яка змогла б побудувати міцну виконавчу вертикаль і подолати економічну кризу. На той час політична еліта була розділена на чотири “фракції“: прихильників Л. Кравчука; блок аграрників з керівниками місцевих Рад, які підтримували Л. Плюща; блок “червоних директорів“ на чолі з Ю. Звягільським; блок економічних реформаторів, очолюваний Л. Кучмою. Переможцем виборів став Л. Кучма, на якого покладалися великі сподівання. Зокрема, Л. Кучма пообіцяв мешканцям півдня та сходу відновити дружні зв’язки з Росією, підтримати офіційний статус російської мови. Та найголовніше − Л. Кучма запропонував соціал-демократичну програму виходу з економічної кризи, яка передбачала подолання гіперінфляції, приватизацію, соціальний захист населення.

Схожими були вибори до Верховної Ради 1998 року, які відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою (половина мандатів розподілялася між партіями, а ще половина − між переможцями в мажоритарних округах). Лише вісім партій подолали 4 % бар’єр. Вибори зафіксували стабільність представництва лівих сил у парламенті (КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ) та однієї правої партії.

Президентські вибори 1999 р., внаслідок яких Л. Кучму було переобрано на посаду Президента України, засвідчили незрілість демократії та демократичної політичної культури в Україні. Влада на чолі з чинним Президентом Л. Кучмою змогла дуже вміло скористатися пасивністю громадянського суспільства, настроями “приреченості“. Л. Кучма здійснив грамотну PR-кампанію, яка, за висновками фахівців, межувала з цинізмом та відвертою нахабністю. Зокрема, в маси вельми професійно була запущена така “чутка“: “Обирай, не обирай, все одно оберуть Кучму“. Ця технологія, яка паразитувала на спадщині тоталітарної психології колишніх громадян СРСР, спрацювала. Чималою мірою перемозі Л. Кучми послужило те, що до другого туру потрапив Петро Симоненко, провідник українських комуністів. Це стало автоматичною гарантією того, що Західна Україна віддасть перевагу Кучмі, який на тлі відверто проросійського Симоненка виглядав мало не “націоналістом“. На користь кандидата від влади працювали усі ЗМІ. Телевізор щоденно показував кадри з хронік українського Голодомору 32-33 років, приправляючи це сентенціями типу: “Ось що може повторитися при комуністах“.

Протягом другого періоду правління Л. Кучми остаточно сформувалися специфічні риси такого явища як “кучмізм“. Його можна визначити як симбіоз пережитків радянського тоталітаризму, бюрократизму, потужної олігархізації та криміналізації політичної влади. Якщо для російської політичної дійсності кремлівські ідеологи придумали термін “суверенна демократія“, то правління Кучми можна охарактеризувати словосполученням “декларативна демократія“: демократичні гасла з високих трибун поєднувалися із загалом недемократичною політичною практикою (формальні вибори з наперед відомим результатом, “темники“ в пресі та телебаченні, переслідування журналістів тощо).

У парламентських виборах 2002 року стає помітною зміна ідеологічних пріоритетів голосування українських виборців. До парламенту були обрані лише дві ліві сили − КПУ та СПУ. Центристські залишилися у колишній кількості − 3 партії та блоки − Блок Ющенка “Наша Україна“ (правоцентристи), блок “За єдину Україну“, СДПУ (о) (лівий центр). Лівоцентристська опозиція представлена теж однією силою “Блоком Юлії Тимошенко“. Очевидно, що симпатиків комуністичної ідеї в Україні стає все менше з кожним роком.

Вперше за всю історію незалежної України перемогу здобула неліва націонал-демократична сила − “Наша Україна“ (23, 57 %). Успіх цієї політичної сили пояснюється головним чином високим рейтингом популярності її лідера Віктора Ющенка, на якого покладалися сподівання як на молодого реформатора, не пов’язаного зі старою компартійною номенклатурою та “червоними“ директорами. Значну кількість голосів отримали сили, які брали участь в опозиційній акції “Україна без Кучми“ у березні 2001 року (СПУ та БЮТ близько 7 % кожна сила). Ці було цілком нове явище в українській політиці, коли прозахідний політик мав велику популярність не лише на заході країни, а й у східних, північних та центральних регіонах. Влада в особі Президента Л. Кучми традиційно спиралася на адміністративний ресурс: створивши напередодні виборів “партію влади“ − блок “За єдину Україну“, вона проводила широкомасштабну агітацію на підприємствах, бюджетних установах. Та попри шалений тиск на виборців, максимальне використання телевізійного ефіру, “партія влади“ отримала доволі скромний результат: майже 12 % голосів. Проте, в умовах очевидної поразки, влада зуміла використати особливості мажоритарної системи на свою користь, “переманивши“ депутатів з інших фракцій та позафракційних до лав фракції “За єдину Україну“.

Вибори 2002 року показали, що традиційний фаворит парламентських виборів КПУ поволі втрачає своїх симпатиків, отримавши 20 % голосів. Спостерігається значне зменшення депутатів від КПУ, які пройшли по мажоритарних округах. У підсумку розмір фракції КПУ став в півтори рази менший, ніж на виборах 1998 р. Головною соціальною базою українських комуністів лишається люди похилого віку, ветерани, які сумують за Радянським Союзом. Серед молоді популярність комуністів не спостерігається.

Відносного успіху досягла Соціал-демократична партія України (об’єднана) − 6, 27 %, керована відомими українськими олігархами В.Медведчуком, Г. Суркісом та ін. Своєрідності, однак навряд чи популярності, додавала СДПУ (о) присутність в її лавах першого Президента України Л. Кравчука.

Аналіз виборів до парламенту 2002 року приводить до таких висновків:

1. Окреслилася стійка тенденція до неухильної втрати лівими силами своїх позицій, у лівому таборі очевидною стала ідеологічна криза. Лівим по суті немає чого запропонувати своєму електорату, окрім спогадів про епоху “застою“ та ковбасу за 2.20 крб.; 2. Збільшувався електорат центристських та правоцентристських сил. Зростала популярність демократичних ідеологій та лідерів, що їх репрезентують; 3. Зростало число прихильників нелівої опозиції до кучмівського режиму, що відповідає тенденції декомунізації свідомості українського електорату.

Президентські вибори 2004 року показові тим, що комуністичні сили остаточно втратили рештки своєї популярності і були змушені стати союзниками-супутниками одного з кланово-олігархічних кланів. Вперше за роки незалежності серед двох основних претендентів не було комуніста чи представника лівих сил. Віктор Янукович йшов на вибори з проросійською ліво-центристською програмою, а Віктор Ющенко − з прозахідною право-ліберальною. Вибори 2004 року показали, що обидві ідеологічні орієнтації мають майже однакову кількість симпатиків, що не додає шансів на безпроблемну реалізацію будь-якої з них.

Загалом, вибори Президента України, що відбувалися восени 2004 р. мали безпрецедентний характер. З самого початку виборчих перегонів було зрозуміло, що головними претендентами на найвищу посаду є Віктор Ющенко та Віктор Янукович, а решта − П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, А. Кінах якщо і не були “технічними“ кандидатами, то, принаймні, непрохідними. За роки правління Л.Д. Кучми (1994-2004) на Україні з’явилося кілька кланових фінансово-промислових угрупувань, які накопичили свої мільярдні капітали шляхом сумнівної приватизації (“прихватизації“) державної власності. Президет був для цих кланів не стільки ґарантом Конституції, скільки ґарантом недоторканості їхньої власності та особистої безпеки. Тому перед Л. Кучмою постала проблема: яким чином забезпечити спадкоємність корумпованої влади за умов неможливості балотуватися на третій термін? (Хоча він зробив усе можливе для того, щоб така можливість у нього з’явилася). В цій ситуації з усією очевидністю вимальовується факт декларативного, формального характеру української демократії. В період посилення економічного впливу донецької фінансово-промислової групи на роль спадкоємця висувається В.Янукович, який досить швидко здобуває популярність серед російськомовного населення східної та південної України. Однією з головних причин цього феномену є вписування постаті Януковича в архетип народних уявлень про “сильну руку“, яка “наведе порядок“ у країні. Тому особливо популярним Янукович був серед людей, які жили ностальгійними спогадами про радянські часи.

Натомість для населення західних, північних та центральних регіонів України ближчим був образ В. Ющенка − прозахідного, ліберального політика, який обіцяв перетворити Україну з держави кланової олігархії на класичну заможну європейську країну. Отже, Ющенко та Янукович в контексті новітньої української історії − це не просто конкуруючі політики, а персоніфікація цивілізаційних, культурних, ментальних відмінностей між регіонами України. Ці відмінності не є штучними PR-вигадками, як стверджували деякі політики, це реальні відмінності, витворені тривалим перебуванням українських земель у складі різних держав.

Спроби Л. Кучми безпроблемно передати владу В. Януковичу зазнали невдачі внаслідок несподіваного чинника: безпрецедентно масового невдоволення чинним режимом, що стало причиною феномену міських майданів по всій території України. На київському Майдані Незалежності, Хрещатику в критичний час перебувало до мільйона людей, що протестували проти фальсифікації другого туру виборів (21 листопада 2004 р.) В другому турі перемогу здобув В. Янукович з незначним відривом від свого опонента, однак рішенням Верховного Суду України, який визнав факт фальсифікації цього результату, було призначено повторне голосування 26 грудня, під час якого перемогу здобув В. Ющенко (51, 99 % проти 44, 19 %). Таким чином, вперше в новітній історії України вибори Президента відбулися під впливом “прямої демократії“ − виступу громадян на Майдані, який не дав можливості реалізувати сценарій передачі влади всередині олігархічної групи.

В колах політичних аналітиків і філософів ведеться дискусії з приводу феномену “Помаранчевої революції“. Питань значно більше, ніж відповідей: наскільки “майдан“ був явищем спонтанним, а наскільки підготовленим піарівським ходом? Які зовнішні сили і якою мірою задіяні в цих процесах? Чи можна називати це явище революцією з огляду на відсутність структурних змін в українському суспільстві, економіці, устрої? Чи була “помаранчева революція“ лише вибухом “народної“, “карнавальної“ культури, активізацією архаїчних архетипів опозиції Космосу та Хаосу, як вважають деякі фахівці (Чебанюк Е., Михайлюк О.). Судячи з того, що в майданній риториці домінував месіаністично-есхатологічний компонент,3 який яскраво чувся у промовах лідерів (кінець “старої“, “кучмівської“, “олігархічно-бандитської“ України і початок “нової“, “європейської“, “заможної“ України, в якій чесні українці насолоджуються благами “європеїзації“, а “бандити сидять у тюрмах“), культурологічна інтерпретація подій осені 2004 р. як ритуального відтворення карнавального Хаосу, покликаного “обновити старий світопорядок“ має право на існування.

“Революційний“ уряд, або, як його назвали − “уряд народної довіри“ − очолила Ю. Тимошенко, соратник В. Ющенка по коаліції “Сила народу“. Проте, невдовзі очевидними стали непримиримі суперечності між різними силами та впливовими особами, які ще недавно разом боролися проти В. Януковича. Неприхована ворожнеча між Ю. Тимошенко та оточенням Президента (П.Порошенком, Р. Зваричем, Р. Безсмертним та ін.) призвела незабаром до відставки доволі успішного та популярного уряду.

Парламентські вибори весни 2006 року продемонстрували, що порівняно з 2004 роком ідеологічні симпатії в Україні не змінилися, однак намітилася тенденція різкого звуження партійного представництва у парламенті. Вибори 2006 року засвідчили два факти: по-перше, Україна навчилася проводити вибори відносно чесно, відкрито та демократично, незважаючи на заперечення аутсайдерів виборчих перегонів (Пора-ПРП, “Віче“, Блок Литвина, ПСПУ та ін.), які звинувачували усіх переможців у фальсифікації; по-друге, − український виборець показав політичну досвідченість: він чітко відрізнив фіктивні, “паперові“ партії від реальних політичних сил, які здатні впливати на ситуацію в державі. Незважаючи на цілий шквал передвиборчих PR-проектів (Партія Пенсіонерів, “Віче“, “ЕКО+25“ та ін.), депутатські мандати отримали лише п’ять політичних сил: Партія Регіонів України (32,14 %), Блок Юлії Тимошенко (22, 29 %), Народний союз “Наша Україна“ (13,96%), Соціалістична партія України (5, 69 %) та Комуністична партія України (3, 66 %). Враховуючи стабільну тенденцію зменшення прихильників КПУ та СПУ, можна прогнозувати, що наступний парламент може стати дво- або трипартійним. Втім, до 2011 року електоральні симпатії можуть ще змінитися. Не виключено, що на політичне полі вийде новий гравець.

Після виборів 2006 р. процес створення правлячої більшості набув додаткової складності у зв’язку з відсутністю одностайного переможця. Домінували два принципи коаліційного об’єднання: ідеологічна близькість (помаранчева коаліція) та створення “великої коаліції“ з представників усіх парламентських сил (за винятком БЮТ, який відмовлявся йти на будь-яку співпрацю з партією Регіонів). Здавалося б, “помаранчеві сили“ були об’єднані спільною метою, програмними та ідеологічними засадами. Однак, реальність виявилася іншою: політичні амбіції та кар’єрні прагнення стали на заваді об’єднання “помаранчевого“ табору в парламенті. Зокрема, боротьба за найвищі посади між командою Президента (П. Порошенко, Р. Безсмертний та ін.), соціалістами (О. Мороз) та БЮТ виявилася фатальною для планів об’єднати усі сили “помаранчевої революції“.

Більш життєздатною виявилася так звана “антикризова коаліція“, куди увійшли Партія Регіонів, СПУ та КПУ. Утім, її слабкість визначається не ідеологічними суперечностями, а розбіжностями у сферах приватних бізнес-інтересів. Крім того, роль влади змінила політичні та ідеологічні гасла колишньої опозиції. Якщо за часів прем’єрства Ю. Тимошенко та Ю.Єханурова опозиційна сила − Партія Регіонів виступала з антинатівськими гаслами, за проросійську орієнтацію, надання російській мову статусу державної і т.п., з приходом на посаду Прем’єра В. Януковича гасла ситуативно змінилися. Принаймні, російська мова так і не набула статусу другої державної (хоч прем’єрські повноваження В. Януковича стрімко збільшилися порівняно з обсягом влади попередників), антиамериканські та антинатівські заклики зникли з ідейного арсеналу ПР та публічних виступів Прем’єра. З одного боку, така тактична трансформація надає В. Януковичу більшої “легітимності“ в очах західного світу, а з іншого, існує ризик розчарування політикою “антикризової коаліції“ серед виборців, що очікували від свого обранця більш радикальних кроків щодо зближення з Росією. Утім, це вже українська традиція: найвищі державні посади робили “поміркованішими“ багатьох політиків, які здобували політичні бали на виборах радикальними заявами. Після обрання життя змушувало їх балансувати між різними групами впливу, уникаючи дратівливої риторики.

Парламентська криза весни 2007 року, пов’язана з намаганням “антикризової коаліції“ розширити свої лави за рахунок переманювання ідеологічно і морально нестійких депутатів інших фракцій (НУ та БЮТ), стала приводом для Президента видати кілька указів про розпуск ВРУ. Попри сумніви багатьох політиків і фахівців у законності цих указів, розпуск таки відбувся. За результатами перевиборів осені 2007 року хитку перемогу здобули колишні побратими “помаранчевої революції“, які і створили уряд на чолі з Ю.Тимошенко. Крім зміни уряду і втрати соціалістами місць у парламенті, в країні практично нічого не змінилося. Євроінтеграційна та соціальна риторика залишилася практично без змін.

Нова “помаранчева коаліція“ проіснувала до вересня 2008 року, її знищили внутрішні суперечності між учасниками: Блоком Юлії Тимошенко та НУНС (Наша Україна − Народна Самооборона). Індикатором кризи стосунків стала відмінна позиція двох сил коаліції щодо війни на Кавказі (між Грузією та Росією), коли НУНС різко засудив дії Росії, а БЮТ обмежився дипломатичним побажанням розв’язання конфлікту “мирним шляхом“. Президент звинуватив прем’єрку в непатріотичній позиції, вимагаючи від неї засудити “агресію“ Росії проти Грузії. Однак дипломатична логіка прем’єрки полягала в тому, що саме їй випадає домовлятися з Росією про ціну за газ. Відтак, сподіватися на плідні переговори з Росією після такої заяви було б наївним.

Крім того, очевидними стали розбіжності в економічній політиці, ставленні до соціальних проблем, питань приватизації та будь-яких інших. Загострення стосунків всередині коаліції не меншою мірою породжене наближенням чергових президентських виборів, основними учасниками яких напевно будуть лідери “демократичної коаліції“ В. Ющенко, Ю. Тимошенко та лідер Партії Регіонів В. Янукович.

1   2   3   4   5   6

Похожие:

Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"
Савченко С. В. Історія незалежної України (1991-2008 рр.): Матеріали та методичні рекомендації до вивчення дисципліни “Історія України“....
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Психологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Психологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Соціологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до самостійної роботи та виконання домашніх контрольних робіт з курсу «Історія України»
Чюк ддупвп (очна та заочна форми навчання), які навчаються на базі базової загальної середньої освіти. Курс історії України спрямований...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМіністерство освіти І науки україни херсонський національний технічний університет кафедра Обладнання хімічних виробництв І підприємств будівельних матеріалів
Методичні рекомендації і контрольні завдання до виконання практичних занять з дисципліни «Загальна хімічна технологія»
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до написання курсової роботи навчальної дисципліни «трудове право»
Згідно з вимогами Державного стандарту України курсові роботи є відповідальним науковим дослідженням і їх необхідно оформлювати відповідно...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації щодо написання контрольних робіт та їх тематика з курсу історія інженерної справи ' для студентів заочного відділення
Методичні рекомендації щодо написання контрольних робіт та їх тематика курсу "Історія інженерної справи" для студентів заочного відділення...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМіністерство освіти І науки україни
Б 20 Управління персоналом. Навчально-методичні рекомендації щодо виконання курсових робіт з дисципліни (для студентів спеціальності...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconПрограма навчальної дисципліни історія україни
України. Програма навчальної дисципліни / Укладач: заруба в. М. доктор історичних наук, професор. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до проведення практичних занять та індивідуальної роботи з дисципліни
Методичні вказівки до проведення практичних занять та самостійної роботи з дисципліни “Бухгалтерський облік” для студентів спеціальності...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы