Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" icon

Методичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"


Скачать 380.04 Kb.
НазваниеМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"
страница3/6
Размер380.04 Kb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6

Запитання для контролю

^ 1. Чим відрізнявся формальний і неформальний статус України поміж інших союзних та автономних республік СРСР? В чому різниця між союзною та автономною республікою?

^ 2. Охарактеризуйте процес “націоналізації“ комуністичної партійної номенклатури протягом перших років незалежності.

3.В чому ви вбачаєте причину постійних змін уряду протягом всього періоду незалежності України?

4. В чому суть кримської проблеми? Як ви оцінюєте конфліктний потенціал Криму?

5.В чому полягає значення президентських виборів 2004 року?

6. Якими є причини кризи та розпаду “демократичної коаліції“ влітку 2008 р.?


Розділ 3. Конституційний процес4


З 1991 року на політичній карті світу з’явилася нова держава − Україна, яка проголосила курс на розбудову демократичного суспільства. Перед владою цієї держави постало завдання розробити законодавство, адекватне суспільно-політичним змінам, що відбулися після 1991 року. Однак цілих шість років Україна була змушена користуватися модифікованою версією радянської української конституції 1978 року. До тексту старої Конституції було внесено близько 200 поправок, які враховували економічну та політичну самостійність України, політичний плюралізм, демократизацію вибочої системи та ін. На думку дослідників, затягування з прийняттям основного закону незалежної України відбиває прагнення політичної еліти забезпечити повільну модернізацію державно-правової системи під нові політичні та економічні реалії.

Конституційний процес розпочався з проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Документ фіксував такі положення як невід’ємне право українського народу на самовизначення, недоторканість території України, принцип розподілу влади на гілки, рівність усіх громадян перед законом та ін. Верховна Рада України утворила спеціальну парламентську комісію, яка мала опрацювати проект нової Конституції України. В основу майбутньої Конституції було покладено Загальну декларацію прав людини та інші міжнародні документи.

Перші зміни до Конституції УРСР 1978 р. були внесені ВР України 1991 р., останню зміну внесено 1995 р. Дослідники конституційного процесу (Р. Марченко, А. Лясота та ін.) об’єднують усі зміни до Конституції на 6 груп:

1. Зі старої Конституції було вилучено преамбулу, слова “Українська радянська Соціалістична Республіка“ було замінено словами “Україна“, визначено загальні засади незалежної України. Встановлено державні символи нової держави: герб, гімн та прапор. Затверджено неподільність та недоторканість території України.

2. Розширення прав та свобод людини та громадянина. Законом 1992 р. встановлено, що в Україні діє єдине громадянство, проте на основі двосторонніх міжнародних угод допускається подвійне громадянство. Надано більше прав на відпочинок. Робочий тиждень не може перевищувати 40 годин. Громадянин отримав право подавати до суду на державні органи за дії, що перешкоджають реалізації його прав та свобод.

3. Вдосконалення керованості адміністративно-територіальними одиницями. Кабінет міністрів отримав право зупиняти дію актів уряду АР Крим, рішення виконкомів рад усіх рівнів, якщо вони порушують Конституцію України.

4. Посилення гарантій незалежної діяльності наглядових та контролюючих органів. Наприклад, Генеральний прокурор призначається Верховною Радою України, відповідальний перед нею і підзвітний тільки їй. Відставка Кабінету міністрів не тягне за собою відставку Голови Антимонопольного комітету.

5. Організація судової системи. Конституційний Суд України обирається Верховною Радою на 10 років у складі 15 осіб, визначено систему суддів в Україні, процедуру розгляду справ тощо.

6. Правовий статус та розподіл повноважень між гілками влади.

На думку фахівців, найскладнішою проблемою конституційного процесу виявився розподіл повноважень між гілками влади, зокрема, між Президентом та Верховною Радою. Оскільки на виборах до парламенту 1994 року перемогу здобули “ліві“ прокомуністичні сили, вони чинили опір зосередженню виконавчої влади в руках Президента. Загалом, “ліві“ партії виступали проти посади Президента, за парламентську форму республіки. Відтак, розробку нової Конституції було загальмовано, політичне життя мусила регулювати Конституція 1978 року. Це, звісно, не сприяло політичній стабілізації у державі.

В умовах політичної кризи визріла необхідність політичного компромісу, який було зафіксовано в Конституційному договорі 8 червня 1995 р., який був підписаний Президентом України Л. Кучмою та Головою Верховної Ради О. Морозом на один рік. Договір мав офіційну назву “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України“. Під цим договором підписалося більше половини депутатів. Тимчасово, на один рік, припинялася дія положень Конституції 1978 року, які суперечили угоді. На цей термін обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад, розширювалися нормотворчі та адміністративні функції виконавчої влади. Основним змістом Договору є Закон України “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні“ 1995 року. Конституційний Договір практично був новою й істотно відмінною редакцією положень Конституції України щодо організації влади, так званою Малою Конституцією України. Окрім того, з юридичного боку Конституція УРСР 1978 р. та Конституційний Договір існували паралельно як два різні документи. Хоч Конституційний Договір за своєю суттю вважався доповненням до Конституції УРСР, проте він не був включений до неї, а в питаннях організації державної влади та місцевого самоврядування норми Конституційного Договору мали вищу юридичну силу щодо норм старої Конституції: «До прийняття нової Конституції України положення чинної Конституції діють лише в частині, що узгоджується з цим Конституційним Договором». З прийняттям нової Конституції 1996 року, Конституція 1978 року та Конституційний Договір одночасно втрачали чинність.

У лютому 1996 року Конституційна комісія ВР України передала на розгляд парламенту проект Основного закону, який вивчався майже три місяці. Знову почалося міжфракційне протистояння з приводу багатьох положень проекту. Цей президентський проект, зокрема, передбачав двопалатний парламент під назвою Народні Збори, з чим не погодилася Верховна Рада України. В таких умовах визріла ідея винести президентський проект на загальнонародний референдум. Однак до його проведення справа не дійшла. У Верховній Раді почалося постатейне узгодження проекту. Лівим і націонал-демократичним силам приходилося йти на взаємні поступки. Наприклад, президентська сторона не могла відступити від ідеї сильної виконавчої влади, права на приватну власність, державну символіку та державний статус української мови. Натомість, ліві домоглися збереження за Кримом автономного статусу. Остаточне голосування за нову Конституцію відбулося 28 червня 1996 року. Ухвалення Конституції відбулося 315 депутатськими голосами. Незважаючи на бажання Л. Кучми побудувати президентську державу, за новою Конституцією держава ставала президентсько-парламентською. Проте, навіть за таких обставин Президент мав достатньо владних повноважень для проведення економічних та політичних реформ. У новій Конституції яскраво проявилася тенденція щодо зменшення впливу Верховної Ради України на Уряд з одночасним підпорядкуванням його Президентові.

Конституція 1996 року докладно окреслювала права та обов’язки законодавчої та виконавчої влади, судових органів. Конституційний Суд мав розтлумачувати конфліктні ситуації в політичному житті з точки зору Конституції, встановлювати відповідність усіх актів державної влади Основному закону. Конституція ґарантувала усі демократичні права та свободи, прийняті в розвинутих західних демократіях (свободу слова, віросповідання, недоторканість житла, таємницю листування та телефонних розмов, зборів і т.д.), хоча пункт про подвійне громадянство скасовувався. В політичних колах були різні сили незадоволені положеннями Конституції. Та попри це, до п’ятирічного ювілею Конституції в неї не було внесено жодної зміни. Зазнали невдачі спроби Л. Кучми посилити президентську владу через правки, прийняті на Всеукраїнському референдумі. Також невдалими були спроби лівих сил скасувати посаду Президента.

Конституція 1996 року мала виконувати ще одну важливу функцію: започаткувати європеїзацію конституційної практики в Україні, забезпечити адаптацію українського законодавства до європейського, оскільки 1998 року набула чинності Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом, згідно з якою Україна зобов’язується гармонізувати свою законодавчу базу із правовими нормами ЄС.

Незважаючи на прийняття Основного Закону України, він не вирішив головних суспільно-політичних завдань: відносини між парламентом та Президентом залишалися напруженими; Л.Кучма та його Адміністрація шляхом різних маніпуляцій та політичних інтриг (що дозволяла мажоритарна система виборів) прагнули перетворити вищий законодавчий орган на “кишеньковий парламент“; чимало положень Конституції мали суто декларативний характер, оскільки не забезпечувалися в реальному житті (право на безкоштовну освіту, медицину, гідну оплату праці тощо). Це провокувало іронічне, а часом і цинічне ставлення до Основного Закону як з боку політиків, так і з боку громадян. Це пов’язано також з низькою політичною та правовою культурою громадян, формальністю громадянського суспільства в Україні, неорганічним, часто лише декоративним характером елементів західної демократії в українській політичній дійсності.

Упродовж 1996-2004 років українське політичне життя характеризувалося такими явищами як “олігархізація“ влади (споріднення влади з промислово-фінансовими групами), дедалі більша формалізація демократичних принципів, “тіньове“ згортання свободи слова (яскравий приклад − убивство Г. Гонгадзе, “темники“ на телебаченні), бюрократизація державного апарату, формування системи особистої лояльності до Президента та його оточення і т.д. В таких умовах визріває тенденція заміни демократичних виборів Президента імітацією цих виборів (при формальному дотриманні всіх демократичних процедур), що мало за мету передачу влади Л. Кучми його “спадкоємцю“. В 2004 році на роль такого “спадкоємця“ претендував кандидат від влади В. Янукович, головним суперником якого був представник опозиції В. Ющенко. Здійснена внаслідок “помаранчевої революції“ конституційна реформа грудня 2004 року, яка обмежувала повноваження Президента на користь Кабінету міністрів та Верховної Ради, по суті перетворювала Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку.

Конституційну реформу 2004 року, яка поступово набувала чинності протягом 2005-2006 року, можна вважати своєрідним компромісом між такими політичними силами як Л.Кучма та його оточення (СДПУ-о), Партія Регіонів та В. Янукович, соціалісти та комуністи, “Наша Україна“ та В. Ющенко. Значна роль у підготовці компромісного пакету належала Голові Верховної ради В. Литвину. Зміни до Конституції 8 грудня 2004 року запроваджувалися тоді, коли формально переможець президентських перегонів ще не був визначений, але фактично соціологічні опитування показували перевагу В. Ющенка перед третім туром. В. Ющенко та Ю.Тимошенко були незадоволені проектом цієї реформи, але для того, щоб відкрити шлях до повторного голосування другого туру, майбутній Президент мусив погодитися. Відтак, зміни у політичній системі внаслідок Конституційної реформи можна сприймати як спробу старої влади отримати від влади нової певні ґарантії щодо своєї особистої безпеки, можливих політичних репресій та переслідувань.

26 грудня 2004 року в “третьому турі“ виборів перемогу здобув В. Ющенко. Спочатку його повноваження були аналогічними повноваженням його попередника (сильна виконавча вертикаль на чолі з Президентом, великий обсяг повноважень голів облдержадміністрацій та ін.) Однак у травні 2006 року політична реформа набула чинності у повному обсязі (термін повноважень ВР зріс з 4 до 5 років, парламентська більшість пропонує Президенту склад Уряду та Прем’єр-міністра, запроваджується пропорційна система виборів за партійними списками, Голова ВР отримав право підписувати закони у випадку подолання вето Президента та ін.) Утім, лишився нереалізованим наступний етап політичної реформи, який передбачав перерозподіл повноважень між обласними державними адміністраціями та місцевими радами.

На цьому боротьба за перерозподіл повноважень не завершується, особливо гостро вона розвивається з липня 2006 року, коли прем’єром стає суперник В. Ющенка на виборах Президента В. Янукович. У грудні-січні 2006-2007 року боротьба навколо розподілу повноважень між Урядом та Президентом призвела до ухвалення Верховною Радою закону про Кабінет Міністрів, який ще більше обмежував обсяг влади Президента і фактично блокував можливість Голови держави контролювати внутрішньополітичні та соціально-економічні процеси. Спірною залишається і така ділянка як закордонні справи, яку Президент вважає своєю прерогативою, а прем’єр вважає абсурдом ситуацію, коли міністр закордонних справ не підкоряється Голові Уряду.

Чимало суперечок викликає статус Секретаріату Президента, Секретаріату Ради Національної безпеки та оборони. Зокрема останній орган Президент намагається перетворити на “тіньовий уряд“ за умови втрати контролю над конституційним Урядом. На початку 2007 року визріла чергова політична криза, пов’язана з накладанням президентського вето на закон про Кабінет міністрів. Голова Верховної Ради О. Мороз підписує закон самостійно, без згоди Президента. Боротьба за владу між В. Ющенком та В. Януковичем, розпочата 2004 року, триває. До цієї боротьби додається не менш гостра боротьба між табором Ю. Тимошенко та В. Ющенка, всередині президентського оточення (між прихильниками та противниками союзу з Партією Регіонів), всередині Партії Регіонів (між прихильниками союзу з Ющенком та противниками).

У багатьох політиків виникає бажання переглянути реформу в Конституційному Суді, повернутися до президентської форми правління. Ініціативи в цьому напрямку найчастіше виходять із Секретаріату Президента. Оскільки особливістю української політики є непередбачуваність, волюнтаризм найвищих державних посадовців, слабкість і заангажованість судової гілки влади, висновок стосовно перспектив конституційного процесу в Україні може бути таким: доля Конституції України, конституційного процесу величезною мірою залежить від того, хто очолить державу в 2009 р., яка сила сформує парламентську більшість на наступних виборах.


^ Запитання для контролю

1. Чому з 1991 до 1996 року Україна користувалася Конституцією радянської України 1978 року? Які політичні сили блокували конституційний процес?

2. Які зміни відбулися в Основному Законі з 1991 по 1996 р.?

3. Зазначне основні положення Конституції України 1996 року. Вкажіть на недоліки Конституції.

4. Окресліть суть конституційної реформи 2004 року. Які політико-правові проблеми з неї випливають?


Розділ 4. Соціально-економічний розвиток

Україна успадкувала від УРСР величезний індустріальний потенціал, сформований протягом 30-70 рр. ХХ ст. Значною мірою українська промисловість була пов’язана з оборонними потребами Радянського Союзу, які набували гіпертрофованих розмірів в епоху “холодної війни“. Звісно, після припинення “холодної війни“ та розпаду СРСР мілітаризована економіка стала занадто тяжким тягарем для України, яка, крім того, задекларувала миролюбивий характер своєї зовнішньої політики. Ще однією проблемою, з якою зіткнулася влада незалежної України, стала моральна та технологічна застарілість більшості підприємств, величезний відсоток примітивної ручної праці на рівні початку ХХ ст. На багатьох заводах гірничого, металургійного сектору користувалися устаткуванням дореволюційної царської Росії, в той час як у країнах Заходу промислове обладнання оновлювалося кожні 3-5 років. На модернізацію промисловості потрібні були кошти іноземних інвесторів, але для залучення цих коштів потрібно було підготувати законодавчу базу, переконати інвесторів у вигідності цієї справи, перевести економіку з командно-адміністративної на ліберальну модель.

Нерентабельність економіки, відсутність каналів збуту продукції, розрив економічних зв’язків з Росією та іншими республіками колишнього СРСР, перевага важкої промисловості над харчовою та легкою, відсутність приватного підприємництва − все це призвело до раптового погіршення умов життя більшості населення України. Економіка була загалом слабким місцем радянської державної системи. Вона животіла за рахунок експорту на Захід нафти, газу, іншої сировини. Продукція збувалася передусім на внутрішньому ринку, невибагливому до якості, та на ринках “країн, що розвиваються“. Радянська економіка − це сильний аргумент проти тих, хто вважає крах СРСР лише результатом “змови Горбачова, Буша та Папи Римського“.

Економічна політика першого Президента незалежної України Леоніда Кравчука (1991-1993) вирізнялася нерішучістю, небажанням (або й невмінням) проводити ринкові реформи. Виробництво стрімко занепадало, інфляція, яка визначалася світовими фінансовими установами як гіперінфляція (восени 1992 р. місячна інфляція перейшла рубіж 50 %), “з’їдала“ фінансові заощадження громадян, не кажучи вже про “випарування“ вкладів населення в Ощадбанку СРСР. Запровадження купонів (талонів, які при купівлі товару відрізалися ножицями і додавалися до відповідної грошової купюри), потім купонів-карбованців мало зарадило сумному фінансово-економічному стану держави. В першій половині 90-х років населення гостро відчувало на собі кризу недовиробництва, дефіцит не лише товарів масового вжитку (техніки, меблів, одягу), а й нестачу предметів першої необхідності та продуктів харчування. Ці товари можна було дістати лише на “чорному ринку“, а в державних крамницях було запроваджено карткову систему розподілу товарів. Працівники бюджетної сфери (абсолютна більшість працюючого населення) потерпали не лише від інфляції, а від затримок у видачі заробітної плати. Таку економічну ситуацію успадкував уряд Л. Кучми, який прийшов на зміну уряду В. Фокіна в жовтні 1992 р.

Однак урядування Л. Кучми не полегшило соціально-економічне становище, оскільки він теж не пропонував ринкових реформ, а виступав за відновлення командно-адміністративного управління економікою. Повну безпорадність в економічній сфері виявив наступний уряд Юхима Звягільського, який підвищив податки на прибуток майже до 90 %, що унеможливлювало приватну економічну ініціативу. У 1993 р. рівень інфляції сягнув 10 200 % і став найвищим у світі. Саме в такій ситуації аргументи прихильників економічної самостійності України були суттєво підважені, дедалі гучніше лунали голоси тих, хто бажав відновлення зв’язків з Росією. По суті, на хвилі подібних настроїв на дострокових президентських виборах переміг прибічник проросійської економічної та гуманітарної політики Леонід Кучма (1994 р.)

Новий Президент запропонував цілий блок ринкових економічних реформ: цінова лібералізація, вільна внутрішня та зовнішня торгівля, сувора монетарна політика, приватизація підприємств, земельна реформа. Подібний шлях пройшли всі країни Східної Європи наприкінці 80-х- на початку 90-х років, тож заходи Л. Кучми були на часі. Економічна політика Л. Кучми дала певний позитивний результат: на 1995 рік інфляція знизилася 4,6 %, зросли заробітні плати, розпочалася приватизація, яка, однак, не завжди проводилася чесно та відкрито. Саме з часу правління Л. Кучми в Україні з’являється так звана олігархія − люди, наближені до влади, які казково збагатилися на приватизаційних аферах, скуповуючи державні підприємства за символічними цінами. Дуже часто “новими українцями“ ставали колишні партійні високопосадовці, лідери комсомольських організацій, які використовували партійні кошти задля власного збагачення. В той самий час, посилювалося безробіття, пов’язане з нерентабельністю великих підприємств, шахт, що призводило до дальшого зубожіння населення. Таким був початок українського капіталізму − епохи “первісного накопичення капіталу“.

Економічна ситуація другої половини 90-х років була теж дуже складною, але вже не безнадійною. Найгіршим було те, що уряд вирішив проводити ринкові економічні реформи за рахунок власного народу. Тому економічні успіхи практично ніяк не позначалися на життєвому рівні населення, який до початку ХХІ ст. залишався найнижчим у Європі. Зокрема, аж до 2005-2006 років більшості працівників бюджетних установ (вчителі, лікарі, бібліотекарі тощо) платилася мінімальна місячна зарплата у розмірі 25-40 доларів США, що не забезпечувало елементарних фізіологічних потреб людини. Крім того, продовжувала існувати проблема заборгованості заробітних плат бюджетникам. На урядовому рівні приймалася маса програм виходу із кризи, але жодна з них не була реалізована у повному обсязі.

Економіка була нестабільною ще й через енергетичний чинник − повну залежність України від експорту нафти та газу з Росії та Туркменістану. Ще на початку 1990-х років Росія почала поступово підвищувати ціну на свої енергоносії, доводячи її до світового рівня. Власні газ та нафта не забезпечували потреби промисловості, яка загалом була дуже енергомісткою, непристосованою до альтернативних джерел енергії. Наприклад, на один долар ВВП (внутрішнього валового продукту) українська економіка витрачала в 5, 5 разів більше енергоресурсів, ніж країни Центральної Європи, і в 12 разів більше, ніж країни Західної Європи. Складним завданням української економіки був перехід на внутрішній цикл виробництва, оскільки радянська економіка була надзвичайно централізована, підприємства різних республік були взаємопов’язані. Тому розрив політичного союзу автоматично призвів до розриву життєво важливих економічних зв’язків. Це призвело до того, що українські підприємства залишилися без свого споживача, оскільки нові ринки, в Європі здобувати було неймовірно важко через неконкурентоспроможність вітчизняної продукції.

За висновками фахівців, в Україні другої половини 90-х років ХХ ст. − на початку ХХІ ст. був найвищий рівень тіньової економіки, який становить 60-70 % ВВП. Таким чином, суб’єкти тіньової економіки перекладали тягар перехідної економіки на населення України, на підприємства, які сплачували податки у повному обсязі. Ці податки, і загалом, втручання держави в економічну діяльність підприємців були дуже відчутними. Соціологічні опитування підприємців показували, що серед усіх причин, які гальмували розвиток бізнесу, головними є високі податки, недостатність законодавчої бази для захисту прав і власності підприємців, надмірна увага чисельних контролюючих органів, бюрократична тяганина при відкритті підприємницької справи (так, на відкриття приватного підприємства людині треба було витратити не менше 3-4 місяців). Як результат: в середині 90-х рр. у Польщі дрібний бізнес складав 60 %, а в Україні − лише 5%.

За таких умов істотно знижується купівельна спроможність населення (наприкінці 90-х років вона становила 14 % від рівня 1990 р.), а високі податки зменшували мізерні обігові кошти підприємств. Протягом 90-х років банки відігравали досить незначну роль в економічному житті, оскільки після “випарування“ заощаджень Ощадбанку люди втратили довіру до вітчизняної банківської системи, віддаючи перевагу збереженню грошей у “традиційний спосіб“. Наприклад, якщо в розвинених західних країнах поза банками оберталося 5-8 % грошової маси, то в Україні офіційно − 44 %, а реально навіть більше. Важко назвати вдалим та продуманим початок приватизаційного курсу, особливо сумнівною була операція з “ваучеризацією“ населення (отримання приватизаційного сертифікату на частину державної власності України). Цікаво, що український уряд не зупинив навіть крах цієї політики в сусідній Росії. Вочевидь, на чужих помилках справді не вчаться. Взагалі, Україна 90-х років майже сліпо та безпорадно копіювала реформи, які проводили російські реформатори. В Україні виникали власні “МММ“, власні липові банки та кредитні спілки, які підривали довіру громадян до урядової політики.

У сільському господарстві гостро стояла проблема реорганізації колгоспно-радгоспного ладу, створеного ще в сталінські часи. Те, що цей лад був вкрай неефективним, розуміли усі. Але у Верховній Раді існувало потужне аграрне “лоббі“, яке протистояло намірам перетворити землю на ринковий товар. Ще на початку 90-х років було легалізоване фермерське господарство, однак бути фермером в Україні − справа ризикована. Фермерству не сприяли податковий тиск, бюрократичні перешкоди, проблема кредитів тощо. Через це в 1998 році в Україні налічувалося лише 35 тис. фермерських господарств. Зрештою, колгоспи та радгоспи було ліквідовано, а на їхній основі виникли КСП, де кожен учасник мав право на земельний пай. Здавалося, що це має вирішити аграрну проблему, однак вона загострилася ще більше внаслідок проблем з розпаюванням землі, подальшою долею паїв т.п. З 2002 року в Україні набрав чинності новий Земельний Кодекс, який гарантує право власності на землю, регулює принципи землеволодіння. Проте, земля дотепер так і не стала товаром. Це питання відкладається з року в рік.

У країнах колишнього “соцтабору“ економічне “одужання“ почалося з 1996-1997 років. Ця тенденція не оминула і Україну, проте зростання економіки почалося дещо пізніше і значно повільніше, ніж у Польщі, Чехії, Хорватії, Словаччині та ін. А найголовніше, що населення цього зростання на своєму гаманці практично не відчувало. Лише у 1999 році з’явилися ознаки подолання промислової стагнації. У 2000 році обсяг промислової продукції зріс на 13 %, однак рівень заробітної плати зменшився на 0,9 %. У 2000 році мінімальна зарплата становила 90 грв., в 2002 р. − 140 грв. та 165 грв. У порівнянні з країнами Західної і навіть Східної Європи такі доходи більшості громадян говорили лише про одне − безнадійну відсталість України, невміння чи небажання проводити реформи в інтересах народу.

Певне поліпшення соціально-економічного становища спостерігалося за часів урядування В. Ющенка, зокрема уряд зумів нарешті розрахуватися з бюджетниками. Однак суттєвого зростання доходів громадян не спостерігалося: середня зарплата і пенсія все одно була нижчою за прожитковий мінімум. Утім, макроекономічна ситуація для української економіки складалася сприятливо. Це дозволило істотно активізувати експорт продукції підприємств важкої промисловості. Внаслідок чого в 2001 р. приріст ВВП склав 9,1 %. 2003 рік вважається найкращим роком української економіки: ВВП зріс на 9,3 %, а промисловість зросла на 15, 8 %, машинобудування на 35,8 %. Водночас із зростанням промислового виробництва зменшувалася інфляція: у 2001 році вона складала 6 %, зростали інвестиції з-за кордону, збільшувалися валютні резерви. Проте зростали і ціни на товари та послуги, що відображалося негативно на рівні життя працівників бюджетної сфери (вчителі, науковці, лікарі та ін.) Зокрема, молодий спеціаліст в 2002-2004 році отримував “чистих“ грошей за ставку в розмірі 160-180 грв. За урядування В. Януковича ситуація кардинально не змінилася: економічне зростання поліпшувало рівень життя невеликої групи промислових виробників, в той час як решта населення України від позитивних зрушень нічого не отримувала.

Після “помаранчевої революції“ населення покладало на новий уряд, очолюваний Ю. Тимошенко величезні сподівання, які справдилися лише почасти. Економічна політика уряду відзначалася такими заходами як: усунення тіньових схем та ліквідація “зон вільної торгівлі“, внаслідок чого доходи бюджету зросли на 67 %; зменшення державного боргу України на 10 млрд. грв.; підвищення мінімальної заробітної плати на 40 %; підвищення пенсій на 75 %; повернення до державної власності ряду незаконно приватизованих об’єктів; збільшення допомоги при народженні дитини у 12 разів; утримання стабільних цін на комунальні послуги та газ; ревальвація гривні; збереження відсутності податку на додану вартість для сільського господарства та ін. Найбільшим позитивом уряду Ю. Тимошенко було, звісно, істотне зростання реальних доходів громадян, відповідно збільшення купівельної спроможності населення. Попри успішну соціальну та економічну політику уряду Тимошенко президент України В. Ющенко відправив його у відставку.

«Я думаю, що 2005 рік у плані роботи, яку зробив уряд Єханурова, був одним із найбільш успішних економічних і соціальних років України», − так оцінив Президент України діяльність наступного уряду Ю. Єханурова. Новому прем’єру в цілому вдалося втримати економічні досягнення попереднього уряду, але саме цьому уряду не пощастило: наприкінці 2005 року Російська Федерація заявила про перехід на політику “економічно обґрунтованих цін“ на свої енергоносії. Відтак, Україні треба було платити за газ за новою ціною − 230 доларів за тисячу кубометрів російського газу. Цікаво, що “економічно обґрунтована ціна“ зростала буквально на очах: спочатку росіяни заявили про ціну в 120 доларів, а після “плідного“ спілкування з головою Нафтогазу України О. Івченком, коли той затребував перекладача з російської мови під час переговорів, підняли ціну до 230.

Спочатку такий стрибок ціни пояснювався в Україні (звісно, неофіційно) своєрідною помстою Москви за програш “свого“ кандидата на президентських виборах, одіозними антиросійськими висловлюваннями Івченка, однак останні події з приводу підвищення ціни на газ для “братньої “ Білорусі засвідчили: Росія вирішила пожертвувати теплими обіймами “кровних братів“ заради твердої конвертованої валюти. Отже, можливо твердження про перехід до прагматичних ринкових стосунків − це не лише риторика кремлівських посадовців.

Повернення до влади В. Януковича (влітку 2006 р.) збіглося з багатьма негативними явищами, які вже не залежали від урядової політики: підвищення ціни за комунальні послуги внаслідок подорожчання російського газу; зростання цін на бензин та інші види палива; зростання цін на продукти, проїзд у міському транспорті, залізницях, шалений стрибок цін на житло (за вісім місяців з червня 2006 по лютий 2007 р. ціни на житло зросли вдвічі). Крім того, уряд відновив “вільні економічні зони“, фактично заморозив зростання заробітної плати (в бюджеті на 2007 р. закладено зростання мінімальної зарплати лише на 5 %); запровадив податок на додану вартість (ПДВ) для аграрних підприємств. Уряд вирішив, що бюджет 2007 року буде бюджетом “розвитку, а не проїдання“. В українських умовах ці милозвучні слова можуть означати повернення до політики 90-х років: економічне зростання за рахунок соціальних програм та соціального захисту. Разом з тим, помітним було зростання промисловості, зокрема важкої, збільшення обсягу інвестицій в українську економіку.

До позитивів правління В. Януковича слід віднести нормалізацію стосунків з Російською Федерацією, які були зіпсовані його попередниками, зокрема в економічній сфері. Так, Росія дозволила українським м’ясо-молочним виробникам збільшити експорт продукції на свою територію, чого уряду Ю. Єханурова не вдавалося. Збільшився товарообіг між двома державами.

Уряд В. Януковича успадкував дуже складну проблему: вступу України до СОТ (Світової Організації Торгівлі). Ця організація створена за ініціативи найбільших світових корпорацій задля перетворення світу на єдине економічно-правове поле. Вступаючи у це об’єднання держава неодмінно втрачає частину свого економічного суверенітету. По суті, єдина роль, яка залишається за державою при вступі у СОТ − це роль “почесного спостерігача“ за економічними процесами. Одна з найголовніших вимог СОТ − припинення політики державного протекціонізму, субсидіювання тих чи інших галузей народного господарства. Але українська економіка в багатьох аспектах ще не є конкурентоспроможною, тому без державного сприяння може просто деградувати. До речі, всупереч вимогам СОТ багато країн Євросоюзу надають субсидії своєму аграрному виробнику, і в той же час ці країни обурюються протекціонізмом України щодо свого виробника. Відтак, існує величезний ризик: при вступі України до СОТ вона може втратити деякі важливі галузі економіки, які будуть замінені імпортом. Натомість важко спрогнозувати, що Україна виграє від членства у СОТ. Це питання належить до найдискусійніших в українському політикумі. Для уряду В. Януковича це питання особливо болюче, оскільки до Партії Регіонів входить чимала представників українського великого бізнесу. Для одних вступ до СОТ буде вигідним, а для інших навпаки. Проти інтеграції до СОТ виступають союзники регіоналів з “антикризової коаліції“ − комуністи та соціалісти, цілком справедливо вважаючи, що існує ризик зовсім занапастити сільськогосподарське виробництво, легку та харчову промисловість. Відтак, підписання договору про вступ України до СОТ у лютому 2008 р. сприймається громадськістю дуже неоднозначно.

Зрештою, 2008 року за урядування Ю. Тимошенко, яка повернулася до влади в результаті створення у парламенті “помаранчевої“ коаліції восени 2007 р., Україна стала членом Світової Організації Торгівлі, але поки що очікуваних результатів це не принесло: життєвий рівень населення України від цього не зріс, навпаки, на продовольчий ринок було імпортовано величезну масу неякісної продукції, яка загрожує здоров’ю громадян. Уряд значною мірою втратив контроль за якістю цієї продукції. Ще однією проблемою є те, що в Україні досі не запроваджено маркування генетично-модифікованої продукції, як наслідок, українці самі не підозрюють, що споживають. Рішення про маркування ризикованої для здоров’я нації ГМ продукції ефективно блокується її виробниками, які побоюються втратити свої надприбутки.

Складним випробуванням для української фінансово-економічної системи стала світова фінансова криза, що охопила планету 2008 року. Криза розпочалася в США і вдарила по європейській та азіатських економіках. Яким чином вона відіб’ється на Україні та рівні життя українців − покаже час, однак вже 2008 року темпи інфляції, що призводили до росту цін на товари, зокрема, продукти харчування, були катастрофічними (близько 30 % на рік). Для порівняння: п’ятивідсоткова інфляція у Бельгії цього ж року спричинила хвилю мітингів протесту громадян проти економічно безсилої політики уряду. В Україні громадяни віддають перевагу обуренням “на кухні“.

Додатковим стимулом економічної кризи в Україні є надвисокі ціни на газ, які будуть встановлені з січня 2009 року. За оцінками експертів, українська економіка може зреагувати на таку цінову політику різким падінням, скороченням виробництва, закриттям підприємств, скороченням робітників та масовим безробіттям.

Попри усі негативні тенденції, у ХХІ ст. Україна має шанс перетворитися на східноєвропейського економічного “тигра“, однак для цього їй потрібно:

− кардинально зменшити свою енергетичну залежність від Росії та Туркменістану;

− переорієнтувати промисловість на енергозберігаючі технології, максимально залучити альтернативні джерела енергії, шукати альтернативні джерела отримання традиційної енергії (нафти, газу з інших країн);

− створити сприятливий інвестиційний клімат для зовнішніх та внутрішніх інвесторів;

− окрім традиційних галузей промисловості (машинобудування, металургії, хімічної промисловості) розвивати такі галузі як електроніка, комп’ютерні та мобільні технології, хоча це найскладніше завдання;

− реформувати сільське господарство, зробити аграрний бізнес прибутковим;

− послідовно збільшувати платоспроможність громадян, які мають стати найбільшим внутрішнім інвестором.

− нарешті, треба відкинути принцип “економіка заради економіки“ і зорієнтувати економічні досягнення на покращення добробуту українських громадян. Оскільки в нормальних європейських країнах багатство держави вимірюється на кількістю сталі та чавуну, виплавленого на душу населення, а кількістю товарів та послуг, які зможе придбати людина за свої чесно зароблені гроші.

1   2   3   4   5   6

Похожие:

Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"
Савченко С. В. Історія незалежної України (1991-2008 рр.): Матеріали та методичні рекомендації до вивчення дисципліни “Історія України“....
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Психологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Психологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Соціологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до самостійної роботи та виконання домашніх контрольних робіт з курсу «Історія України»
Чюк ддупвп (очна та заочна форми навчання), які навчаються на базі базової загальної середньої освіти. Курс історії України спрямований...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМіністерство освіти І науки україни херсонський національний технічний університет кафедра Обладнання хімічних виробництв І підприємств будівельних матеріалів
Методичні рекомендації і контрольні завдання до виконання практичних занять з дисципліни «Загальна хімічна технологія»
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до написання курсової роботи навчальної дисципліни «трудове право»
Згідно з вимогами Державного стандарту України курсові роботи є відповідальним науковим дослідженням і їх необхідно оформлювати відповідно...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації щодо написання контрольних робіт та їх тематика з курсу історія інженерної справи ' для студентів заочного відділення
Методичні рекомендації щодо написання контрольних робіт та їх тематика курсу "Історія інженерної справи" для студентів заочного відділення...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМіністерство освіти І науки україни
Б 20 Управління персоналом. Навчально-методичні рекомендації щодо виконання курсових робіт з дисципліни (для студентів спеціальності...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconПрограма навчальної дисципліни історія україни
України. Програма навчальної дисципліни / Укладач: заруба в. М. доктор історичних наук, професор. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до проведення практичних занять та індивідуальної роботи з дисципліни
Методичні вказівки до проведення практичних занять та самостійної роботи з дисципліни “Бухгалтерський облік” для студентів спеціальності...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы