Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" icon

Методичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"


Скачать 380.04 Kb.
НазваниеМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"
страница5/6
Размер380.04 Kb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4   5   6

Запитання для контролю

  1. ^ Як сприйняв світ факт проголошення незалежності України у 1991 році?

  2. Які зовнішньополітичні труднощі спіткали Україну на початку свого незалежного політичного існування?

  3. В чому полягає причина постійного політичного напруження між Україною та Російською Федерацією?

  4. Простежте еволюцію зовнішньополітичної позиції Росії по відношенню до України.

  5. Що потрібно зробити для нормалізації стосунків між Україною та Росією?

  6. В чому ви вбачаєте причину неоднозначного ставлення керівних кіл США до незалежної України?

  7. Як ви оцінюєте перспективи відносин між ЄС і НАТО та Україною?

  8. Поясніть, чи існує зовнішньополітична чи воєнна потреба для України вступати до НАТО?

  9. Охарактеризуйте становище української діаспори в різних країнах.



Розділ 6. Міжконфесійні та міжцерковні стосунки

на тлі соціокультурних процесів


^ Масова культура та її загрози

Термін “глобалізація“ належить до тих понять, які широко використовуються в різноманітних контекстах, при цьому їхнього точного значення ніхто не знає. Насамперед, це поняття має означати певні процеси, які відбуваються у всьому світі, або мають намір охопити увесь світ. Йдеться про економічну глобалізацію (формування єдиного світового ринку), політичну глобалізацію (прагнення створити єдину наддержаву, яка в перспективі мусить бути вселенською), нарешті − культурну глобалізацію (витворення за допомогою надпотужних ЗМІ та телекорпорацій єдиного культурного стандарту, єдиних естетичних смаків, єдиної релігії, єдиних культурних героїв та ін.) Усі аспекти глобалізації є взаємопов’язаними. Так, культурний лібералізм тісно переплетений з лібералізмом економічним: подолання транснаціональними корпораціями (ТНК) національних держав структурно тотожне подоланню масовою транснаціональною культурою національних культур та релігій. Будь-які спроби національних держав протистояти ТНК кваліфікується як “протекціонізм“, а намагання захистити традиційну релігію від експансії неорелігійних культів “прогресивна“ журналістика називає “відродженням тоталітаризму“.

Ті процеси, які відбуваються в культурі та економіці практично усіх високорозвинених країн американський соціолог Д. Ріцер влучно назвав “макдональдизацією“. Маються на увазі різні форми індустрій, які обслуговують повсякденність звичайних американців та європейців: швидка їжа, швидке обслуговування автомобілів, швидкі покупки у магазинах, швидке одужання внаслідок споживання чудо-пакетика з терапевтичною речовиною, швидке спасіння (прийняв Ісуса як особистого Спасителя − і ти вже в раю, помедитував 10 хвилин − і ти вже в нірвані), приємна смерть у спеціальних кімнатах “кінцевої релаксації“ тощо. Фактично, ми маємо справу з комерціалізацією усіх сфер людської життєдіяльності. За висновком Й. Строрупа,

ці види повсякденного обслуговування функціонують так само як бюрократія, як механізм для поступового спорудження залізної клітки раціональності навколо людини.

В цій “золотій клітці“ практично не залишається часу і місця для глибокого пізнання себе і світу, людина живе зовнішнім, “віддзеркалюючим“ життям, перетворюється з особистості на соціальну функцію.

Людина постмодерної ери, сформована значною мірою “антропологією“ телевізійного ефіру, не шукає сенсу життя, вона прагне лише одного: винайти технологію (алгоритм) життєвого успіху та “процвітання“. Недаремно працівників багатьох комерційних структур керівництво “стимулює“ в такий нехитрий, але ефективний спосіб: працівник має зробити стенд, на якому будуть наліплені вирізки з різних кольорових журналів. Серед вирізок мають бути дорогі автомобілі, яхти, гарні жінки, басейни, шикарні офіси та кабінети. Працівник повинен тримати цей стенд коло свого ліжка, “медитуючи“ щодня на символи “фінансового процвітання“, які нібито за великого бажання і наполегливої роботи на фірму можуть матеріалізуватися і в його житті. В цьому має бути сенс існування людини, і бажано, щоб вона не відволікалася на пошуки більш духовних цінностей. А в цьому допомагають т.зв. “тренінги особистісного та кар’єрного росту“, що формують аксіологію7 споживацького суспільства та морального нігілізму.

Формулу “макдональдизації“ Й. Строруп сформулював дещо іронічно, але точно:

Гамбургер в Макдональдсі в Москві має такий самий смак, що і гамбургер Макдональдса в Стокгольмі, і обидва мають такий самий смак, що і гамбургер, який ви купили три місяці тому.

Глобалізація передбачає глобальну стандартизацію економік (за допомогою ВТО та МВФ), політичних устроїв (американська модель демократії), систем освіти (за допомогою Болонського процесу та ін.), релігій (Всесвітня рада Церков, екуменічний рух за єдність усіх релігій), культур (нав’язування “американського способу життя“ за допомогою тотального впровадження низькопробної продукції Голівуду).

В багатьох аспектах глобальна культура ідентична такому явищу як “масова культура“, породжена “індустрією розваг“. Масова культура − це певний естетичний стандарт, який розрахований на широкі маси: люмпен-пролетаріат, учнівське та студентське середовище, домогосподарок, частину інтелігенції. Ця культура має задовольняти найпростіші естетично-духовні потреби споживачів шаурми, пива, “русского шансона“ та ”мистецтва” Верки Сердючки. Але роль масової культури естетичним аспектом не обмежується. Вона претендує на роль певного життєвого орієнтиру, “філософії комфорту“, протиставляючи свої цінності ціностям традиційної культури. Наприклад, традиційна культура передає від покоління до покоління таку цінність як тверезість (через родинне, шкільне виховання, Церкву). В той час, як масова культура, виражена в рекламі, запевняє вуличних перехожих та шанувальників блакитного екрану, що пити пиво та горілку − це “прикольно“, це сприяє комунікабельності поміж друзями. Наслідком аксіологічної переорієнтації суспільства є те, що Україна опинилася на першому місці у світі за рівнем дитячого та юнацького алкоголізму, за темпами поширення СНІДу та наркоманії, відповідно, темпами депопуляції, тобто виродження нації.

Якщо традиційна культура завжди шанобливо ставилася до цноти, “целомудрія“, скромної поведінки, то масова культура значно ефективніше переконує, що скромність та цнотливість − це застарілі психологічні комплекси, подолати які допоможе пиво та сигарети певної марки. Апеляцією до позашлюбних статевих стосунків пронизана реклама товарів та послуг, які до цих стосунків не мають жодного відношення, наприклад, послуги мобільного оператора або засушених рибок. Така реклама є ефективнішою, ніж та, що спирається на раціональне сприйняття. Телекультура орієнтує людей винятково на сферу “тілесного низу“ (геніталій), лишаючи “культуру голови та серця“ марґіналам-інтеліґентам.

Людина епохи постмодерну − це “одновимірна середня істота“, зорієнтована на потреби цього моменту, “безкінечне відстоювання своїх прав та свобод, природи і суті яких він не знає“. За точним передбаченням К. Леонтьєва, демократизація та лібералізація неодмінно призведуть до панування “середнього класу“: однорідних людей, не переобтяжених інтелектом та культурним спадком минулого, конформістів, щасливих у своїй однаковості. Ця люди житимуть лише проблемами фізичного виміру, не переймаючись християнською, як і будь-якою іншою метафізикою.

Особливістю культурної ситуації України, як утім, всього пострадянського простору, є криміналізований менталітет, який продукує криміналізовані антропологічні ідеали. Проституція та злочинна діяльність фактично вже не сприймаються як девіантні форми соціальної поведінки. Вони постають як певна норма, бажаний тип поведінки, який леґітимізується апеляціями до нелегких обставин життя “чесної людини“ (“Щоб ти жив на одну зарплату“ − один з найпопулярніших кіноафоризмів ще радянських часів). Такий тип поведінки оспівується, наприклад, в популярних піснях “про тюремне життя“, які заполонили радіо− та телеефіри, численних серіаліах про принади бандитського побуту. Споживачами музичної та телепродукції, що романтизує “зону“ та злочинний спосіб життя, за спостереженнями соціологів, є практично усі прошарки суспільства: від таксистів до професорів.

Пропаганда кримінального світогляду − це теж складова частина масової культури в Україні. В такій ситуації виникає маса запитань, зокрема, які в країні лишилися канали передачі традиційних цінностей? Напевно, це школа, книжки та батьківське виховання, однак, далеко не завжди. Навіть у цьому випадку, школа, книги та сімейне виховання − слабкі конкуренти новітнім технічним засобам нівелювання системи цінностей.

Серед них особливе місце займає телевізор. Вплив телебачення на психічний стан суспільства вже давно турбує психологів. Передусім тому, що телебачення − це потужний засіб формування “громадської думки“, якщо її взагалі після цього можна так називати. Саме телебачення, за словами Е. Гіденса, відіграло провідну роль у розпаді прорадянського блоку держав у Східній Європі. Не меншу роль воно відігравало у пізніших подіях: створенні позитивного образу США під час війни в Іраку, НАТО під час бомбардування Югославії. Війни тепер виграє та сторона, яка володіє найбільш впливовими ЗМІ. Це стосується не лише зовнішньої політики, а й політичних подій в Україні. Телебачення може сформувати позитивний імідж політика, може − підірвати до нього суспільний інтерес та довіру. Так, уміло проведена медіа-кампанія 1999 року дозволила Л. Кучмі вдруге стати Президентом України, а 2004 року В. Ющенко великою мірою завдячує своїй перемозі тій обставині, що журналісти поставилися до нього зі значно більшою симпатією, ніж до основного опонента. Телевізор може примусити людину купити будь-який товар, навіть якщо він цій людині абсолютно не потрібний. Полиці наших крамниць значною мірою укомплектовані товарами завдяки рекламі, а не реальному споживчому попиту. Попит теж формує телереклама. Не секрет, що за кожним каналом стоїть певна група людей, яким вигідний саме той чи інший спосіб подачі та інтерпретації матеріалу. Як наслідок, людина, дивлячись новини, одержує не інформацію, а порцію нейролінгвістичного зомбування. Зрештою, реципієнт телепрограм починає мислити штампами та категоріями журналістів, телеведучих, засвоює нав’язувану ієрархію цінностей. За спостереженнями Тімоті Лірі, середньостатистичний житель планети

дивиться телевізор не менше семи годин на день. Цей жахливий нейролінгвістичний факт не так просто усвідомити. Напевно, знадобиться цілий рік цілодобового ефіру, в якому розумні професори, демонструючи графіки та діаграми, зможуть нам науково пояснити, як наші мізки звикають до допінгу у вигляді телевізійного “сміття“. Телебачення створює, програмує та розписує за годинами нашу реальність. Воно формує громадську думку та створює ідеологічні ілюзії. Щоб спакувати та подати лавину “новин“, телевізійна цивілізація потребує безперервних сенсацій та безкінечних “героїв дня“, акторів реальності, що грають роль в передачах, що програмують наше життя…Інформаційні продюсери стають кастою жерців, яка керує та маніпулює реальністю…

Таку песимістичну думку про деструктивний вплив телебачення на людську психіку поділять не всі спеціалісти. Наприклад, Е. Гіденс вважає, що

часті випадки демонстрації насильства не обов’язково спричинюють наслідування серед глядачів. Сумнівно, що подібний матеріал викликає у глядачів потяг до насильства.

Так чи інакше, внаслідок тотального панування телебачення, українці, як і громадяни інших країн, живуть в ілюзорному світі, який функціонує за законами медіамагнатів. Як протидіяти цьому процесу? Це дуже складно, науково-технічний прогрес, який не супроводжується аналогічним прогресом моральності соціуму, по суті не залишає людині вибору: або бути “як усі“, або стати “потенційним джерелом проблем“ у “новому прекрасному світі“, про який попереджали антиутопісти минулого століття Є. Замятін, Д. Орруел, О. Хакслі.

^ Проблема деструктивних культів

В такому культурному контексті цілком очікуваним явищем виглядає релігійна плюралізація українського суспільства. Для американських, західноєвропейських, африканських, корейських місіонерів Україна виявилася доволі вдячним полем для діяльності, чому сприяло найліберальніше в Європі релігійне законодавство. Після арешту на початку 90-х організаторів “Білого Братства“ в Україні з’явилася величезна кількість ще соціально небезпечніших деструктивних культів, але ця обставина вже мало кого цікавить.

1990 року Верховна Рада України прийняла закон “Про свободу совісті та релігійні організації“, який проголошував повне відокремлення Церкви від держави. Йшлося передусім про Православну Церкву, яка не мала права на втручання в освітній процес, державні справи тощо. Цією обставиною скористалися деякі нові релігійні об’єднання, які просто вирішили зареєструватися як “культурно-освітні“, “оздоровчі“, “педагогічні“, “наукові“ тощо і в такий спосіб обійти законодавство. Наприклад, “Міжнародне Товариство Реріхів“ послідовно називає своє вчення “науковим“ та “культурним“, але ніяк не релігійним. Те саме можна сказати про “Вальдорфську педагогіку“, яка ґрунтується на окультно-езотеричній доктрині Рудольфа Штайнера (антропософія). “Трансцендентальна медитація“ Махаріші Махеш Йогі подає себе як “унікальний науковий метод“. Дуже часто деструктивні культи опиняються в державних установах під виглядом “оздоровчих“ чи “педагогічних“ організацій (наприклад, “Школа Здоров’я“, “Юнівер“ та ін.) Таким чином, традиційні Церкви та релігії (православ’я, католицизм, іслам, іудаїзм), які виживали в епоху “наукового атеїзму“, потрапили у ситуацію нерівноправної конкуренції з численними неорелігійними організаціями, які спиралися на потужні фінансові ресурси, мали досвід масових вербувальних кампаній.

Що ж таке секта? За визначенням відомого російського сектознавця О. Дворкіна,

секта − це закрита релігійна група, яка протиставляє себе основній культуротворчій релігійній громаді країни чи регіону. Тоталітарна секта − це особлива авторитарна організація, лідер якої, прагнучи влади над своїми послідовниками та їх експлуатації, приховує свої наміри під релігійними, політико-релігійними, психотерапевтичними, освітніми, науково-пізнавальними, культурними та іншими личинами.

Класифікувати сучасні тоталітарні секти в Україні дуже важко, оскільки вони постійно, залежно від потреб моменту, змінюють свої назви, можуть існувати під багатьма “вивісками“, за якими практично неможливо здогадатися, хто за ними стоїть (наприклад, муніти або “Церква уніфікації Муна“ функціонує під такими миролюбивими назвами як “Асоціація сімей за мир у всьому світі“, “Студентське братство“, “Асоціація професорів за мир у всьому світі“ та ін.) Та все ж релігієзнавці наважуються на класифікації:

1. Квазібіблійні групи або групи, інспіровані юдео-християнською традицією (“Свідки Єгови“, “Церква Бога“, “Церква Христа“, харизматично-неоп’ятидесятницьке “Движение веры“, мормони, різноманітні харизматичні осередки, як правило, західного походження. Деякі з них не мають, або майже не мають, жодного стосунку до християнства, але жонглюють християнськими термінами з метою вербування нових членів. Відзначаються радикальною антиправославною та антикатолицькою спрямованістю. Інколи їх зараховують до протестантських течій, хоча це грубо помилкова позиція, − до класичного протестантизму вони ставляться не менш агресивно, ніж до церков апостольської традиції.

2. Орієнталістичні групи: релігійні об’єднання, що апелюють до “східної духовності“ (“Товариство свідомості Крішни“, “трансцендентальна медитація“ Махаріші Махеш Йогі, Ошо, Сахаджа Йога, Рейкі та ін.) Як правило, ці групи теж мають доволі опосередковане відношення до автентичного індуїзму, буддизму або крішнаїзму, використовуючи лише термінологію цих релігій. Орієнталістичні групи адаптовані до інтелектуального та духовного рівня західного споживача, який живе за принципом “Все одразу і негайно!“

3. Профетичні та псевдомесіаністичні групи, синкретичні учення для інтелектуалів-любителів “езотеричної духовності“ (“Агні йога“ або “Жива Етика“ Реріхів, теософія Олени Блаватської, антропософія Р. Штайнера, “русский космизм“, “Дніпровські пороги“, “Анастасія“, косморитмологія та ін.) На основі синкретичних учень функціонують псевдомесіансткі культи, засновані чи очолювані “живими богами“: сумнозвісне “Біле Братство“, “Община єдиной веры“ лжехриста Віссаріона, групи, що сповідують віру в Порфірія Іванова як “творця світу“, “Фархат-ата“ (культ “бога“ Абдулаєва) та ін. Як правило, ці учення наголошують на своєму “науковому“ характері, вважаючи, що їм вдалося винайти рецепт об’єднання усіх релігій у рамках своєї доктрини. Соціальна база синкретичних езотеричних учень − це переважно пострадянська інтелігенція (шкільні вчителі, бібліотекарі, музейні працівники, викладачі ВНЗ, переважно технічного профілю).

4. Підкреслено неоязичницькі групи глобального руху “Нової ери“ (New Age): в Україні цей напрямок представлений РУН-вірою, “Великим вогнем“, марґінальними аморфними осередками екологічного (“Анастасійці“), магічного, псевдонаціоналістичного характеру (“Ведичне православ’я“ та ін.) Так само, як і синкретичні учення, вони наголошують на тому, що християнська ера має поступитися “Ері Водолія“, а українці-слов’яни мають відвернутися від “єврейських богів“, відновивши шанування “рідних руських богів“. Культовою книгою українських неоязичників є так звана “Велесова книга“, вигадана російським філологом Миролюбовим в середині ХХ ст., яка пропонує “альтернативну“ історію давніх слов’ян. Цікаво, що сфальсифікована дилетантом “Велесова книга“, яка усіма авторитетними ученими кваліфікується як примітивна підробка (Я. Ісаєвич, О. Творогов, Л. Жуковська та ін.), вивчається в українських школах як “автентична пам’ятка дохристиянської Русі“.

Особливо поширеними є “розкручені“ Голівудом та ЗМІ різноманітні н’юейджівські парарелігії космополітичного змісту, що претендують на “науковість“: астрологія, нумерологія, пірамідологія, валеологія, еніологія, космо- ритмологія, каббалістика, магія, культ Гаррі Поттера, НЛО, а також терапевтичні учення (Фархат, Фалунь-Дафа, Семінари Луїзи Хей, Трансцендентальна медитація, “Академия самовосстановления“, “Школа здоровья“, “Дєтка“ Порфірія Іванова тощо), педагогічні секти (школа Щетініна, “Юнівер“ та ін.)

5. Псевдоправославні секти вітчизняного походження, які різко протиставляють себе канонічним та традиційним православним церквам, наполягаючи на своїй “істинно-православності“ (”Церква Іоанна Богослова” Олега Моленка, Церква Якова Кротова, секта Береславського “Православная Церковь Божией Матери Державная“, “Опричное братство“ Козлова та ін.)

6. В якості окремої групи інколи виділяють комерційні квазірелігії, які не мають релігійного вчення, тим не менш, мають всі ознаки тоталітарних сект, пропонуючи поклонятися замість “бога“ чи “гуру“ певному продукту, продаж і споживання якого гарантує здоров’я, процвітання, успіх.

Подібна класифікації є умовною, оскільки одна й та сама організація може мати одночасно кілька ознак і належати до кількох категорій. Деякі вітчизняні секти, наприклад, “Богородичный центр“ (він же: “Православная Церковь Божией Матери Державная“) взагалі неможливо чітко ідентифікувати, оскільки у своєму віровченні вони мають два “поверхи“: екзотеричний (проповідь для мас) і езотеричний (учення для обраних). Їхня назва найчастіше не відповідає справжньому богословському змісту. Крім того, деякі культи змінюють своє віровчення в бік лібералізації, або в бік радикалізації. Нерідно секти використовують метод маскування. Трапляється так, що у якому-небудь ВНЗ з’являється об’єднання за інтересами, яке пропаґує “здоровий спосіб життя“, вивчення “культУри“, або опікується “глобальною екологічною кризою“. Розпочинає вербувальну роботу серед співробітників за мовчазної згоди керівництва, яке і не підозрює, що практика, яку проводить огранізація, ніяк не підпадає під наукову, культурну чи оздоровчу діяльність. Аж потім з’ясовується, що цією “мирною“ організацією насправді є переформатоване після заборони 1993 року “Біле Братство“, терористична секта “Аум Сенрикьо“ чи, найчастіше, просто “окультно-езотеричний гурток“, який відкриває “чакри“ на спілкування з Космосом або “третє око“.

З правової точки зору довести, що ці групи − деструктивні релігійні організації, яким за законом не місце в державних установах, неймовірно складно. Передусім тому, що в Україні відсутнє авторитетне експертне середовище, здатне зробити незалежний та об’єктивний висновок про учення та діяльність такої групи. Якщо такий висновок і з’явиться, прихильники секти можуть легко дістати висновок іншого “експерта“, титулованого та дипломованого, який доведе, що ця секта насправді не секта, а “благодійна організація“, яка бореться за мир та “сімейні цінності“. Зрештою, “прогресивна“ преса та захисники сект можуть підняти ґвалт про “релігійні переслідування“ та “порушення прав людини“, “початок нової інквізиції“, що нерідко і стається.

Поширення нових культів в нових історичних умовах (панування масової культури постмодерну) ставить традиційні Церкви (католиків та православних) України в дуже незручне становище: володіючи глибоким богослов’ям, багатою літургічною традицією, витонченою естетикою проповідницького слова, літературою, художнім мистецтвом, музичною спадщиною − вони нездатні протистояти агресивному маркетингу примітивних комерціалізованих культів, які спекулюють на моральних вадах людей. Як пояснити значення євангельської притчі про нерозумного багатія людям, система цінностей яких вкорінена у психологію споживача? Як проповідувати самопожертву заради ближнього, якщо телеефір давно переконав пересічного українця, що сенс життя полягає в накопиченні грошей? Чи успішною буде проповідь про унікальність людського життя у суспільстві, де це поняття стало абстракцією?

Традиційні церкви уникають тих методів роботи з людьми, які успішно використовуються численними сектами. Важко, наприклад, уявити собі православного чи католицького священика, який би рекламував свої “диво-можливості“ в такий спосіб:

Дорогі друзі! Ви маєте право на чудо! Ви гарантовано отримаєте своє чудо кожної п’ятниці на стадіоні “Метеор“ о 18.00. Зцілюю усі хвороби за один сеанс! Кульгаві ходять, глухі чують, сліпі бачать! Виганяю диявола по вівторках з 12.00! Поспішайте!

Це не іронія, а цілком реальна реклама однієї з харизматичних сект. Отже, причини масового поширення нових тоталітарних культів та кризи традиційної релігійності в Україні:

  1. Спотворене уявлення про християнство у більшості населення України, дехристиянізація масової свідомості та культури за часів комуністичного режиму. Індокринація суспільства атеїзмом на тлі редукції церковного життя до відправлення треб, що не заохочувало до воцерковлення освічених інтелігентських верств.

  2. Традиційні Церкви пов’язані з минулим, вкорінені в історію, відтак мають імідж “консервативних“ конфесій, що не вписується в “прогресистський“ світогляд відірваних від власного коріння споживачів “нової духовності“.

  3. Інституційний характер традиційних Церков: постмодерне покоління не любить усталених офіційних інституцій, віддаючи перевагу стихійному індивідуалізму перед соборністю. Утім на практиці виходить парадоксальна ситуація: полишаючи Церкву за її бюрократичний інституціоналізм, який нібито пригнічує “індивідуальність“, людина потрапляє в рабство до тоталітарної секти, що контролює не лише суспільне, професійне, фінансове життя, а й шлюбно-сімейні стосунки, вимагає абсолютної покори “пастору“ чи “гуру“. За словами психолога Т. Лірі,

людина приходить у секту, сподіваючись одержати там свободу. Але насправді вона починає жити у вузькому тунелі страху, провини та сорому. У всіх проблемах завжди винна лише вона, її слабка віра, обмежені знання, погана спадковість, минулі гріхи. Вона живе у постійній напрузі, відчуваючи глибоку провину за те, що не відповідає стандартам.

  1. Християнське віровчення не вписується у сучасну “філософію комфорту“, яку сповідує релігійний напрямок New Age (Нова ера), оскільки в основі християнства лежить аскетизм, самозречення, перевага духовного начала. Власне, християнство − це релігія антикомфорту, релігія, що сповідує спасіння від гріха, а не фізичне та моральне задоволення. Сучасна ж “одновимірна людина“ відучилася визнавати реальність метафізики, живучи лише у ”вузькому тунелі” фізичної дійсності. Крім того, традиційне християнство проповідує абсурдну, з точки зору “комфортабельної свідомості“ пересічного європейця, ідеологію: багатство та життєвий успіх не є свідченням “богообраності“ людини, скоріше навпаки.

  2. Наступна причина є протилежною до попередньої: незадоволення слабким аскетизмом представників традиційних релігій.8 Так, деякі сектанти вилучають з ужитку алкоголь, тютюн, телебачення, дуже пишаючись своїм подвигом. В основі діяльності таких “аскетичних“ сект лежить цілком безкорисливе бажання рядових членів секти до альтруїзму, самопожертви, аскетизму заради вищої мети. Щоправда, такими шляхетними намірами нерідко користуються далеко не безкорисливі лідери, варто згадати хоча б Джонстаун9, екопоселення Тиберкуль10 та ін.

  3. Традиційні Церкви, особливо в Україні та пострадянському просторі, відчувають страх перед профанацією свого богослов’я: якщо зробити його занадто доступним, то існує величезний ризик примітивізації християнства, зведення його до рівня моралістики. Тому соціальна база Православної та Греко-Католицької Церков лишається незмінною: інтелігенція (переважно гуманітарна), студентство, і звісно, бабусі в хустинах, котрі сприймають християнство на ритуально-обрядовому рівні. Пересічний споживач “духовної продукції“ просто неспроможний збагнути значення таких речей як патристика, догматичне богослов’я, ісихазм, томізм − відтак легко сприймає примітивні богословські схеми “імпортних“ проповідників. «Искупление – это самая крупная сделка в истории человечества“, роз’яснює Алєксєй Лєдяєв, лідер секти “Новое поколение“, значення Христової смерті на Голгофі. “Ринкове богослов’я“, пояснення релігійних істин за допомогою ринково-споживацької термінології, є значно зрозумілішим споживацькому суспільству, ніж аскетично орієнтоване християнське богослов’я.

  4. Радянська система виховала особливий тип “радянської людини“, яка звикла довірятися державі. Радянський патерналізм негативно вплинув на ініціативність людей (“инициатива наказуема“ − типовий радянський афоризм), на самостійність їхньої соціальної поведінки. Цією інфантильністю пострадянського суспільства цілком скористалися тоталітарні секти. Агресивний маркетинг “духовних послуг“ став ефективним знаряддям сектантської вербовки: він діє з розрахунком на пасивного споживача (“бомбардування любов’ю“ новоприбулих “абітурієнтів“ секти, виховання покори, обіцянки абсолютного щастя вже зараз, швидкого зцілення, швидкого фінансового процвітання без особливих зусиль). Єдине, що вимагається: безумовна віддача “гуру“:

Члени секти надзвичайно залежні від чужої думки. Вони втратили самостійність мислення, вони не мають власної думки, вони очікують керівництва. Їм потрібно, щоб хтось ними керував. В секті за них думав лідер, а вони були слухняними виконавцями його волі, приборкували гордість, відмовлялися від власного ”я” і не мали власної думки (Т. Лірі).

Для людей, яких відштовхує сучасне жорстоке суспільство, секта створює “сімейну“ психологічну атмосферу любові та гармонії, пропонує альтернативне структурування дійсності. Люди готові на обмеження своєї свободи заради внесення якоїсь певності у своє життя. Дозуючи інформацію для своїх членів, секта тим самим “захищає“ їх від інформаційної перевантаженості сучасного індустріального суспільства, пропонуючи сурогат щастя та порядку, якого так бракує у великому “сатанинському світі“.

В той самий час традиційні Церкви не сприймають “рекламність“ як місіонерський метод, вони зорієнтовані на повільний, “аграрний“ ритм життя (ритм літургії), сповідують синергію людських зусиль та Божої благодаті у справі індивідуального спасіння. Місіонерська пасивність традиційних церков випливає також з інших критеріїв оцінки особистості, ніж у сектах: церква не використовує методів трансформації (модифікації) поведінки та свідомості, не впливає на особистість психотропно, за допомогою гіпнозу, ”промивання мізків” та інших морально злочинних методів. Напевно нікому ще не випадало зустріти на вулиці священика в рясі, який закликав би перехожих в найближчу неділю прийти на храмову літургію. Натомість практично кожного жителя великого місця ”бомбардували” любов’ю екзотичні кришнаїти, закликали покінчити із ”лжерелігіями” та відмовитися від переливання крові єговісти, шантажували анонімні муніти11, пропонуючи підтримати ”мир у всьому світі” купівлею за великі гроші календарика.

Усі ці міркування можна підсумувати такими словами: традиційна релігійність вступає у суперечність з ринковою психологією комерціалізованих тоталітарних сект та аморфних парарелігійних осередків. Поки що переможець не визначився, але при збереженні нинішніх тенденцій, доля традиційних релігій вочевидь буде сумною.

^ Держава та традиційні християнські церкви

Складна конфесійна ситуація в Україні, окрім діяльності численних тоталітарних сект, з якими ні Церква, ні держава боротися не мають сили, ускладнюється ще й протистоянням традиційних Церков, церковними розколами, тяганиною за храмові приміщення та ін.

До кінця 80-х років ХХ ст. Російська Православна Церква була єдиною церковною структурою, яка визнавалася керівництвом СРСР. РПЦ з 1943 року, коли Сталін особисто дозволив Церкві легально існувати, виконувала роль декоративної вітрини, яку показували іноземним делегаціям для підтвердження демократичності радянського режиму, який “піклується“ про релігійні потреби своїх громадян. В семінаріях та духовних академіях існував так званий “партійний набір“ − люди, які ставали священиками за дорученням партії або комсомолу. Однак Церква не мала іншого вибору: або повна ліквідація, або декоративне існування в “резервації“. Церква пішла на компроміс з радянською владою. Ціна компромісу була високою: ієрархічні призначення контролювалися спеціальними органами, місіонерська активність Церкви блокувалася, священикам дозволялося виконувати лише одну функцію − “исправлять треби“. Фактично, Церква була відокремлена не лише від держави, а й від пастви. Проте з іншого боку, компроміс з державою дозволив Церкві легально існувати, припинити фізичне винищення віруючих та священиків, вільно відравляти Божественну Літургію. За словами патріарха Алексія ІІ,

…Курс, розпочатий ще патріархом Тихоном (Белавіним) та розвинутий митрополитом Сергієм (Страгородським) все таки допоміг зберегти Церкву та дожити до цього дня…Заради народу, заради можливості не йти з реального життя сотень мільйонів людей ієрархи Церкви брали гріх на душу − гріх мовчання, гріх неправди…

Для віруючих людей 60-70 -х років вже сама можливість бути присутнім на Божественній Літургії була свідченням перемоги Церкви над комуністичним “Звіром“, ознакою істинності Христових слів: ”створю Церкву Свою, і ворота пекла не здолають її”. Дозвіл партії на функціонування духовних семінарій та академій свідчив про те, що партія відмовилася від практики фізичного винищення священнослужителів, який проводився в 20-30 ті роки. Хоч як це дивно, але “партійний набір“ священнослужителів не призводив до очікуваного партійно-репресивними органами результату. Як згадував О. Яковлєв, до обкомів викликали колишніх фронтових офіцерів, пропонуючи їм змінити професію і виконати важливе “партійне доручення“: стати священиком РПЦ. «І що ж ви думаєте, − писав Яковлєв, − багато хто з цих партійців у рясах врешті решт ставали справжніми православними, щиро і глибоко віруючими людьми». Церква поступово, але водночас і несподівано змінювала тих, хто їй служив, незалежно від початкових мотивів людей, що вдягали чернечу чи священицьку рясу.

70-80-ті роки були періодом відродження інтересу до релігії та Церкви, попри те, що офіційною доктриною комуністичного ладу залишався “науковий атеїзм“. Для інтелігенції прояв “церковності“, “православності“ був своєрідною формою леґальної опозиції до чинного режиму. Інтелігенція поверталася до Церкви, оскільки бачила в ній силу, яка вже завдяки самому факту свого існування свідчила про крах офіціозного атеїзму. “Науковий атеїзм“ хоч і викладався повсюдно, його пропагандисти вражали своєю “неймовірною відсталістю“ і примітивністю. Аналізуючи атеїстичну літературу відомий академік О. Білецький прийшов до висновку, що

автори багатьох антирелігійних творів показують приголомшливе невігластво, часто з найелементарніших питань. Це пояснюється, зокрема, тим, що серед тих, хто пише на антирелігійні теми, немає жодного не лише видатного, але й пересічного вченого.

Пройде не так багато часу, як більшість “наукових атеїстів“ перекваліфікується на релігієзнавців, що цій науці піде далеко не на користь. Ситуація невизначеності у стосунках Церкви та держави тривала до ”перебудови”.

1988 року відбулося грандіозне святкування 1000-ліття хрещення Русі, що свідчило про відмову партійної влади від атеїстичної пропаганди в якості офіційного курсу. Однак, лібералізація суспільно-політичного життя поставила на чергу денну питання про легалізацію Української Греко-Католицької Церкви, яка з 1946 року діяла в підпіллі. Заявила про себе Українська Автокефальна Православна Церква, яка оголосила себе “правонаступницею“ автокефального православ’я 20-х років (організатори: Володимир Ярема, Василь Боднарчук, Микола Грох, Володимир Романюк та ін.) Формально це об’єднання очолив Мстислав Скрипник, патріарх УАПЦ в США. Це не входило до планів ні РПЦ, ні партійного керівництва, тому робилося все можливе, щоб не допустити поширення автокефального руху та уніатства. Проголошення незалежності України у 1991 році зробило релігійні процеси неконтрольованими і незворотніми.

Політичні події кінця 80-х − початку 90-х років ХХ ст. відбилися і на церковному житті. Церква устами свого Предстоятеля Алексія ІІ задекларувала бажання в жодному разі не підкорятися державним органам, щоб, за словами Патріарха, кожного разу не опинятися в ролі “політичної вдови“ чергового збанкрутілого суспільно-політичного режиму.

РПЦ визнала факт суверенності України, надавши Українському екзархату РПЦ статус Української Православної Церкви, “незалежної та самостійної в управлінні“. Цей крок Московського Патріархату був спробою випередити несприятливий розвиток подій, який міг призвести до неканонічної автокефалізації Української Церкви. Річ у тім, що в разі реалізації цього незапланованого сценарію РПЦ могла втратити більшу частину своїх парафій, а українське православ’я могло вийти на перше місце у світі за кількісними та якісними показниками. Без УПЦ Російська Церква могла опинитися на другому, і навіть третьому місці (після Румунської).

Предстоятель УПЦ митрополит Філарет (Денисенко) висловив задоволення з приводу набуття Київським екзархатом автономного статусу: «УПЦ, якій надано незалежність та самостійність в управлінні, повернено колишнє становище, яке вона мала як Київська митрополія до 1686 року, часів Петра Могили…» Патріарх Алексій ІІ, прибувши до Києва, 28 жовтня 1990 року вручив митрополитові Філарету Томос (грамоту) про надання УЦП церковної автономії. Однак вже через рік Філарет проголошує утворення нової структури Української Православної Церкви Київського Патріархату. Причиною стрімкої еволюції світогляду митрополита Філарета − від борця з автокефальним рухом до його лідера − був суд над митрополитом у Москві, де його звинуватили аморальній поведінці, негідній сану митрополита та ченця, зловживанні владою, порушенні архієрейської присяги скласти свої повноваження (цей закид пролунав вже заочно, коли Філарет прибув до Києва і передумав йти ”на покой”). Цікаво, що прагнення Філарета одержати неканонічну автокефалію не зустріло підтримки серед ієрархів УПЦ, окрім єпископа Почаївського Іакова (Панчука). Харківський Архієрейський Собор УПЦ 1992 р. відсторонив Філарета (Михайла Денисенка) від посади Предстоятеля Церкви. На його місце було обрано митрополита Володимира (Сабодана). Однак заборонений у служінні колишній митрополит Філарет не розгубився і, особливо не переймаючись проблемою канонічності, почав розбудовувати альтернативну церковну структуру: єпископат, Священний Синод, парафії.

За часів президентства Л. Кравчука УПЦ КП (Київського Патріархату) користувалася відкритою державною підтримкою як у протистоянні з УПЦ МП, так і з відродженою Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ) на території Галичини. Хоча на регіональному рівні УПЦ КП підтримки не відчувало: в Галичині місцева влада була на боці УГКЦ або Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), яка в національному питанні була значно радикальнішою за Київський Патріархат. У східних та південних областях місцева влада підтримувала, зрозуміло, УЦП МП.

Надії Філарета на злиття з УАПЦ не справдилися, оскільки противником Київського Патріархату був Предстоятель УАПЦ Мстислав, який за швидкою “українізацією“ Михайла Денисенка, колишнього гонителя автокефального руху, не вбачав щирості. Мстислав (Скрипник), якого без його відома було формально обрано патріархом УПЦ КП, так до кінця життя і не визнав об’єднання УАПЦ та УПЦ КП. Не визнав він також Філарета своїм “місцеблюстителем“. Після смерті Мстислава чимало ієрархів Київського патріархату були ладні перейти до УПЦ Московського Патріархату, або до УАПЦ патріарха Димитрія Яреми, аніж покоритися Філарету. Після смерті другого патріарха УПЦ КП Володимира Романюка у 1995 р., новим і донині чинним патріархом цієї Церкви стає Філарет Денисенко.

З приходом до влади Л. Кучми було переглянуто ставлення держави до чинних українських Церков. Л. Кучма йшов на посаду Президента з проросійськими гаслами, отже, після перемоги почав відкрито демонструвати свою лояльність до УПЦ МП. Натомість нинішній Президент В. Ющенко зі своїми однодумцями найчастіше з’являється на публіці разом з Філаретом, демонстративно бере участь у святкових богослужіннях саме в храмах Київського патріархату. В. Януковича, О. Мороза, П. Симоненка на найбільші свята можна було зустріти у Києво-Печерській Лаврі, на архієрейській літургії, яку проводить митрополит Володимир (Сабодан). До речі, дедалі популярнішими серед політиків стають ”нетрадиційні” конфесійні орієнтації неохаризматичного ґатунку.

В Україні періодично спалахують міжцерковні конфлікти, пов’язані, як правило, з такими питаннями як володіння храмовими приміщеннями. У Галичині на початку 90-х років розгорнулася справжня війна за храми між греко-католиками, прихильниками УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ. Війна не припинялася навіть тоді, коли в більшості сіл кожна громада будувала свій храм. Таким чином, якщо в Галичині на одне село могло припадати до п’яти храмів, то в Східній Україні існувало багато населених пунктів, де не було жодного храму.

На початок ХХІ ст. сфера поширення кожної Церкви більш-менш усталилася:

УПЦ МП має найбільшу кількість громад на теренах Південно-Східної України, Криму, на півночі, Волині, Закарпатті, Буковині, центральній частині. В Галичині парафій цієї Церкви дуже мало, майже всі храми УПЦ були захоплені греко-католиками, прихильниками Філарета та УАПЦ. Наприклад, у Львові існує лише одна парафія УПЦ при кафедральному соборі св. Георгія. Предстоятелем УПЦ є Митрополит Володимир (Сабодан). УПЦ є складовою частиною Російської Православної Церкви, але володіє широкою автономією: має свій Синод, самостійно вирішує усі фінансові питання, питання єпископських хіротоній, канонізації святих тощо. Залежність від Московського патріарха є номінальною, однак навіть ця номінальність провокує націонал-патріотів оголошувати УПЦ “п’ятою колоною“ Москви. УПЦ виступає різко проти екуменічних проектів щодо створення “Єдиної Помісної Церкви“, оскільки вважає, що такою Церквою є вона сама.

Представники УПЦ уникають (хоч і не завжди і не всі) спільних молебнів за участю Президента, священиків та ієрархів УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, інших церков та конфесій, покликаючись на рішення Вселенських Соборів та апостольські правила, які забороняють спільні молитви з відлученими та іновірцями. Існування церковного розколу УПЦ вважає своєю внутрішньою справою. Єдиною умовою УПЦ щодо подолання розколу є покаянне повернення розкольників до лона Церкви: «Церква чекає на тих, хто пішов, − говорив митрополит Володимир, − чекає, щоб повернулися. І тоді буде Едина Церква».

Слабкістю позиції УПЦ МП є те, що в її лавах перебуває дійсно чимало відверто антиукраїнських сил, орієнтованих як політично, так і психологічно на ”єдину і неподільну Росію”. Дуже популярною серед багатьох священиків та ієрархів УПЦ є ідеологія відродження монархії Романових, держави “православних самодержцов“, які відновлять Російську імперію (звісно, з включенням України) і протистоятимуть антихристові перед Другим приходом Христа на землю. Для багатьох священиків і віруючих УПЦ Росія стала предметом віри та есхатологічних очікувань. Україна − не більше, ніж географічне поняття, яке набуває якогось сенсу лише в сакралізованому “всеросійському“ просторі. Про такі настрої свідчать хоча б матеріали єпархіальної преси, наприклад, журналу “Спасите наши души“, газети “Мир“ та ін. Поширеною є думка, що назва “Україна“ та “українці“ − вигадки “підступних“ поляків та євреїв, мета яких полягала в тому, «чтобы мы охотно забыли свое название “русский“ и навсегда оторвались от святой и православной Руси». Популярними є політико-есхатологічні пророцтва авторитетних старців про те, що в “останні часи“

Россия вместе со всеми славянскими народами и землями составит могучее Царство. Окормлять его будет Царь православный Божий Помазанник…А другие все страны, кроме России и славянских земель, будут под властью антихриста.

Як бачимо, середньовічна ідеологема “Москва − Третій Рим“12 усе ще впливова, визначаючи політичне мислення багатьох православних віруючих. Відтак, сподіватися, що церковна преса УПЦ колись стане українськомовною навряд чи є підстави, хоча певні кроки в цьому напрямку здійснюються, головно, за ініціативи Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира та інших політично поміркованих ієрархів.

Незважаючи на ці обставини, проросійські сили не настільки очевидно домінують у цій Церкві, як це може здаватися представникам ура-патріотичного дискурсу. Принаймні, як показує досвід церковного життя 90-х років, вельми потужною в УПЦ була ”автокефалістична” течія, яка прагнучи автокефалії, намагалася домогтися її винятково на законних, суворо канонічних засадах. Сила позиції УПЦ полягає у тому, що вона зуміла зберегти традиції чернечого життя, захистити їх від секуляризму, який проник в інші церкви традиційного спрямування, особливо в УГКЦ. Світовим православ’ям УПЦ визнається за єдину канонічну православну церкву на території України.

УПЦ КП конкурує з УПЦ МП та УАПЦ в центрі та на Волині. Найбільше парафій Київський патріархат має в Галичині. Очільником Церкви є патріарх Філарет. Найбільшою проблемою УПЦ КП є невизнання її автокефальності Вселенським патріархатом та іншими східними патріархатами, попри наполегливі прагнення домогтися канонічного статусу для цієї структури з боку Л. Кравчука (свого часу), В.Ющенка та інших політиків. Так, повним провалом завершилася акція влітку 2008 року, коли з ініціативи української держави широко відсвяткували 1020 хрещення України-Русі. Було запрошено на урочисті заходи практично усіх Предстоятелів православних церков, у тому числі, Вселенского Патріарха Варфоломея. Однак, надії державних достойників на визнання Київського патріархату не справдилися: Варфоломей уникав зустрічей з Філаретом, а тим більше, спільних із ним богослужінь. Загалом, ці надії слід визнати марними від самого початку: річ у тім, що Вселенський патріарх Православної Церкви є “вселенським“ лише номінально, йому не підпорядковуються інші помісні церкви і жодних формальних важелів впливу на них він не має. Крім того, патріарх − це не “православний папа“, його дії та слова не мають статусу “непогрішимих ex cathedra“.13 У православ’ї рішення про визнання чи невизнання релігійної громади не можуть прийматися одноосібно патріархом, лише соборно. Якщо б гіпотетично Вселенський патріарх і визнав канонічний статус УПЦ КП, таке рішення було б засуджене Собором Константинопольської Церкви та іншими церквами, і за перевищення своїх повноважень патріарх міг би легко позбутися сану і посади.

Попри невизнання з боку вселенського православ’я, УПЦ КП розглядає себе є центральну силу у проекті “Єдиної Помісної Церкви“, загалом вона значно прихильніше ставиться до християнського екуменізму, ніж УПЦ.

Київський патріархат прагне об’єднати навколо себе інші неканонічні православні церкви, створивши фактично паралельну церковну структуру, обґрунтовуючи це, за словами патріарха Філарета, «існуванням двох самодостатніх сімей Православних Церков». Загалом, намагаючись утвердити власну леґітимність, Київський патріархат спирається на дві стратегії поведінки, які, на наш погляд, взаємно заперечують одна одну.

З одного боку, патріархат твердить про власну канонічність і благодатну повноцінність, вважаючи неканонічною, розкольницькою структурою УПЦ МП, ієрархи якої ”незаконно” вийшли з-під порядкування ”законного” Предстоятеля  Філарета.

А з другого боку, ідеологи Київського патріархату постійно домагаються визнання власної канонічності з боку Вселенського патріарха, Східних патріархів та інших Помісних Церков, що не було б конче необхідно за умови істинності першої тези. Ця позиція втілена у важливому для УПЦ КП документі ”Історико-канонічна декларація архієрейського собору УПЦ КП”, де пропонується таке визначення Церкви:

Всі, хто належать до Київського Патріархату, належать до істинної Христової Церкви – в першу чергу в силу того, що Київський Патріархат визнає та сповідує словом і діянням ту саму православну християнську віру і ті самі істинні догмати, що і вся Повнота Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.

Через проблеми зі статусом, богослови Київського патріархату пішли на майже непомітну для невтаємниченого ока підміну понять, що відкриває шлях до небезпечних тенденцій: відтепер апостольська спадкоємність не є обов’язковою ознакою Православної Церкви, відтак будь-яка громада однодумців, заявляючи про свою згоду з догматами православної віри, може вважати себе істинною Церквою з усіма наслідками, що з цього випливають (рукоположеннями священиків та єпископів, здійсненням таїнств, претензіями на ”повернення” церковного майна, конфіскованого комуністичним режимом тощо.)

Усе це підштовхує Київський патріархат до наступного кроку: підважити цінність такої еклезіологічної ознаки як апостольська спадкоємність ієрархії: «…Не Апостоли створили Церкву, і не вони є її Главою». Модифікація православної еклезіології14 виправдовується ”залізним” аргументом: боротьбою проти католицьких хиб у розумінні Церкви:

Юридичне (отже — раціональне) розуміння єдності Церкви, більше як єдності та безперервності ланцюжка хіротоній, характерне швидше для католицької, ніж для православної еклезіології. Тому, цінуючи та зберігаючи апостольське наступництво у хіротоніях, Київський Патріархат свідчить, що благодатність його життя залежить в першу чергу від Самого Духа Святого, який безперервно діє в Церкві та дише, де хоче.

Зауважимо, що лібералізація еклезіологічних критеріїв призводить до нівелювання специфічно православного уявлення про Церкву як “містичне Тіло Христове“. Ця тенденція є цілком притаманною сучасним неохристиянським угрупуванням, зокрема, харизматичного напрямку.

УАПЦ є доволі нечисленною структурою, її сфера поширення обмежується переважно Львівщиною, хоча існують малочисельні єпархії та парафії у Полтавській, Харківській, Київській обл. Після смерті патріарха Димитрія у 2000 р. наступника обрано не було. Неканонічний статус УАПЦ ускладнюється ще й внутрішніми чварами, дрібнішими розколами, боротьбою за приміщення, не кажучи вже про конфлікти з конкурентом на спільному ”ідеологічному полі”  Київським патріархатом, який підозрює автокефалістів у таємних зв’язках з Москвою. В свою чергу, УАПЦ не бажає йти на структурне єднання з Київським патріархатом через дві причини: страх перед перспективою поглинення та негативне ставлення до особи Предстоятеля УПЦ КП. Відтак, УАПЦ та УПЦ проводять інколи богословські діалоги, з натяками на можливе об’єднання в перспективі, що неймовірно дратує чільників Київського патріархату. До останнього часу найпомітнішими постатями в УАПЦ були архієпископ Антоній Масендич (який після покаяння в 1994 р. повернувся в Московський патріархат), патріарх Димитрій Ярема (колишній священик Володимир Ярема), архієпископ Харківський та Полтавський Ігор Ісіченко.

УГКЦ користується прихильністю у Галичині та Закарпатті, хоча останнім часом помітною є активність греко-католиків у Києві та Сході України. Очолює УГКЦ архієпископ Львівський Любомир Гузар, окрім, звісно, верховного архіпастира Папи Римського Бенедикта ХVІ. Серед греко-католиків ставлення до екуменічних проектів є доволі суперечливим, до того ж, від керівництва УГКЦ залежить далеко не все. Греко-католики протягом тривалого часу намагаються одержати від Риму статус автокефальної Церкви на чолі з патріархом, але усі спроби закінчуються нічим. Залежність УГКЦ від Римського Папи є набагато більшою, ніж, наприклад, залежність УПЦ від Московського патріарха. Так, греко-католики не можуть самостійно вирішувати навіть такі питання як канонізація святих (варто згадати хоча б недавню історію з проханням до Папи Івана Павла ІІ щодо канонізації митрополита Андрея Шептицького, у чому було відмовлено). Греко-Католицька Церква не є ідейно монолітною: всередині Церкви існує орден о.о. Василіан, який має проримську літургійну та богословську спрямованість; орден о.о. Студитів має “східну“ орієнтацію, плекає православну, церковнослов’янську традицію. Між священиками УГКЦ протягом 90-х років (“підпільники“, “імпортні“, колишні ієреї РПЦ) існували і дотепер існують суттєві культурні, політичні відмінності, розбіжності у способах відправлення літургії.

− До ^ Римо-Католицької Церкви належать переважно поляки на території Волині, Галичини, Києва. Однак РКЦ в Україні користується певною популярністю в інтелігентському секуляризованому середовищі великих індустріальних міст сходу та півдня України. Причина такого явища вбачається в інерції дисидентської психології окремих верств інтелігенції, яка в такий спосіб демонструє свою ”інакшість”, ”опозиційність” до офіційного ”московського” православ’я, яке підтримується місцевими владними структурами. Між Римо-Католицькою Церквою та УПЦ упродовж 90-х років відносини були досить напруженими через питання захоплення храмів греко-католиками і розгрому єпархій УПЦ в Галичині. Тим не менш, офіційно РКЦ визнає “Церквою-сестрою“ саме канонічну УПЦ митрополита Володимира, на превеликий подив і обурення патріотів, котрі вважають поняття “канонічності“ та “неканонічності“ вигадкою “підступних“ москалів. Однак ієрархів та священиків Римо-Католицької Церкви можна нерідко помітити на інспірованих державою ”екуменічних” молебнях разом з представниками Київського патріархату, УАПЦ.

До внутрішніх проблем кожної з християнських Церков традиційного спрямування можна віднести такі:

− надмірна політизованість, що проявилося з особливою гостротою під час президентської кампанії 2004 р., коли в різних Церквах священики вели неприховану агітацію за різних кандидатів;

− відсутність статусу юридичної особи за цілою церковною структурою, що фактично провокує “храмову війну“;

− кволість або й відсутність місіонерської роботи серед населення, вкрай низька пастирсько-богословська підготовка священиків; незначний вплив Церкви на масову свідомість;

− тривання конфлікту з державою, яка вперто не бажає передавати Церквам конфісковані комуністичним режимом церковні приміщення (інше питання: якій з Церков його передавати?)

− перенасиченість Галичини церковними структурами та священиками, і навпаки − їх недостатність у Східній Україні, зокрема на селі;

− нерівноправна конкуренція з місіонерами неорелігійних культів.

Ще одну проблему традиційним Церквам створюють не в міру “боголюбиві“ політики. Вже не один рік у політичному повітрі озвучується тема “Єдиної Помісної Церкви“. Політики, нездатні домовитися між собою з найпростіших питань, вважають себе компетентними проповідувати єднання Церков. «Найнебезпечніше, коли релігійно безграмотні політики “ведуть боротьбу“ за об’єднання Церков. Перед тим, як вирішувати долю Церков, потрібно хоча б самим воцерковитися», − під цими словами ігумена Тихона (Софійчука) підписалися б напевно усі церковні ієрархи, незалежно від віросповідання та юрисдикції. Моду проповідувати екуменізм перейняли у політиків журналісти, які вирізняються ще більшою безпорадністю у релігійних питаннях.

Та попри всі намагання державних достойників, журналістів, ”прогресивної громадськості”, церковного миру немає. Справа тут не лише в небажанні Церков єднатися. Річ у тім, що кожна Церква має свої уявлення про єдність, свої умови, які не є відносними, другорядними. Так, католики здатні й “Символ Віри“ читати по-православному, і хреститися трьома перстами, але натомість православні мусять таки визнати папу главою Церкви. Православні зрештою могли б і визнати папу номінальним предстоятелем Церкви (“перший серед рівних“), однак за однієї умови: скасування догматів про непомильність папи, ісходження Святого Духу від Отця і Сина (filioque), непорочне зачаття Діви Марії, чистилище, інших догматів та богословських доктрин, несумісних з православною вірою. Іншими словами, православні згодні на єднання за умови повернення католиків до віри перших семи Вселенських Соборів (4-8 ст.)

Єднання православних різних юрисдикцій виглядає ймовірнішим, але лише на перший погляд. Справа в тому, що УПЦ КП та УАПЦ не визнаються іншими Помісними Церквами у світі, не лише Москвою. УПЦ МП оцінює розколи у її лавах за критерієм акривії (особливої тяжкості), не визнаючи благодатність усіх таїнств, які здійснені священиками УПЦ КП та УАПЦ. Це означає, що охрещені в цих Церквах з точки зору канонічного права не визнаються хрещеними. Так само не визнаються таїнства: вінчання, сповідь, євхаристія (причастя), священство, миропомазання та ін. Східні Православні Церкви однозначно засудили розкол, визнаючи лише УПЦ МП. В таких умовах, православне єднання означало б повторне хрещення усіх, хто одержав це таїнство з рук священиків неканонічних Церков, оскільки самі священики не одержали канонічної хіротонії (рукоположення). Усе це, звісно, зводить нанівець екуменічні прагнення, навіть якщо б вони дійсно з’явилися у ієрархів традиційних Церков. Не кажучи вже про протестантів та неопротестантів, для яких рівною мірою є чужими та незрозумілими ні національні проблеми України, ні питання канонів та догматики.

Проте, існування догматичних, богословських, історичних, структурних, культурних відмінностей між католиками та православними не зупиняє політиків-“екуменістів“, оскільки влада незалежної України, на жаль, успадкувала від радянського минулого прагматичне, утилітарне ставлення до Церкви як політичного інструменту. Історичний досвід показує: бажання влади створити підконтрольну державну церкву завжди породжує чергові розколи. Так, Берестейська унія 1596 р., яка мала на меті об’єднати дві церкви − католицьку та православну в межах Речі Посполитої, насправді стала причиною протиборства вже трьох церков; прагнення Петра І перетворити Православну Церкву на державний механізм спровокувало поглиблення старообрядницького розколу. Бажання комуністичної влади 20-30-х років ХХ ст. мати “кишенькову“ церкву стало причиною появи “катакомбників“, “живоцерковників“ та ін. Отже, найкращим подарунком політиків для Церкви була б відмова втручатися в її внутрішні справи.

Загалом, проблема християнського екуменізму в Україні є значною мірою штучно створеною і надміру “роздутою“. В контексті глобалізації, постмодернізму, який впевненими кроками долає серйозне ставлення до релігії взагалі, питання стоїть про виживання християнського світогляду як такого. Основна тенденція, яка випливає з ідеології постмодерну, є перетворення християнства на релікт минулого, музейний експонат. Сергію Аверинцеву, одному з найбільших вчених-гуманітаріїв ХХ ст., належать слова, над якими варто замислитися:

…Якщо атеїзм іще приймав ідею Бога настільки всерйоз, що принаймні не може від неї відбитися без формально декларованого і наукоподібного її заперечення, то послідовний релятивізм і гедонізм, заохочувані “прогресом“, можуть створити тип людини, здатної прийняти навіть ідею Бога без того, щоб вона його до чогось зобов’язувала…Будь-яка заповідь видається його свідомості нестерпно застарілою, наївною та нав’язливою. Для сьогоднішнього християнства це набагато небезпечніше, ніж атеїстична доктрина…

Ці слова навіюють не дуже втішні думки щодо найближчих перспектив християнства в нашій державі. За умов подальшої інтеграції України у глобалізаційні процеси, лібералізації її економіки та соціально-політичної системи, християнство в кращому разі очікує доля етнографічного заповідника, “національного колориту“.

В масовій релігійній свідомості християнська віра вже майже витіснена парарелігіями: астрологією, окультною езотерикою, магією, шаманізмом, тотемізмом, фетишизмом, псевдопатріотичним неоязичництвом тощо. Цю прогресуючу тенденцію ми можемо спостерігати вже зараз.

До речі, дехристиянізація народної свідомості відбивається на специфіці сучасного мовлення: до масового вжитку увійшла величезна кількість слів, що сформувалися в позахристиянському та позаєвропейському контексті: “біополе“, “аура“, “чакри“, “карма“, “йога“, “астрал“, “гуру“, “кундаліні“, “космічний розум“, “позаземний розум“, “медитація“, “космічна енергетика“, “вібруючий Всесвіт“, “біоенерготерапевт“, “торсионные поля“, “екстрасенс“, “енерго-інформаційне поле Всесвіту“ тощо. Усі ці та інші слова настільки потужно вкорінилися у свідомість пересічного мешканця України, що визначають його спосіб мислення та стереотипи поведінки. По суті, вони формують менталітет людини “Нової Ери“. Навіть питомо християнська лексика: “гріх“, “благодать“, “Бог“, “святість“, “молитва“ та інші наділяються нехристиянським “новоерівським“ значенням (психологи називають цей феномен ”лінгвістичним моделюванням реальності”). Вже зараз більша половина жителів України переконана, не без допомоги ЗМІ, що вони живуть в “рік Пацюка“, а минулого року жили в “рік Свині“. Школярі упевнені, що перевдягання в нечисту силу 31 жовтня дозволить їм краще засвоїти цінності американської культури, а підлітки й дорослі вважають за правило хорошого тону вітати одне одного з днем Святого Валентина. При цьому рідко хто задає собі запитання: а чому я так думаю? Хто такий Валентин і який він має стосунок до моїх статевих проблем? Чому я маю вважати себе свинею чи собакою? Чому вчителі змушують мене блазнювати в костюмі вурдалаки? Розрив з власною культурною та інтелектуальною традицією − специфіка ментального світу сучасного українця. “Людина без коріння“ здатна повірити у будь-яку голівудську вигадку і сприймати її із щирим захопленням тільки тому, що це ”прикольно” і так вважають ”усі”. Соціальний конформізм та наркотична залежність від ЗМІ блокує власний мислительний апарат, розучує робити самостійний вибір, привчає довіряти телевізійним виразникам ”громадської думки”.

Утім для християнства в Україні не все втрачено. Більше того, з’являється шанс максимально мобілізуватися, оскільки в наш час, так само як у ранньохристиянську епоху (до 4-5 ст.), християнами вже не народжуються, а стають. Щоб стати свідомим християнином на початку ІІІ тисячоліття потрібно мати неабияку мужність і серйозне ставлення до життя. Християнин має бути готовий до того, що його погляди називатимуть “архаїчними“ і “фанатичними“, ”реліктами середньовіччя”, вимагатимуть від нього бути толерантним до тих речей, які суспільство вважатиме нормальними (магія, окультизм, одностатеві шлюби, одруження з тваринами, примусовий синкретичний екуменізм тощо). «Християнин, − писав С. Аверинцев, − який не готовий до того, що на нього позиратимуть скоса, а може й насміхатимуться в обличчя за те, що він живе інакше, ніж того потребує “сучасний смак“, − не заслуговує на те, щоб називатися християнином».

Очевидно, в ситуації інформаційної відкритості нашого суспільства, християнство як світогляд, що сповідує класичну організацію світу, приречене на марґіналізацію. Воно не здатне протистояти інформаційній агресії глобальної американізованої антикультури. Єдиним способом збереження власної ідентичності було б повернення до моноідеологічного суспільства, відмова від демократії як політичного ладу та світосприйняття, переорієнтація системи цінностей людей з гедоністичних на сотеріологічні. В зв’язку з цим в церковному та біляцерковному середовищі оживають і набувають популярності давні есхатологічні мрії про ”благочестивого східного Царя”, який протистоятиме Антихристові та його системі в ”останні часи” історії людства, створить ”православне царство”, яке безпосередньо межуватиме з вічністю  ”Небесним Єрусалимом”.

Сучасну церковну позицію важко назвати монолітною. Серед представників Церкви є ті, що демонізують науково-технічний прогрес, і ті, що використовують його для християнської проповіді; є категоричні противники “ідентифікаційних номерів“ як “числа антихриста“, є ті, що вважають подібні настрої не більше, ніж “апокаліптичним переляком“. Є прихильники екуменізму15, є радикальні антиекуменісти. Існують суперечки навколо моделей стосунків між державою та Церквою. Перед Церквою і церковною свідомістю постає маса викликів сучасності, від уміння реагувати на які залежить майбутнє традиційного християнства в нашій країні.

1   2   3   4   5   6

Похожие:

Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"
Савченко С. В. Історія незалежної України (1991-2008 рр.): Матеріали та методичні рекомендації до вивчення дисципліни “Історія України“....
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Психологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Психологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до виконання семінарських занять
Методичні рекомендації до виконання семінарських занять з дисципліни «Соціологія» розробив у відповідності з навчальною програмою...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до самостійної роботи та виконання домашніх контрольних робіт з курсу «Історія України»
Чюк ддупвп (очна та заочна форми навчання), які навчаються на базі базової загальної середньої освіти. Курс історії України спрямований...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМіністерство освіти І науки україни херсонський національний технічний університет кафедра Обладнання хімічних виробництв І підприємств будівельних матеріалів
Методичні рекомендації і контрольні завдання до виконання практичних занять з дисципліни «Загальна хімічна технологія»
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до написання курсової роботи навчальної дисципліни «трудове право»
Згідно з вимогами Державного стандарту України курсові роботи є відповідальним науковим дослідженням і їх необхідно оформлювати відповідно...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації щодо написання контрольних робіт та їх тематика з курсу історія інженерної справи ' для студентів заочного відділення
Методичні рекомендації щодо написання контрольних робіт та їх тематика курсу "Історія інженерної справи" для студентів заочного відділення...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМіністерство освіти І науки україни
Б 20 Управління персоналом. Навчально-методичні рекомендації щодо виконання курсових робіт з дисципліни (для студентів спеціальності...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconПрограма навчальної дисципліни історія україни
України. Програма навчальної дисципліни / Укладач: заруба в. М. доктор історичних наук, професор. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський...
Методичні рекомендації до вивчення дисципліни \"Історія України\" iconМетодичні рекомендації до проведення практичних занять та індивідуальної роботи з дисципліни
Методичні вказівки до проведення практичних занять та самостійної роботи з дисципліни “Бухгалтерський облік” для студентів спеціальності...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы