Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" icon

Методичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"


Скачать 380.04 Kb.
НазваниеМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"
страница4/6
Размер380.04 Kb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6

Запитання для контролю

^ 1. В чому полягала причина економічної кризи в Україні на початку 90-х рр.?

2. Охарактеризуйте рівень життя населення України в першій половині 90-х років, яких заходів варто було вжити задля попередження соціально-економічної та фінансової катастрофи?

3. Проаналізуйте хід та наслідки економічних реформ Президента Л. Кучми. Поясність значення термінів “приватизація“, “олігархія“, “кучмізм“.

4. Дайте оцінку соціально-економічній політиці урядів, що прийшли до влади після “помаранчевої революції“ 2004 р.

5. Які кроки, на ваш погляд, дозволять оздоровити економіку України і увійти до кола розвинутих країн?


Розділ 5. Україна в міжнародній політиці


Географічне розташування України, кількість населення, економічний потенціал, природні ресурси − все це є чинниками геополітичної важливості української держави. Відтак, не дивно, що Україна посідає важливе місце в стратегічних планах світових наддержав: США, Європейського Союзу та Росії.

Так, США розглядають Україну, разом із Польщею та іншими державами Східної Європи, які відновили свій суверенітет після падіння Радянського Союзу, як зону особливого інтересу у контексті пошуку американських союзників у Європі на противагу потужним європейським державам (Франції, Німеччині). Україна могла б стати для США чимось на зразок “європейського Ізраїлю“. Проблема лише в тому, що в самій Україні проамериканські настрої не є домінуючими.

Для Європейського Союзу важливість України полягає в її функції “санітарного кордону“ між Європою та Азією, між Росією, яка поволі відроджує свій статус наддержави, та демократичною Європою. Відтак, ЄС бачить Україну не стільки своїм членом, скільки “буферною“ державою, безумовно, зі стабільним демократичним ладом. Найбільше, чого Європа хоче від України − це передбачуваність, стабільність, оскільки великою мірою від української держави залежить енергетична безпека цілого європейського континенту. “Енергетичні війни“ 2005-06 року між Україною та Росією виступають яскравим прикладом такої залежності.

Прагнучи інтегруватися в європейські структури, українська влада з більшою чи меншою послідовністю декларує свій “європейський вибір“, апелює до “європейських цінностей“, які Україна нібито поділяє і поділяла “завжди“. Перед ідеологічним апаратом держави постало нелегке завдання: переконати українців у тому, що вони європейці, і переконати європейців у тому, що Україна “одвічно“ належала до “західної цивілізації“. Поки що успішніше виконується перше завдання: українці хочуть жити “в Європі“, але не дуже хочуть вступати до НАТО. Влада пояснює нелюбов українців до НАТО спадком радянської пропагандистської машини, яка залякала народ журнальними карикатурами: персоналізованим образом НАТО був несамовито лютий пентагонівський генерал з ракетами замість пальців. Утім, пронатівська пропаганда у вигляді рекламних щитів, які запевняють, що НАТО − “благочинна організація“, результатів поки що не дає.

Зайвим було б говорити, що “західність“ України не є річчю самоочевидною. Принаймні, західна політична думка, зокрема, С. Хантінґтон, відносить Україну до “православно-слов’янської цивілізації“, яка базується на цінностях, далеких від тих, які зазвичай називають “західними“. Йдеться про те, що рецепція Україною таких західних категорій як «індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відокремлення церкви від держави» є вельми проблематичною, за винятком, хіба що, останнього пункту. «Перешкоди, які стоять на шляху приєднання незахідних країн до західних, відрізняються за ступенем глибини та складності. Для країн Латинської Америки та Східної Європи вони не такі вже й великі. Для православних країн колишнього Радянського Союзу − значно вагоміші», − пише С. Хантінґтон. Найглибшою перешкодою “європеїзації“ України є та обставина, що її історія не знає досвіду європейського феодалізму, Ренесансу, Реформації, Просвітництва, промислової революції, зрештою, власної античності, в контексті яких і з’явилися згадані вище “європейські цінності“. Передусім демократія, права людини, лібералізм та секуляризм. До України докотилося, в кращому разі, «лише ехо історичних подій, що визначили долю Заходу». Відтак, демократія, громадянське суспільство та правова держава − це неорганічні для України абстрактні моделі, які з великими труднощами корелюють з українською дійсністю.

В Росії, яка і не приховує, що її політичний устрій істотно відрізняється від західних еталонів, дуже впливовою є неоімперська доктрина, яка передбачає реінтеграцію східнослов’янських держав (України та Білорусі) до складу Росії, або, принаймні, повернення їх під військово-політичну та економічну протекцію Росії. Імперська ідея залишається невід’ємною складовою російської національної ідеї. Без України, яка офіційно вважається росіянами “колискою російської культури та державності“, відродження Російської імперії є неможливим.

Отже, після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. перед дипломатією нової європейської держави постало кілька неймовірно складних завдань. По-перше, − налагодити дипломатичні контакти з найважливішими світовими державами; по-друге, − переконати світ у тому, що виникнення нової держави, ще й з величезною базою ядерної зброї, не є загрозою для миру та безпеки; по-третє, − сформувати власний політичний образ (імідж) як демократичної миролюбивої держави; і нарешті, по-четверте, − запевнити світову громадськість, що незалежна Україна − це не тимчасова фікція, не історична випадковість, не внутрішня справа Росії, а повноправний суб’єкт міжнародних відносин, з власними історичними, національними та державотворчими традиціями. Україна − не територіальне поняття, а важливий гравець у світовій геополітиці, що випливає з її характеру транзитної держави.

Українська незалежність була визнана світом досить швидко. На другий день після загальнодержавного референдуму 1 грудня 1991 р., який підтвердив волю українського народу жити в незалежній державі, про визнання України заявили Польща та Канада, 3 та 4 грудня − Угорщина, Литва та Латвія, 5 грудня − Росія. Потім Болгарія, Естонія, Чехословаччина, Швеція, Ізраїль, Таїланд, КНДР, Перу, Китай, Швейцарія, Монголія, Афганістан, США, Іран, Англія та ін. Перед українською владою постала дилема вибору зовнішньополітичного вектору, яких могло бути щонайменше два: оновлювати стосунки з Росією та країнами Співдружності Незалежних Держав (утворена 8 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі в Білорусі) чи орієнтуватися на інтеграцію в євроатлантичні структури (Європейський Союз та НАТО).

^ Україна, Росія та СНД

2 лютого 1992 р. Президент України Л.Кравчук, перебуваючи у Давосі, виступав на круглому столі, присвяченому майбутньому СНД. Він трохи здивував присутніх, закликавши не перебільшувати політичне значення цієї структури. Таке ставлення помітно контрастувало з виступами інших учасників, передусім із Західної Європи, які ставилися до Співдружності як до ліберального варіанту СРСР. Ставлення України до СНД завжди відрізнялося від того розуміння, яке вкладала в цю абревіатуру Росія. Із самого початку створення СНД з’ясувалися дві діаметрально протилежні ідеології щодо сенсу та перспектив цієї організації. Перша полягала в тому, що треба продовжити процес унезалежнення колишніх радянських республік (“СНД − спосіб цивілізованого розлучення“); друга − зберегти союзну інтеграцію (СНД − модифікована наддержава). Зрозуміло, що Україну влаштовувало перше розуміння СНД; Росія ж, яка навіть в умовах тяжкої економічної кризи не полишала надій на відродження імперії, наполягала на другому.

У перші роки існування СНД її країни-учасниці в основному вирішували питання розподілу власності СРСР та його Збройних Сил. Україна виступила проти надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права, не підписала Договір про колективну безпеку учасниць СНД (Ташкентський Договір 1992 р.), а також статут Співдружності. Політика України щодо СНД полягала у трансформуванні її в дієздатний механізм економічного співробітництва шляхом створення зони вільної торгівлі. Україна блокувала пропозиції щодо створення наддержавних структур у межах СНД, які могли б бути інструментами домінування Росії, виступаючи переважно за двосторонні, а не багатосторонні стосунки.

1994 р. став етапним моментом у російській зовнішній політиці і у взаєминах суб’єктів СНД. Співдружність почала активно критикуватися як малоефективна структура органами Росії, Казахстану та Білорусі. Підґрунтям для цього слугувало зокрема те, що Росія на той час відкрито заявила про свої наміри добиватися політичного лідерства хоча б у просторі СНД. За висловом одного російського парламентарія, «політика в СНД − це внутрішня політика Росії, подобається це комусь чи ні». Оформилася трійка прихильників тісної інтеграції − Росія, Білорусь та Казахстан. Останній висунув ідею створити Євразійський союз як аналог СНД з вищим рівнем інтеґрації. Щоправда інші країни від цієї ідеї були не в захваті, в тому числі Україна, Грузія, Молдова, Туркменістан, які мали власні геополітичні плани. Зокрема, Україна була одним з ініціаторів створення так званої Чорноморсько-Балтійської співдружності, яка мала б виступити в ролі альтернативи СНД. Принаймні, антиросійська спрямованість таких ідей була очевидною. Ця ідея не мала ніяких практичних наслідків, окрім роздратування Росії. Загалом, на думку дослідників, зовнішня політика України на світанку незалежності дуже нагадувала політику Росії, тільки навпаки: «якщо Росія висувала гасло слов’янської єдності, то Україна заперечувала цю єдність; якщо Росія допомагала Сербії, Україна ставала на бік Хорватії; якщо Москва противилася поширенню НАТО на Схід, то Київ вітав цей процес».

Небажання України глибоко інтегруватися в СНД пояснювалося ще й тим, що «на першому етапі українсько-російських відносин явно відчувалося зневажливе ставлення до України з боку Росії» (А.Зленко). Чимало людей в Росії було переконано, що незалежний статус України − це тимчасовий чинник, який зникне під впливом економічного тиску. «Ні політики, ні громадська думка в Росії протягом перших пострадянських років не були готові серйозно сприймати державну самостійність України. Із висловлювань і дій російського керівництва складалося враження, що воно розглядало державу Україну як історичне непорозуміння, яке сама історія рано чи пізно виправить» (В. Мироненко).

Політична риторика росіян зводилася до звинувачень в націоналізмі та зраді історичному братерству; у відповідь Україна підозрювала східного сусіда у великодержавних, імперських амбіціях. Тривалий час Росія психологічно не могла змиритися з втратою України, незважаючи на офіційне визнання української державності в грудні 1991 р. Можна вести мову навіть про “психологічний шок“ від факту незалежності України, оскільки російська національна ідея формувалася в рамках теорії “большой русской нации“, яка включала три східнослов’янські етноси: росіян, українців та білорусів. Відхід українців від союзу з Росією сприймався росіянами як національна трагедія, внутрішньонаціональна катастрофа, криза російської ідентичності, хоча саме Російська Федерація стояла коло витоків незалежності України. Йдеться, власне, про те, що перший президент Росії Борис Єльцин сам підштовхнув малорішуче українське керівництво до активних дій.

Відносини між Україною та Росією після 1991 року завжди були напруженими. В першій половині 90-х рр. провідні західні аналітики розробляли найпесимістичніші сценарії розвитку відносин між Україною та Росією. Почасти ці сценарії мали фактичне підґрунтя. Російська еліта і громадськість переконана, що Україна, у подяку за її визнання, має робити поступки Росії у ключових питаннях: територіальних (визнання російським парламентом “незаконності“ передачі Криму до складу УРСР в 1954 р., проголошення Севастополя російським містом, претензії на Донбас, “Новоросію“ тощо); гуманітарних (вимоги щодо визнання привілейованого статусу російської мови в Україні); економічних (вимоги фінансової відповідальності України за борги українських підприємств); військово-політичних (обмеження контактів України із Заходом, збереження за Росією Чорноморського флоту і Севастополя, утворення військового блоку із залученням України тощо).

Усі ці фактори Росія використовує особливо інтенсивно під час виборів. Наприклад, бажання захистити права росіян в Україні, чи навіть просто “російськомовних“ з’являється у багатьох російських політиків саме в час виборів до парламенту. Утім, як показують соціологічні дані, мовно- етно-культурний аспект російсько-українських відносин сприймається самим населенням як найменш актуальний. За результатами опитування, лише 6,4 % громадян України (незалежно від того, російськомовні вони чи ні) вважають гуманітарний аспект стосунків між двома країнами важливим. 78 % віддали перевагу економічній співпраці, 37 % − політичній.

Ці соціологічні дані можна пояснити тільки тим, що росіяни в Україні не сприймають самі себе як національну меншину, їх не дискримінують за національною ознакою, відтак російська етнічна свідомість не знаходить якихось помітних проявів. Українці теж не сприймають росіян в Україні як представників національної меншини. Тож Східна Україна має проблеми не лише з українською національною свідомістю, а й з російською. Москвоцентричні партії, які апелюють винятково до етнічної проблематики, наприклад, “Русский блок“, є марґінальними силами в партійно-політичному спектрі України. Тим не менш, міф про “переслідування“ російської мови та російськомовних громадян владою України не зникає з текстів передвиборчих промов російських політиків, як і деяких українських.

Найгострішими питаннями російсько-українських відносин 90-х років ХХ ст. були питання розподілу Чорноморського флоту (зрештою за Україною лишилося 15 % ЧФ), статус Криму та Севастополя, розподіл фінансів та майна колишнього СРСР за кордоном (Україна змушена погодитися на “нульовий варіант“, тобто по суті лишилася ні з чим), статус ядерної зброї, що Україна успадкувала від СРСР, подвійне громадянство, газо- та нафтопостачання, демаркація українсько-російського кордону, в тому числі морського тощо.

Були випадки, коли відносини між двома країнами були на межі відкритого військового конфлікту. Особливо відносини загострилися після постанов Верховної Ради РФ “О правовой оценке решений высших органов РСФСР об изменении статуса Крыма, принятых в 1954 г.“ та постанови “О статусе г.Севастополя“. Ці постанови ставили під сумнів територіальну цілісність України. Український Уряд був змушений звернутися до Ради Безпеки ООН за захистом. Попри те, що Президент РФ та МЗС засудили постанову Верховної Ради РФ, конкретний дій, спрямованих на скасування цих рішень, зроблено не було.

Треба зауважити, що чимало експертів, які спостерігали за російсько-українськими стосунками у першій половині 90- х років, “пророкували“ війну між двома країнами. Дійсно, усі причини для цього нібито були: територіальні претензії, проблема ядерної зброї, Чорноморський флот. Крім того, на теренах колишнього СРСР були “живі“ прецеденти: війна у Чечні, вірменсько-азербайджанський конфлікт, конфлікти у прибалтійських республіках, придністровсько-молдавська війна, осетино-грузинські війни та ін. Однак песимістичні прогнози виявилися хибними: воювати дві країни не хотіли. На думку С. Хантінґтона, причиною цього є належність України та Росії до однієї “православно-слов’янської цивілізації“, спільні цінності якої виявилися вагомішими за гострі політичні суперечки між двома країнами.5 «Якщо приналежність до однієї цивілізації щось значить, ймовірність збройного конфлікту між Росією та Україною не дуже велика», − пише західний аналітик. Ці міркування мають рацію, але треба зважити ще й на психологічний момент: владам обох країн складно було б “леґітимізувати“ війну між народами, спорідненими не лише етнокультурно, психологічно, а й розгалуженими сімейними стосунками. Крім того, Москва чудово розуміє: відритий збройний конфлікт з Україною, із жертвами та руйнуваннями, означатиме кінець усіх ілюзій про можливе добровільне повернення України в орбіту російського впливу, різко скоротить кількість проросійськи налаштованих українців.

Позитивним зрушенням у двосторонніх відносинах став Договір про дружбу, співробітництво та партнерство 1997 р. Він завершує етап становлення нової української та російської державності і відкриває нову сторінку у відносинах двох країн. Угода зменшила протистояння, створила нові можливості для рівноправних відносин. Цей документ фіксує нейтралітет України щодо можливих у майбутньому конфліктних ситуацій за участю Росії. Однак угоди щодо Чорноморського флоту передбачають надання флоту РФ права на оренду бухт у Севастополі протягом 20 років з правом пролонгації, що фактично унеможливлює вступ України в НАТО протягом цього часу.

Після 1997 р. стало очевидно, що російська сторона, визнавши Договором територіальну цілісність України, сконцентрувала свою увагу на іншому напрямку − питаннях прав та свобод росіян в Україні та статусу російської мови.

Епоха В. Путіна відкриває нову сторінку українсько-російських взаємин. Російська дипломатія в українському напрямку, за зізнанням екс-міністра закордонних справ України А. Зленка, стала більш витонченою, прагматичною. Росія, принаймні на офіційному рівні, не висловлює територіальних претензій до України (епізод з о. Тузла є особливим випадком), визнає її статус незалежної держави, але замість політичного тиску Росія все частіше застосовує тиск економічний, виправдовуючи це переходом від “сімейних“ до ринкових стосунків між двома країнами. Саме в цьому контексті варто розглядати недавні “газові війни“ (суперечки за ціну імпортованого до України газу), коли Росія вирішила, що ціна 45 доларів за 1 тис. кубометрів − це “субсидії для української економіки“. Україна теж має економічні важелі впливу на Росію: це і транзит російського газу та нафти до Європи, і оренда баз у Севастополі, навігаційні споруди та ін. Щоправда, українському керівництву часто бракує рішучості, щоб цими важелями скористатися.

В умовах проведення політики Л. Кучми, яку назвали “багатовекторністю“, Україна могла будувати стосунки з ЄС, США, не дратуючи Росію. Кожна геополітично важлива країна називалася “стратегічним партнером“ України. Критики цієї стратегії іронічно називають її “політичною шизофренією“ − одночасним рухом у різних напрямках. Проте, “багатовекторність“ − це не напрямок руху держави в системі міжнародних координат. Це природне бажання розвивати стосунки з усіма партнерами, що є нормальною поведінкою нормальної демократичної держави. Така політика давала свої плоди: аж до 2005 року Україна платила за російський газ найнижчу у світі ціну.

Після 2004 року, коли до влади в Україні прийшло нове керівництво на чолі з В. Ющенком, відносини між Україною та Росією набули якісно нового вигляду. Здається, російське керівництво збагнуло: повернути Україну в орбіту політичного впливу вже практично неможливо, оскільки за роки незалежності істотно змінилися електоральні настрої українських виборців. Прихильників реставрації Радянського Союзу або влиття України до складу союзної держави Росія-Білорусь лишається з кожним роком все менше. За 17 років незалежності виросло нове покоління молодих людей, які знають про СРСР лише з підручників. Панславістські чи ностальгійні гасла в нових умовах не спрацьовують. Росія має очевидні проблеми з тим, як привабити українців до реінтеграції, оскільки конкурент Росії у боротьбі за український геополітичний вектор − Європейський Союз пропонує українцям більше принад, правда, в далекій і невизначеній перспективі.

На сучасному етапі українсько-російські відносини набули додаткової гостроти. Україна все наполегливіше декларує своє прагнення вступити до НАТО (незважаючи на те, що більша частина населення України цю ідею не підтримує), провокуючи цим роздратування та погрози з боку Росії. У відповідь Росія змінює свою воєнну доктрину, фіксуючи пункт про можливість превентивного ядерного удару в разі відчуття будь-якої зовнішньої загрози, а також підвищує ціну на газ та періодично забороняє імпорт українських продуктів. Індикатором зростання напруженості між країнами є вже звичні міжнародні скандали з приводу персон нон-грата (списку осіб, яким заборонений в’їзд на територію однієї й іншої держави). Ще одним чинником погіршення стосунків є прогрузинська позиція українського керівництва під час неоднозначного російсько-грузинського конфлікту влітку 2008 р., підозрювання (не завжди безпідставні) українців у тому, що ті йдуть в ІІІ тисячоліття у фарватері глобальних стратегій США.

Не менше проблем у психології стосунків росіян та українців, що проявляється у формуванні різних варіантів етностереотипів. В українських підручниках з 1991 року домінує демонізований образ Росії як “одвічного“ ворога України. «Росіяни на сторінках підручників − це майже завжди військо, яке поводить себе на Україні нахабно і жорстоко (від Андрія Боголюбського до більшовицького командира Муравйова), маючи на меті лише одне − захоплення і знищення місцевих демократичних традицій, синоміном яких є “українські традиції“. Більшість знакових, обов’язкових для запам’ятовування дат з історії України − це дати різних російсько-українських конфліктів» (А. Портнов). Не краща справа з образом українців в російських підручниках: “вічні зрадники“, хитрі і підступні, лицемірні “салоїди“, “мазепинці“, “петлюрівці“, “бандерівці“, які невідомо за яким правом живуть на території, що завжди належала Росії (“Киевская Русь“), та “незаконно“ володіють Києвом − “матерью городов русских“.

В аспекті сучасного сприйняття українцями росіян і росіянами українців − теж не все гаразд. За спостереженнями дослідників, «більшість опитаних українців бачать росіян […] п’яницями, лінивими, хамовитими та самовпевненими», а більшість опитаних росіян вважають українців «хитрими, злими, скупими, заздрісними» (Е. Чебанюк). Хоча загалом, такі етностереотипи − цілком нормальне явище у відносинах будь-яких народів, яким історична доля звеліла довіку бути сусідами.

Тим не менш, на новому етапі стосунків з Росією, Україні потрібно відмовитися від “образу ворога“ в особі Москви, оскільки конфронтація є безперспективною. Росія залишиться сусідом України, навіть коли тій якимось дивом таки вдасться опинитися в НАТО. Економічна залежність України від цього не зменшиться, а може й зросте. Та й засобів для протистояння Україна не має, з огляду на постійну політичну кризу, катастрофічне становище війська та якості озброєнь, брак природних та фінансових ресурсів, кволість міжнародної підтримки. Але разом з тим українська держава має гідно відповідати на економічний тиск (зокрема, російських нафтогазових компаній), дипломатичний, втручання у внутрішні справи України.

^ Україна та США

В перші роки після проголошення Україною незалежності, США “придивлялися“ до України, “відкривали“ її для себе. Для багатьох американців Україна була “terra incognita“. За зізнанням відомого американського політика Г. Кісинджера, про існування України знали не більше трьох відсотків пересічних американців, і біля десяти відсотків американських бізнесменів. Тривалий час в очах американців, в тому числі політиків, Україна була “тінню“ Росії, вони не могли збагнути, чим же тінь відрізняється від оригіналу? Що стало підставою для її суверенного статусу? Дипломати іронічно називали таку позицію “курячою сліпотою“. Підозри США щодо нової європейської країни посилювалися ще й через ядерну зброю, якою володіла Україна і за відмову від якої прагнула одержати компенсацію. Варто зважити і на той факт, що американці перебували в полоні радянського міфу про “єдиний радянський народ“ та “націоналістичну загрозу“. Відтак, вони вітали демократизацію в Радянському Союзі, але насторожено ставилися до проявів “сепаратизму“, не розуміючи принципової різниці між штатами, які входять до США, та республіками СРСР. В зв’язку з цим варто згадати виступ Джорджа Буша у Верховній Раді УРСР 1 серпня 1991 р., в якому американський президент застеріг українців щодо відокремлення від Москви.

Певний час в американському політикуму домінували два протилежних підходи до України. Один представляв З. Бжезинський, який бачив в Україні ключовий фактор європейського розвитку, рішучу перешкоду на шляху відновлення імперії на пострадянському просторі. Другу позицію озвучив американський політолог І. Крістол: “Україна приречена стати залежною державою, напівпротекторатом Росії“. З позиції сьогодення очевидно, що перша позиція виявилася ближчою до істини, оскільки саме Україна послідовно виступала проти перетворення СНД на наддержавну структуру, виразно задекларувала європейську спрямованість своєї зовнішньої політики.

Загалом, можна виділити два етапи політики США щодо України. Перший − з 1991 по 1994 р.; другий − з 1994 р. по сьогодні. На першому етапі найбільша увага була прикута до питань ядерного роззброєння, оскільки Україна після розпаду СРСР була третьою найбільшою ядерною державою. Позиція США в цьому напрямку була жорсткою та недвозначною. Загалом перший етап відзначився такими рисами політики США щодо України: 1. Погляд на Україну скоріше як на частину СНД, ніж на незалежну державу. 2. Послаблення “проросійської позиції“ в керівництві США, особливо після парламентських виборів 1993 р. в Росії. 3. Поступове зростання інтересу США до українських справ.

Зовсім в іншому напрямку розвивалися концептуальні підходи США до відносин з Україною в питанні розширення НАТО на схід. Так, саме на рубежі 1994-1995 р. в американському політичному середовищі поширилися заклики використовувати внутрішню ситуацію в Росії для посилення американських позицій в Європі. Ця теза стала основою стратегії розширення НАТО, досить стриманого ставлення Вашинґтона до інтеґраційних процесів в СНД та диференційованим підходом США до окремих країн Співдружності.

Україна стала четвертою державою світу в переліку одержувачів американської допомоги. 1995 року держсекретар США Уорен Крістофер назвав Україну «каменем європейської безпеки». Уряд США погодився допомагати Україні у проведенні економічних реформ, але за умови, що ці реформи будуть реальними, а не декларативними. США є лідером серед країн-інвесторів в економіку України. Станом на 1999 р. з 2781 млн. доларів інвестицій 509 млн. припадає на частку США (18 %). В Україні за участю американського капіталу працює більше тисячі підприємств. З року в рік зростає товарообіг між двома країнами. В центрі уваги відносин між США та Україною перебувають такі питання як: українсько-російські стосунки, співпраця в рамках ГУАМ, вирішення конфлікту у Придністров’ї, співробітництво між Україною та ЄС, Україною та НАТО, транспортні коридори каспійської нафти, космічне співробітництво та ін. Отже, в другій в другій половині 90-х рр. ХХ ст.- на початку ХХІ ст. у позиції США щодо України відбулися позитивні зміни: 1. Зросла підтримка української позиції у стосунках з Росією. 2.США вже не визнають Україну джерелом нестабільності в Європі. 3. США демонструють бажання наблизити Україну до НАТО та європейських структур. 4. Після “помаранчевої революції“ та помітного поступу в демократизації українського суспільства США вбачає в Україні зразок демократії на тлі становлення та відродження автократичних режимів в багатьох колишніх республіках СРСР.

Українсько-американські стосунки 90-х років ХХ − початку ХХІ ст. можна підсумувати таким чином: Україна є сферою життєво важливих геополітичних інтересів США, але часто Сполучені Штати недооцінювали позицію України, наприклад, у питанні про гарантії ядерного роззброєння України. Для України США були предметом надії на економічну та політичну допомогу. Так, особливо важливою була американська підтримка територіальної цілісності України в контексті заяв російських політиків щодо ревізії статусу Криму та Севастополя. Однак, Україна за роки незалежності не стала плацдармом американських інтересів у Європі, не перетворилася, за образним висловом А. Зленка, на “замок на клітці, в яку багато хто хотів посадити російського ведмедя“. Як в українсько-російських, так і в українсько-американських стосунках Україна прагнула бути передусім самостійним гравцем, а не м’ячем на полі світової геополітики.

^ Україна та Європейський Союз

Провідні політичні сили в Україні на сьогодні не досягли згоди щодо напрямків і шляхів зовнішньополітичного курсу України. Правоцентристи віддають перевагу європейському напрямку інтеграції, кінцевою метою якої має стати членство в Європейському Союзі. Натомість ліві, особливо комуністи, пріорітетним вважають союз з Росією та інтеграцію в рамках СНД. Україна має повноправне членство в Раді Європи, ОБСЄ, Центральноєвропейській ініціативі, Чорноморському економічному співтоваристві, однак членство в ЄС − за найоптимістичнішими сценаріями − в далекій перспективі. Це незважаючи на те, що самі європейці в цілому позитивно сприймають ідею вступу України до ЄС. Так, за даними соціологічних опитувань, 55 % жителів ЄС виступають за членство України в ЄС, 34 % − проти. В Україні за вступ до ЄС висловилися 55 % опитаних, проти 25 %. Отже психологічно і європейці, і українці не проти жити під спільним політичним дахом, однак існує чимало перешкод економічного, законодавчого, геополітичного, цивілізаційного, ментального характеру.

З 1991 р. Києву вдалося домогтися певного поступу у взаєминах з ЄС., зокрема у торгівельних стосунках. В 1994 р. у Люксембурзі підписано “Угоду про партнерство та співпрацю між ЄС та Україною“ на 10 років. Бажання України стати повноправним членом ЄС уперше було проголошено в 1996 р. на засіданні Ради Європи у Страсбурзі.

ЄС є найбільшим (після Росії) торговим партнером України. В 1996 р. торгівельний обіг між ЄС та Україною склав 4 млн. екю. В ЄС в основному експортується продукція чорної металургії, текстиль, сільськогосподарська сировина. З ЄС Україна імпортує товари машинобудування, транспортне обладнання, продукцію хімічної промисловості. В Україні та ЄС існують певні обмеження та економічну та інвестиційну діяльність, які мають бути скасовані при вступі України до Всесвітньої торгівельної організації (СОТ).

ЄС поставив перед Україною низку завдань, виконання яких дозволить Україні поступово наближатися до асоційованого членства в ЄС: це скасування смертної кари (що Україна виконує), проведення адміністративної реформи, реформування економіки, приватизація, узгодження українського законодавства з європейським, забезпечення прав людини та свободи слова, розвиток громадянського суспільства, подолання патерналізму, боротьба з корупцією, узгодження освітніх стандартів та багато інших. Проблема української інтеграції до ЄС полягає значною мірою в тому, що західноєвропейські стандарти соціального життя не завжди узгоджуються з ментальністю українського суспільства. Зокрема у сфері правової свідомості. Це стосується таких питань як захист прав сексуальних менших (дозвіл на реєстрацію шлюбів гомосексуалістів), захист прав тварин, гендерна рівність та ін. Безумовною перешкодою на шляху України до ЄС є те, що православна та греко-католицька церкви в Україні продовжують бути одними з найвпливовіших інституцій, які користуються високим рівнем довіри громадян. Відтак, подальша секуляризація українського суспільства, нівелювання традиційної християнської моралі сприятиме наближенню України до стандартів ЄС.

Іншими чинниками, які стоять на перешкоді вступу України до ЄС є, наприклад, зорієнтованість значної частини українського суспільства на “російський вектор“, небажання Росії бачити Україну членом Європейського Союзу, оскільки в такому випадку вона ризикує назавжди втратити Україну як об’єкт геополітичного впливу; чимало важить і соціально-економічний фактор − відсталість української економіки від європейської та високий відсоток зубожіння українських громадян (більше половини громадян перебувають за межею бідності, низька оплата праці, низький рівень соціального захисту тощо).

Україна на початку ХХІ ст. має вирішити для себе кілька питань: навіщо їй потрібно вступати до Європейського Союзу? Якими будуть соціальні, економічні, культурні, духовні наслідки такого вступу? Що виграє і що втратить Україна? Чи потрібно сліпо копіювати все, що є в Європейському Союзі? Яке змістовне навантаження поняття “європейські цінності“? Чи можна бути європейською країною поза Європейським Союзом? Від відповідей на ці запитання залежить подальша доля України як держави.

^ Україна і НАТО

НАТО − це військовий союз, який було створено 1949 р. для колективної оборони в умовах “холодної війни“. Проте за останнє десятиліття відбулася зміна акцентів у діяльності цієї організації. Окрім військово-політичного захисту своїх членів, НАТО займається співпрацею в галузі науки, екології, ліквідації наслідків стихійних лих тощо. НАТО включає не лише європейські країни, а й США, Канаду та Туреччину. Це єдина військова організація, яка має величезний військовий потенціал та право на здійснення військових операцій на європейському континенті. Тому співробітництво України з НАТО є необхідним для входження України у загальноєвропейську систему безпеки. На даному етапі відносини України з НАТО ґрунтуються на цілій низці документів, зокрема: “Хартія про особливе партнерство з НАТО“, “Про стратегію України по відношенню до НАТО“ та ін.

Однією з головних причин прагнення України до вступу в НАТО є фактор нестабільності, який склався в Східній Європі внаслідок розпаду Радянського Союзу, зокрема, територіальні претензії до України, які час від часу лунають з вуст російських та румунських політиків. Одним з останніх прикладів є конфліктна ситуація навколо о. Тузла, яка продемонструвала небезпеку стану невизначеності морського кордону між Росією та Україною. Інколи спалахують дипломатичні скандали між українськими та румунськими політиками навколо о. Зміїний в Чорному морі, а деякі румунські радикали цим не обмежуються, заявляючи про “незаконний“ характер приєднання до України північної Буковини.

Додатковим стимулом прагнення України вступити до системи колективної безпеки є її ядерне роззброєння в обмін на гарантії великих держав. Річ у тім, що Україна успадкувала від СРСР третій за величиною ядерний потенціал у світі. Після проголошення незалежності українська влада проголосила всю зброю, яка опинилася станом на 1991 р. на її території власністю України, однак одразу ж вона відчула величезний тиск США та Росії, які вимагали від України стати без’ядерною державою. Позиція США цілком зрозуміла: вони хотіли мати справу з однією, добре знайомою, ядерною державою на теренах колишнього СРСР, ніж з кількома непередбачуваними “незнайомцями“. Саме так Україна сприймалася на світанку свого суверенітету. Українська влада теж добре розуміла, що ядерну зброю потрібно не лише зберігати, а й обслуговувати, випробовувати, а Україна не володіла всією необхідною для цього інфраструктурою. Відтак, було вирішено передати ядерну зброю Росії в обмін на відповідні фінансові компенсації та гарантування безпеки з боку світових держав. Позиція України ускладнювалася тим, що Росія все ніяк не хотіла визнати ядерну зброю власністю України. Та, в свою чергу, мала доводити світові свої права на радянську спадщину. Тривалі переговори нарешті привели до підписання Будапештського Меморандуму (1994 р.), в якому лідери США, Великобританії та Росії зобов’язувалися надати гарантії безпеки Україні. Подібні гарантії Україна отримала також від Франції та Китаю. В 1995 р. відповідні гарантії були надані Радою Безпеки ООН. Україна приєдналася до ДНЯО (Договору про нерозповсюдження ядерної зброї). Нарешті першого червня 1996 р. завершився процес вивезення з території України стратегічної ядерної зброї з метою її подальшої ліквідації на території Росії.

Позбувшись ядерної зброї, Україна відчула потребу додаткового захисту своєї незалежності. Вважається, що найбільш надійним способом її захисту був би вступ до Північно-Атлантичного альянсу. Однак, попри те, що Україна виконала свої міжнародні зобов’язання щодо ядерної зброї, на шляху нашої країни до НАТО стоять три провідних перешкоди:

1. Шалений політичний та інформаційний тиск Росії проти на будь-яких спроб України наблизитися до НАТО.

2. Непопулярність ідеї вступу до НАТО серед більшої частини населення України.

3. Негативний образ НАТО, сформований як пропаґандою Радянського Союзу, так і сумнівними військовими акціями самого НАТО (такими як, наприклад, бомбардування Югославії).

4. Неготовність українських Збройних Сил перейти на стандарти НАТО (застарілість озброєнь, наявність системи примусової мобілізації до війська, що є пережитком феодальної доби, недостатнє фінансування ЗС, неспроможність економіки забезпечити повне переозброєння українських ЗС відповідно до стандартів НАТО тощо).

Так само, як і у випадку з планами вступу до ЄС, Україна має докладно проаналізувати усі ризики свого вступу до НАТО, позитиви і негативи такого кроку. Окрім того, оскільки ідея вступу до НАТО сприймається українськими громадянами неоднозначно, Україна як демократична держава має винести це доленосне питання на загальнонаціональний референдум.

Діаспора 6

Українська діаспора займає помітне місце в політичних процесах в нашій державі. Кількість етнічних українців, які перебувають за межами України, за різними підрахунками складає від 7 до 15 млн. Деякі фахівці вважають, що ці дані занижені, оскільки багато людей були змушені змінити свою національність. В сучасних умовах, коли Україна перетворюється на самостійну геополітичну одиницю, центральною ідеєю є прімордіалістичне уявлення про українців як єдиний етнос, в якому українці України є етнічним ядром, а діаспора − частинами етносу. При такому підході велика увага приділяється процесам внутрішньоетнічної консолідації українців всього світу. Демографічна наповненість українського етносу набуває особливого значення, враховуючи катастрофічне падіння народжуваності серед українців.

Іншим важливим моментом є розподіл зарубіжних українців на західну, центральноєвропейську та східну діаспору (Т. Гузенкова):


Західна та центральноєвропейська

східна

США − більше 1 млн.

Росія − 4 млн.370 тис.

Канада − біля 500 тис.

Казахстан − біля 900 тис.

Аргентина − 160 тис.

Молдавія − 600 тис.

Польша − 250-500 тис.

Білорусія − 290 тис.

Румунія − 70-300 тис.

Узбекистан − 150 тис.

Чехія та Словаччина − 55-200 тис.

Киргизія − 100 тис.


В Україні склалося різне ставлення до різних діаспор. Образ західної діаспори дещо романтизований. Частина української інтелектуальної еліти пов’язувала з нею надії на етнокультурне відродження України. Західні інтелектуали з-поміж етнічних українців відіграли суттєву роль на перших етапах становлення України як незалежної держави. Формування ідеологічної доктрини нової європейської держави потребувало допомоги історичної, політологічної, соціологічної думки українців з-за кордону. Свою антирадянськість (і антиросійськість), альтернативні схеми історії України сучасна українська еліта почерпувала з книг діаспорних авторів, частина з яких в 90- ті роки були видані в Україні як навчальні посібники (наприклад, О. Субтельний, Н. Полонська-Василенко, В. Косик та ін.) Можливо цим пояснюється радикалізм та швидкість в перегляді ставлення до Росії, російського впливу та радянської історії. Альтернативний погляд на історію України − це багато в чому внесок зарубіжних дослідників, зокрема стосовно таких табуйованих тем як ОУН та УПА, Центральна Рада та українська революція 1917 р., “петлюрівщина“ тощо. Частина діаспорної інтелектуальної еліти входить в український науковий та політичний істеблішмент (Б. Кравченко, О. Пріцак, М. Плав’юк, Я. Стецько, О. Зінкевич та ін.) Доволі значною є фінансова допомога діаспори “материковим“ українцям. Як приклад можна навести стипендіальний фонд видавництва “Смолоскип“, який допомагає українській науковій та мистецькій молоді. Загалом, західна діаспора розглядається як колективна “довірена особа“ при контактах України із західним світом.

На противагу західній, центральноєвропейська та східна діаспора сприймаються як складна, болюча проблема, яка дісталася Україні в якості тяжкого радянського спадку. Вже самі шляхи формування східної діаспори є трагічними: розгром Катериною ІІ Запорізької Січі у ХVІІІ ст., депортація українського селянства до Сибіру внаслідок “розкуркулення“ 20-30- х рр. ХХ ст., депортація українців із західної України, що брали участь в антирадянській боротьбі в 40-50- ті роки, масова міграція до Казахстану в хрущовські часи та ін. Українська діаспора на сході перебуває в упослідженому становищі, відтак одним з пріоритетних напрямків взаємодії України зі східною діаспорою є захист прав українських меншин, подолання ґвалтовної русифікації, задоволення етнокультурних потреб українців “близького зарубіжжя“. Якщо західна діаспора допомагає Україні, то східна − сама конче потребує допомоги, оскільки уряди Росії, Казахстану та інших колишніх республік СРСР не фінансують українські школи, культурні заклади. Хоча в одній лише Москві проживає 250-400 тис. українців. Інше питання − чи для самих російських, казахських, киргизьких українців важлива їхня національна та мовна ідентичність?

Українці колишнього соцтабору нерідко розглядаються як групи з обмеженим етнокультурним потенціалом, до кола головних проблем яких входить боротьба за власне виживання в якості національних меншин. Оскільки проживання в країнах, які сформувалися на основі ідеї “етнічної нації“ (Польща, Чехія, Словаччина), ще й етнічно споріднених з українцями, завжди складніше, ніж у країнах, що плекають концепцію “політичної нації“ (Канада, США, Австралія тощо). В особливо тяжкому становищі перебувають українці колишньої Югославії. Тому центральноєвропейській діаспорі відводиться скромне місце в українському етнокультурному та етнополітичному відродженні.

1   2   3   4   5   6

Похожие:

Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"
Савченко С. В. Історія незалежної України (1991-2008 рр.): Матеріали та методичні рекомендації до вивчення дисципліни “Історія України“....
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Психологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Психологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Соціологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до самостійної роботи та виконання домашніх контрольних робіт з курсу «Історія України»
Чюк ддупвп (очна та заочна форми навчання), які навчаються на базі базової загальної середньої освіти. Курс історії України спрямований...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМіністерство освіти І науки україни херсонський національний технічний університет кафедра Обладнання хімічних виробництв І підприємств будівельних матеріалів
Методичні рекомендації і контрольні завдання до виконання практичних занять з дисципліни «Загальна хімічна технологія»
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до написання курсової роботи навчальної дисципліни «трудове право»
Згідно з вимогами Державного стандарту України курсові роботи є відповідальним науковим дослідженням і їх необхідно оформлювати відповідно...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації щодо написання контрольних робіт та їх тематика з курсу історія інженерної справи ' для студентів заочного відділення
Методичні рекомендації щодо написання контрольних робіт та їх тематика курсу "Історія інженерної справи" для студентів заочного відділення...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМіністерство освіти І науки україни
Б 20 Управління персоналом. Навчально-методичні рекомендації щодо виконання курсових робіт з дисципліни (для студентів спеціальності...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconПрограма навчальної дисципліни історія україни
України. Програма навчальної дисципліни / Укладач: заруба в. М. доктор історичних наук, професор. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до проведення практичних занять та індивідуальної роботи з дисципліни
Методичні вказівки до проведення практичних занять та самостійної роботи з дисципліни “Бухгалтерський облік” для студентів спеціальності...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы