Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» icon

Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії»


Скачать 113.67 Kb.
НазваниеПитання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії»
страница1/2
Размер113.67 Kb.
ТипДокументы
  1   2

СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ МОНАРХІЇ

В АНГЛІЇ

У сучасному суспільстві доволі гострим залишається питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії», єдино придатними для того, щоб замінити старі, віджилі форми держави і права новими, прогресивними, то прихильники теорії «реакційності революцій» дотримуються прямо протилежного підходу. Революції, на їх думку, завжди відкидають суспільство назад у його розвитку: відсторонюється від влади стара управлінська еліта з її величезним досвідом, руйнуються налагоджені форми виробництва та економічні зв'язки, втрачаються мільйони робочих днів, у громадянських війнах гинуть тисячі людей, країну покидають численні емігранти, вона стає беззахисною перед зовнішніми ворогами. Розвиток Великобританії, як відомо, протягом останніх трьох з гаком сторіч відбувався без революцій (сусідня Франція пережила їх з півдесятка). При цьому саме Великобританія тривалий час являла світові зразки демократії, запровадивши загальне виборче право для чоловіків, створивши у певному розумінні зразкову двопартійну систему, вирішивши питання пріоритету нижньої палати парламенту над верхньою, і т. д. і т. п.

Важливо також побачити, що навіть «цивілізованому» англійському громадянському суспільству доводилося вирішувати назрілі питання через запеклу боротьбу: з розстрілом демонстрацій, ув'язненням робітни-

чих вождів-чартистів тощо. З іншого боку, важко переоцінити значення поміркованості усіх учасників тривалого і складного процесу становлення демократичних інститутів держави і права, їх готовності шукати і знаходити необхідний консенсус. Цієї політичної культури так часто не вистачає багатьом народам світу.

Цікаво, що політичний розвиток Великобританії супроводжувався значним прогресом правових інститутів. Саме у цій країні уперше були застосовані умовне засудження, роздільне утримання неповнолітніх та дорослих в'язнів, додаткові покарання для осіб, визнаних рецидивістами, примусове лікування хворих на алкоголізм тощо.


Утвердження принципів парламентської монархії. Поява «відповідального уряду»


Англійська буржуазна революція прискорила капіталістичний розвиток країни. Акти 1646 і 1656 pp. звільнили землевласників від усіх феодальних обов'язків щодо держави і перетворили феодальне землеволодіння у повну буржуазну власність. Селянство як клас зникає в Англії у другій половині XVIII ст., його замінюють підприємці-фермери та наймані батраки.

У промисловості було винайдено і впроваджено летучий човник (ткацька промисловість), механічну прядку «Дженні» на 16-18 веретен, нову водяну машину Р. Айкрайта, парову машину Дж. Уатта, удосконалено виплавку чавуну і сталі тощо. Промисловий переворот змінив економічну географію Англії (з'явилися нові міста Манчестер, Бірмінгем, Ліверпуль) та соціальну структуру населення (на поч. XIX ст. в містах проживало дві третини, а в 40-х роках навіть три чверті мешканців країни). Зміни в економіці вели до змін у політиці. Економічне посилення промислової буржуазії та ослаблення старої феодальної аристократії на цьому фоні стимулювали становлення режиму парламентської монархії.

Прийнятий 22 грудня 1694 р. ^ Трирічний акт установлював, що парламент має скликатися не рідше одного разу на три роки, а термін його повноважень не може тривати більше трьох літ. У 1701 р. був прийнятий Акт про престолонаслідування (відомий також як Акт про облаштування). Крім питання про «протестантське престолонаслідування» (за допомогою якого з числа престолонаслідників усувався син Якова II Яків-Едуард), цей документ містив й інші важливі положення. Зокрема, вводилося принципове нововведення - контрасигна-тура. На кожному державному акті, крім підпису монарха, мав бути проставлений ще й підпис того члена Таємної ради, який відповідав

240

за законопроект. Контрасигнатура знімала з короля відповідальність за затвердження законів («король не може помилятися»), але переносила цю відповідальність на королівських міністрів. Акт 1701 р. проголошував незмінюваність суддів та недійсність королівського помилування політичних злочинців, справу яких порушувала палата громад. Тим самим: а) король мусив обов'язково сповідувати протестантську віру, що потенційно позбавляло його підтримки папського престолу та католицьких країн; б) у випадку спроби узурпації влади королем чи навіть простого конфлікту з парламентом можливості монарха були обмеженими - його міністри ризикували опинитися під судом парламенту без надії на королівську підтримку чи помилування, а без підпису міністрів жодне розпорядження короля вважалося недійсним. Цим же актом встановлювалося, що особа, яка посідає будь-яку платну посаду на службі короні або отримує від неї пенсію, не може бути обрана членом парламенту. Тим самим блокувалося створення сильної роялістської партії (на зразок «пенсіонерського» чи «кавалерського» парламенту Карла II) в законодавчому корпусі країни.

Наступниця Вільгельма III королева Анна (1702-1714), невеликого розуму, малоосвічена і неенергійна, авторитету королівській владі не додала. Саме в роки її правління (1711 р.) остаточно утвердився принцип невідповідальності монарха за політичні дії («король не може чинити зла») при одночасній відповідальності міністра, чий під-пис-контрасигнатура спричинив політичний злочин чи серйозний прорахунок.

У XVII ст. функції уряду країни виконувала ^ Таємна рада з числа королівських радників. Після прийняття актів 1701 та 1711 pp. члени цієї Ради опинилися під загрозою судового переслідування з боку парламенту. Щоправда, у королів залишався останній аргумент у конфлікті із законодавчою владою - право королівського veto на законопроекти, але востаннє воно було застосоване ще в 1707 р. королевою Анною (для відхилення білля про шотландську міліцію), після чого уже ніколи не згадувалося.

Після смерті Анни на престол зійшла нова - німецька Ганноверська династія. Георгу 1, коронованому на англійський престол, було вже 54 роки. Новий король так і не спромігся достатньо оволодіти англійською мовою, зі своїми міністрами спілкувався латиною, а на засідання парламенту взагалі не приходив. У роки його правління на зміну колишній Таємній раді приходить кабінет міністрів (сам термін «кабінет» виник значно пізніше.- Авт.).

Суть зміни полягала у тому, що члени Ради призначалися королем з власної ініціативи, а міністрів пропонував парламент з числа осіб,

наділених його довір'ям. Уже Георг І участі в роботі свого кабінету міністрів не брав. Утвердився принцип затвердження міністрів короною за рекомендацією партії парламентської більшості. Прем'єрство лідера вігів Уолполля (1721-1742) тривало понад 20 років, він фактично відтіснив на другий план королів Георга І (1714-1727) та Георга II (1727-1760). За Уолполля кабінет міністрів дістав свого офіційного главу (раніше дану роль виконував сам король). Цей глава був лідером провідної партії парламенту, а не королівським висуванцем. Нарешті, Уолполль створив ще один важливий конституційний прецедент. Він пішов у відставку зі своїми колегами після того, як його партія втратила парламентську більшість. Уолполля вважають першим англійським прем'єр-міністром.

Використавши заколот у Шотландії 1715-1716 pp., парламент самовільно подовжив термін своїх повноважень із 3 до 7 років, що також стало ознакою часу. Фактично, парламент ставав усе більш незалежним не лише від короля і королівської влади, але й від більшості населення країни (з 7,5 млн тогочасного населення Англії виборців налічувалося усього 150 тис. чол.). Офіційні парламентські протоколи не публікувалися, більше того - запис і публікація парламентських промов приватними особами переслідувалися у судовому порядку.

У XVIII ст. у гілці виконавчої влади утверджується принцип «відповідального уряду». З Таємної ради виокремлюється кабінет міністрів - орган, який формально не існує ні в законі, ні навіть у теорії. Його засідання проходять таємно, не було навіть постійного місця проведення цих засідань (резиденція на Даунінг-стріт, 12, з'явилася не раніше кін. XIX ст.- Авт.). Спочатку до його складу входила відносно вузька група вищих сановників: прем'єр, лорд-канцлер, лорд-охо-ронець печатки, лорд-голова Таємної ради, держсекретар, скарбник. Далі додаються перший лорд Адміралтейства і військовий міністр (він же міністр у справах колоній). Це був уже не механічний набір людей із власними симпатіями і концепціями, а згуртована група однодумців з числа представників партії парламентської більшості. Король не міг відправити у відставку свого «королівського міністра», оскільки це б означало бурхливий конфлікт з парламентом. Разом з тим, жодний уряд не міг проводити свою політику без мовчазної згоди палати общин чи, принаймні, її більшості.

Георг III (1760-1820) на початку свого правління спробував диктувати власну волю парламенту. У 1761 р. молодий (22 роки) король створив «міністерство королівських друзів» з числа фаворитів-придворних, без попереднього схвалення міністерських кандидатур у парламенті. Утримуватися при владі цьому міністерству (прем'єри Б'ют у 1761-1763 pp.

242

таГренвілль у 1763-1764 pp.) вдавалося з допомогою хабарів депутатам та політичного терору (справа депутата Уілкса). Проте уже кабінет Норта (1770-1782 pp.) був скинений з нечуваним скандалом, викликаним поразкою у війні з північноамериканськими колоніями.

У 1783 р. прем'єр-міністром Англії стає 25-річний Уїльям Пітт Молодший (по 1801 p., а потім і в 1804-1806 pp.). Політичне довголіття цього непересічного політика було пов'язане з війною, яку Англія в союзі з іншими монархами Європи вела проти революційної Франції. Поруч з удосконаленнями системи «вільної торгівлі», поліпшенням управління колоніями тощо, Уїльям Пітт Молодший урегулював відносини уряду з парламентом. Ставши де-факто незалежним від королівської влади, кабінет міністрів перебував у прямій залежності від парламенту. Розкол парламентської більшості призводив до кризи кабінету і його відставки, що не завжди було доцільно з огляду на ті чи інші причини, зокрема, на міжнародну обстановку. Новий прем'єр поступово утвердив порядок, за яким уряд може розпустити парламент у разі конфлікту законодавчої і виконавчої влади. Якщо ж і наступний склад депутатського корпусу, обраного на нових виборах, виступає за розпуск уряду, кабінет міністрів повинен піти у відставку.

Вперше розпуск парламенту в інтересах збереження кабінету міністрів відбувся у 1784 р. Нові вибори Пітт Молодший виграв. У 1785 р. палата общин прийняла аж 5 резолюцій про недовір'я уряду Пітта, але до загострення відносин справа уже не дійшла. Надалі уряд застосовував своє право оголошувати позачергові парламентські вибори лише тоді, коли був впевнений у власному успіху. Дрібні конфлікти з парламентом ігнорувалися. Вперше уряд потерпів поразку на дострокових виборах 1834 р.

Цікаво, що новий кабінет лорда Мельбурна продовжував ігнорувати парламентські наскоки, подібно до своїх попередників. З 1834 по 1840 pp. цей уряд 58 разів зазнавав поразку у парламенті під час розгляду тих чи інших питань, але у відставку уперто не йшов. Загалом на цьому не надто наполягали і самі парламентарі.

Вдруге уряд невдало для себе розпустив парламент у 1847 p., програвши наступні вибори. Цей урок був врахований обома сторонами -«вибори - річ дуже дорога, і, у разі невдачі,- дуже образлива». Поступово встановлюється така практика: партія, яка перемогла на чергових виборах, формує уряд. Надалі цей уряд діє автономно. Навіть у випадку розколу у рядах фракції більшості сама фракція намагається не доводити справу до відвертого конфлікту з урядом та до

позачергових виборів. Це, в свою чергу, вимагає консолідації у лавах парламентської більшості. Внутрішні конфлікти не виносяться назовні, вони усуваються засобами взаємних консультацій і поступок всередині самої фракції. Уряд намагається уникати конфліктів з парламентською більшістю, утримуючись від застосування свого права на оголошення дострокових виборів, навіть якщо йому не вдається провести через парламент ті чи інші свої кроки. Це й зрозуміло — відкритий конфлікт піде на користь лише політичному конкуренту. Проте, з 1832 по 1867 pp. парламент 10 разів скидав прем'єрів, які переставали задовольняти вимоги більшості. Ці роки дістали назву «золотої ери англійського парламентаризму».

Але саме в цей час остаточно оформлюється англійська двопартійна (консерватори і ліберали) система: з'являються постійно діючі партійні центри, нового змісту набирає поняття партійної дисципліни. Здобуття депутатського мандату незалежними кандидатами без підтримки налагоджених партійних структур надзвичайно ускладнюється. Партії починають дорожити власною перемогою, уникають самої можливості дострокових виборів. Партійна дисципліна вимушує шукати компромісу з тими урядами, що були сформовані самою ж партією відразу після виборів. Склад такого уряду ще на етапі його формування узгоджується з таким розрахунком, щоб були враховані інтереси усіх партійних фракцій. Кабінет міністрів тим самим переживає ще одну принципову еволюцію - це більше не набір лідерів-особистостей, а компромісна група, в якій представлені усі партійні фракції - територіальні, станові тощо.

Таким чином, в кін. XVIII - серед. XIX ст. парламентська монархія в Англії зазнала таких змін і вдосконалень:

• монарх перестав бути фактичним главою виконавчої влади, після невдалих спроб формування кабінету міністрів Георг III самоусунувся;

• формування уряду як вищого органу державної виконавчої влади перейшло до рук парламентської більшості;

• конфлікти між урядами і парламентською більшістю поступово починають вирішуватися у кулуарах - надто висока ціна ризику дострокових виборів;

• остаточно оформлюється двопартійна система, обрання незалежних депутатів без підтримки партійних структур ускладнюється максимально;

• уряд формується парламентською більшістю з урахуванням інтересів усіх її фракцій з метою запобігти можливому розколу у майбутньому.

244


Виборчі закони 1832,1867 та 1884-1885 pp.

Англійський парламент поч. XIX ст. був виразником інтересів верхівки земельного дворянства та фінансової олігархії. Верхня палата -палата лордів - складалася з тримачів спадкових титулів та ієрархів панівної англіканської церкви. Нижню палату общин обирали виборці в округах, діюча система виборів була антидемократичною і нелогічною. Так, у 1816 р. з загального числа 658 депутатів 487 були обрані в «гнилих» або «карманних» містечках. Таку назву дістали ті виборчі округи, де виборів практично і не було. Містечко могло отримати королівський привілей надсилати до парламенту одного чи двох депутатів ще у XIII-XVI ст. Проходило кількасот років, містечко вироджувалося у звичайне село або навіть луг чи болото, а право зберігалося.

Високий майновий ценз, встановлений для виборців, призводив до парадоксів і курйозів. Так, у графстві Б'ют з 14 тис. населення право голосу мав 21 виборець, а назагал у типовому «середньому» англійському містечку 12 виборців обирали 2 депутатів. Згідно з Актом 1710 р. майновий ценз для пасивного виборчого права був збільшений до 600 фунтів річного доходу у графствах та до 300 фунтів - у містечках. Траплялося, що містечко просто продавало місце у парламенті з аукціону, оголошення про такий аукціон відкрито друкувалися у газетах. Крупні аристократи у межах своїх володінь де-факто призначали депутатів парламенту. Так, герцог Норфолк мав право призначати 11 депутатів, стільки ж мав і герцог Ньюкастл. Королі контролювали в обох палатах парламенту уже сотні місць - за рахунок чиновників, які повністю залежали від службових доходів. Так, король Георг І контролював 271 парламентське місце, Георг II - 257.

Привілейовані містечка розподілялися на території країни нерівномірно. Зокрема, графство Корнуеллс посилало аж 44 депутати від 165 тис. населення. Для порівняння, півмільйонний Лондон мав усього 4 місця. Оскільки саме парламент вотував податки і бюджет та фактично контролював уряд, представництво в законодавчому органі ставало для стрімко зростаючої буржуазії не лише справою принципу і престижу, але й великих грошей. Міг у перспективі виграти від перерозподілу місць у парламенті і робітничий клас Англії.

Велике значення у боротьбі за парламентську реформу мала пропагандистська діяльність дрібнобуржуазного демократа Генрі Гента та статті публіциста Вільяма Коббета, видавця «Щотижневого політичного журналу». Саме вони почали поширювати ідеї впровадження загального виборчого права. Мітинги і демонстрації з вимогою реформ розпочалися у 1819 р.

16 серпня 1819 р. учасників мітингу на площі Пітерсфільд в Манчестері атакували підрозділи регулярної армії, що брали участь у битві під Ватерлоо. Пізніше ця розправа, в результаті якої загинуло 15 і було поранено 400 чол., дістала назву «побоїща під Пітерслоо». Країною прокотилася хвиля обурення. У відповідь, торійський парламент на пропозицію міністра іноземних справ Кеслрі прийняв спеціальні постанови, які обмежували право громадян брати участь у публічних мітингах, забороняли носити зброю, затруднювали видання масових недорогих газет, обмежували право цих газет публікувати і коментувати політичні новини.

З 14 млн населення Англії та Уелльсу на поч. XIX ст. правом голосу користувалося 300 тис. чол., тобто ледь більше 2,1 відсотка. Тим самим чисельні прошарки буржуазії не могли достатньо захищати власні інтереси в парламенті. З багатьох питань ці інтереси кардинально розходилися з інтересами великих землевласників, чиє представництво в парламенті було найбільшим. Зокрема, землевласники добивалися підвищення цін на продовольство та сільськогосподарську сировину для промисловості. Під їх тиском парламент прийняв хлібні закони 1815 р. та увів у 1819 р. високі мита на ввіз вовни. Буржуазії, навпаки, було вигідним здешевлення продуктів харчування і сировини. Перше дозволяло знижувати заробітну плату робітників, друге - здешевлювати англійський експорт. З метою вимусити землевласників піти на поступки промислова буржуазія почала підтримувати і стимулювати широкий народний рух за парламентську реформу.

Торійський уряд лорда Ліверпуля (1815-1827) провів низку реформ в інтересах буржуазії. Зокрема, у 1822 р. були знижені ввізні мита на окремі види продовольства і сировини, включаючи бавовну. У 1824 р. парламент скасував закон, що забороняв робітничі професійні спілки - трейд-юніони. Метою цього кроку було протиставлення легальних підконтрольних організацій таємним революційним спілкам. Такі напівзаходи не могли вдовольнити апетити промислової буржуазії, яка вперто рвалася до влади. В кінці 1829 р. буржуазія м. Бірмінгема створює «Політичний союз для захисту суспільних прав» із завданням пропаганди реформи парламенту. За цим же зразком політичні союзи буржуазії виникли і в інших містах.

На парламентських виборах в липні 1830 р. прихильники реформ отримали близько 50 місць. Сформований після виборів вігзький уряд графа Грея оголосив себе прихильником реформ. Білль про реформу парламенту, внесений цим урядом, був затверджений нижньою палатою, але відкинутий палатою лордів у 1831 р. Стихійні народні виступи відбулися в Брістолі, Глазго та інших містах країни.

246

Уряд вігів демонстративно подав у відставку навесні 1832 р., а буржуазні союзи закликали своїх однодумців до несплати податків та масового забирання вкладниками своїх внесків з банків та зберігальних кас.

Король був змушений доручити формування нового уряду лорду Грею. Віги почали погрожувати палаті лордів, що доб'ються згоди короля на розширення цієї палати за рахунок прихильників реформ. 7 червня 1832 р. палата лордів капітулювала, і білль про реформу парламенту став законом.

Акт про поліпшення народного представництва в Англії та Уелльсі 1832 р. позбавляв місць у парламенті 56 «гнилих містечок» - ті міста, де налічувалося менше 2 тис. мешканців (загалом 111 місць). Поселення з числом жителів від 2 до 4 тис. чол. почали обирати лише одного депутата (ще 32 вивільнених місця). Таким чином, вивільнилося 143 місця в парламенті. Промислові міста, що виросли за роки промислового перевороту і дотепер ще не були представлені в законодавчій владі, отримали право посилати загалом 65 депутатів. З метою урівноваження цього посилення позицій промислової буржуазії було збільшено представництво сільських округів у графствах - на 65 місць.

Додаткові 13 місць були надані сільським округам Шотландії та Ірландії (а усього з врахуванням «міських» округів ці частини З'єднаного королівства отримали 18 нових місць). Право голосу отримали у містах власники будинків, що приносили не менше 10 фунтів річної ренти, а також винаймачі цих будинків. Виборці у містах мали сплачувати особливий податок на користь бідних, тим самим з їх числа виключалися робітники і міська біднота. В графствах право голосу надавалося землевласникам, які мали понад 40 шилінгів річного доходу. Орендаторам для допуску до участі у виборах потрібно було вносити не менше 10 фунтів орендної плати на рік.

Число виборців зросло незначним чином: у графствах з 347 тис. до 376 тис. чол., а в містах - з 188 до 256 тис. Промислова буржуазія забезпечила собі певний вплив на питання державного управління, але саме управління продовжувало залишатися в руках аристократії та фінансової олігархії.

На доповнення Акта 1832 р. про парламентську реформу був прийнятий закон 1835 р. про реформу муніципальних управлінь. Замість вузьких корпорацій «вільних міщан», тобто в основному верхівки торговельної олігархії, в містах створювалися муніципалітети. Виборці, до числа яких були віднесені усі платники прямих податків, почали обирати радників терміном на три роки з правом переобрання. Радники зі свого середовища обирали т. зв. олдерменів терміном на шість років. Олдермени з власного середовища щорічно обирали ме-

pa. Така процедура виборів була своєрідним компромісом заможних верств міста з метою недопущення гострого конфлікту між окремими групами міської верхівки.

Наступні два десятиріччя історії Англії пройшли під знаком т. зв. чартизму (від англійського слова «chart» - хартія). Суспільство стрімко розпадалося на два нових антагоністичних класи - пролетаріат і буржуазію. Уже 1831 р. в промисловості і торгівлі було зайнято 42% населення, а у сільському господарстві - усього 28%. В середині XIX ст. в крупних містах країни проживало 34% її населення, кількість мешканців Лондона досягла 2,3 млн чол. Тривалість робочого дня в промисловості становила 14-16, а в окремих випадках - і 18 годин. Буржуазія у своїх вузькокласових інтересах ігнорувала потреби пролетаріату. Особливо цей вузькокласовий егоїзм виявився з прийняттям 1834 р. закону про бідняків. Законодавство про бідних діяло у Англії ще з часів Єлизавети 1 (померла у 1603 p.). Воно зобов'язувало приходи турбуватися про найменш забезпечених осіб. Закон 1834 р. заборонив видання підмоги особам, які її потребували за старим законом. Натомість вводилася підмога у формі харчування і утримання у спеціальних робітних домах. Режим утримання мало чим відрізнявся від тюремного: роздільне утримання дітей і батьків, чоловіків і жінок, навмисне безглузда праця (тріпання старих канатів, дроблення каміння), жорстокі покарання за непослух чи невиконання трудової норми. Витрати на бідних різко скоротилися, неімущі намагалися уникнути цих домів, погоджуючись на будь-яку роботу в промисловості. Це в свою чергу дозволяло посилювати експлуатацію.

Робітники приходять до рішення самостійно боротися за реформу парламенту в інтересах власного класу. Перші дві робітничі організації виникли ще у 1836 p.- Лондонська асоціація робітників та Великий Північний союз, створений у Лідсі. На першому етапі чартистського руху (до серед. 1839 р.) участь у ньому брала і буржуазія. Вона намагалася використати народні маси для тиску на уряд з метою добитися нової реформи виборчого права та впровадження в життя принципів «вільної торгівлі», зокрема скасування мита на привізний хліб.

8 травня 1839 р. Лондонська асоціація робітників оприлюднила т. зв. ^ Народну хартію з вимогами загального виборчого права для чоловіків, таємного голосування, рівних виборчих округів, скасування майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту, щорічного переобрання палати общин та оплатності роботи депутатів. На підтримку вказаних 6 пунктів відбулися грандіозні мітинги в Глазго (200 тис. учасників), Бірмінгемі (250 тис), Манчестері (400 тис).

4 лютого 1839 р. у Лондоні зібрався перший чартистський Конвент.

248

У самому русі оформилося два крила - ліве (лідер Джуліан Гарні) з лозунгом народного повстання та помірковане (лідер Вільям Ловетт), що виступало за мирну агітацію і масований моральний тиск на парламент. На травень 1839 р. петицію чартистів підписали 1250 тис. чоловік. У відповідь уряд заборонив мітинги і розпочав арешти їх учасників. 12 липня 1839 р. палата общин більшістю голосів (235 проти 46) відмовилася навіть розглядати хартію. 15 липня в м. Бірмінгемі розпочалося повстання, придушене тільки 17 липня. До кінця літа усі політичні діячі чартистського руху опинилися в ув'язненні, і 14 вересня чартистський керівний орган Конвент оголосив про саморозпуск.

Друге піднесення чартистського руху припадає на поч. 40-х років XIX ст. На конференції в м. Манчестері (липень 1840 р.) була створена Національна чартистська асоціація. На чолі її стояв виконавчий комітет з 7 чол., члени асоціації платили членські внески. На поч. 1841 р. в країні було організовано збір 1348 тис. підписів під петицією про звільнення арештованих лідерів чартистського руху. Парламент 27 травня 1841 р. цю петицію відкинув. Втім, чисельність Асоціації виросла до 40 тис. членів. 2 травня 1842 р. в парламент була внесена друга петиція з вимогами чартистів, під нею стояло 3 315 752 підписи.

Питання реформ у ній ставилися набагато різкіше, критика суспільного ладу набула раніше нечуваного звучання: «В той час, як королева отримує на день 165 ф. ст., її чоловік - 164 ф. ст., а архієпископ Кентерберійський - понад 52 ф. ст., тисячі робітників вимушені жити з сім'єю на суму 2-3 пенси в день». Палата общин знову переважною більшістю голосів відмовилася навіть заслуховувати чартистських представників. У серпні 1842 р. країну охопив загальний політичний страйк, придушений після 20 серпня за допомогою масових арештів. Сотні чоловік були засуджені до тюремного ув'язнення.

У 1843 р. намітилися переміни до кращого в економіці Англії, розпочалося циклічне економічне піднесення. Чартистський рух, ослаблений репресіями попередніх років, поволі згасає. Проте, під впливом народних виступів були прийняті закони, які відчутно полегшували становище робітничого класу та відповідали інтересам буржуазії. Зокрема, в 1842-1843 pp. були знижені мита на привізну сировину і хліб та водночас скасовані на вивіз англійських товарів. На поч. 1846 р. через парламент проведено білль про скасування хлібних мит. У липні 1846 р. вігзький парламент Росселя скасував у більшості решту мит, що дозволило знизити ціни на сировину і хліб, здешевити англійські товари та наростити їх експорт.

Особливо важливе значення мав закон про десятигодинний робочий день, схвалений парламентом у 1847 р.


Того ж року розпочалася нова економічна криза. В лютому 1848 р. вибухнула революція у Франції, яка приголомшила Європу. Усе це спричинило реанімацію чартистського руху. За кілька весняних місяців під новою петицією підписалося близько 5 млн чоловік. 4 квітня 1848 р. у Лондоні відкрився третій чартистський Конвент, а з 1 травня розпочало свою роботу Національне зібрання чартистів. Щоправда, уже 13 травня делегати цього зібрання припинили свою роботу і розійшлися. Ця хвиля чартизму стала заключною фазою в історії руху. Але значення самого чартистського руху важко переоцінити. Під його тиском правлячі кола Англії були змушені розпочати демократичні реформи: почалася реорганізація парламенту, розвивалося місцеве самоуправління, було проведено в життя закон про охорону фабричної праці та легалізовано тред-юніони, обмежено тривалість робочого дня. Ці завоювання були досягнуті у напруженій боротьбі, коли кожна поступка оплачувалася запеклими, часто кривавими сутичками з поліцією, масовими арештами лідерів руху, роками тюремного ув'язнення і каторги.

У 1857 р. поступово відновлюється боротьба за реформу виборчого законодавства під гаслами загального виборчого права для чоловіків, таємної процедури голосування та трирічного терміну повноважень парламенту. Ініціатором нового піднесення стали профспілки. В 1862 р. в Лондоні був заснований політичний Союз тред-юніонів, який поставив реформу виборчого законодавства серед своїх головних завдань. У травні 1865 р. вимогу реформи висунула радикальна буржуазія на своїй конференції у Манчестері. Тут був створений Національний союз реформи. Вимоги останнього зводилися лише до розширення числа виборців, а не до загального виборчого права. В листопаді 1865 р. помер прем'єр Пальмерстон, який був рішучим противником реформи. 11 травня 1866 р. відбувся грандіозний крах на Лондонській біржі, що отримав назву «чорної п'ятниці». Негаразди в економіці далися взнаки на політиці.

Восени 1866 р. рух за реформу набирає небаченого розмаху: на мітингу в Манчестері було 100 тис. учасників, в Лідсі - 300 тис, в Бірмінгемі - 350 тис, в Глазго - 200 тис. і т. д. У лютому 1867 р. в палату общин було внесено новий проект реформи, який після прийняття кількох додаткових поправок 15 серпня 1867 р. став законом. У «гнилих» містечок відібрали ще 45 місць, з них 44 були передані містам. В самих містах право голосу надавалося особам чоловічої статі, які проживали там протягом останніх 12 місяців, сплачували податок на користь бідних, та винаймали житло, не дешевше 10 ф. ст. на рік. У графствах коло виборців було розширене орендарями з прибутком від 12 ф. ст. на рік і вище.

250

Зменшення цензу для орендаторів та розширення виборчого права для винаймачів житла дещо збільшило число виборців - з 1 млн 400 тис. чол. до 2,5 млн. Воно зачепило не лише буржуазію, але й верхівку робітничого класу. Зміни в середовищі електорату змушували уряд враховувати інтереси нового кола виборців, щоб в майбутньому мати змогу розраховувати на їхні голоси. Зокрема, в 1867 р. уряд консерватора Дізраелі скасував закон про господарів і слуг, урівнявши права підприємця і найманого працівника у суді. В 1875 р. парламент скасував карну відповідальність за порушення договору найму. До цього часу скарги працедавця суд розглядав за відсутності відповідача, стандартно призначаючи три місяці тюремного ув'язнення «винному» робітникові.

У грудні 1884 р. ліберальний кабінет Гладстона провів нову виборчу реформу, яка далі розширювала коло виборців. Майновий ценз для виборців у містах і графствах скасовувався взагалі. Віднині позбавленими виборчих прав залишалися лише жінки, особи чоловічої статі, молодші 21 року, та ті, що отримували допомогу від приходу впродовж 12 місяців. Тим самим число виборців зросло удвічі, досягнувши 5 млн чол. У наступному 1885 р. було проведено реорганізацію виборчих округів. Територію країни було розбито на територіальні округи. Округ з числом виборців до 50 тис. чол. обирав 1 депутата парламенту, з 50-65 тис. виборців - двох, понад 65 тис. виборців - трьох. В результаті, наприклад, Лондон отримав право посилати до парламенту 62 депутати, Ліверпуль - 9, Глазго і Бірмінгем - по 7. Усунення решток пережитків колишньої виборчої системи по суті урівняло вагу голосу кожного виборця, незалежно від місця проживання, і, що більш суттєво, практично незалежно від його майнового стану - осторонь залишалися лише ті, хто перебував на утриманні приходу.

Уже після реформи 1832 р. розпочався процес утворення політичних партій (в сучасному розумінні слова). Боротьба за голоси виборців вимагала не лише структурної перебудови давніх торі і вігів, але й пошуку нових форм організаційної роботи. Ще у 1831 р. консерватори заснували спеціальний Карлтон-клуб для координації діяльності партії у національному масштабі. У 1836 р. аналогічний орган з'явився у лібералів. Пізніше консерватори сформують Національний союз консервативних та конституційних асоціацій.

У 1877 р. буде створена ^ Національна ліберальна асоціація.

Розширюється соціальна і національна база колишніх торі та вігів. Під впливом лібералів перебувала не лише верхівка промислової буржуазії, але й пролетаріат, дрібна буржуазія міста і села, більшість інтелігенції. Користувалися ліберали підтримкою і в Ірландії, якій обіцяли т. зв. гомруль (від Home Rule) - самоуправління. Консервато-

ри розширили свою соціальну базу за рахунок армії, державних чиновників, кліру офіційної англіканської церкви тощо.

Самостійна масова робітнича партія почала оформлюватися на Плімутському конгресі тред-юніонів 1899 р. У 1900 р. на виконання рішень цього конгресу в Лондоні пройшла конференція за участю 129 делегатів від профспілок та дрібних соціалістичних угруповань і союзів. Конференція створила Комітет робітничого представництва для організації виборчої кампанії 1905 р. У рік виборів Комітет було реорганізовано в Лейбористську партію (Labour - доел, праця, труд).

На перших же виборах ця партія провела до парламенту 29 своїх кандидатів, що стало вагомим успіхом третьої політичної сили Англії. Однак дуже швидко керівництво Лейбористської партії відмовилося від проведення самостійної політичної лінії і опинилося у блоці з лібералами. Лейбористи та ліберали домовлялися про взаємне зняття кандидатур у виборчих округах на користь більш сильного кандидата, спільне голосування в парламенті при обговоренні найважливіших питань тощо.

У 1911 р. депутати нижньої палати почали отримувати заробітну плату за свою парламентську діяльність. Ця зміна мала особливо важливе значення для лейбористів, чиї лідери не могли користуватися сторонніми джерелами надходжень (рента, підприємництво, кошти профспілки тощо) без шкоди для свого політичного іміджу. Після Першої світової війни почнеться поступовий перехід традиційних виборців Ліберальної партії (кваліфіковані робітники, дрібні чиновники, селянство) до електорату лейбористів. Відповідно, двопартійна система Англії, основана на протистоянні лібералів і консерваторів, буде замінена на таку ж двопартійну систему, але уже грунтовану на суперництві консерваторів і лейбористів. Ліберальна партія втратить свої колишні позиції однієї з провідних течій в британській політиці.


  1   2

Похожие:

Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» iconПитання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії»
При цьому саме Великобританія тривалий час являла світові зразки демократії, запровадивши загальне виборче право для чоловіків, створивши...
Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» iconПитання до іспиту з історії України Вступ. Предмет української історії
Проаналізуйте теорії періодизації історії України та історичну схему М. Грушевського
Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» iconна першому побаченні
Треба говорити і про своє життя, і задавати питання їй. Якщо відчуваєш, що вона не любить поговорити, то розмовляти більше повинен...
Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» iconПитання до екзамену з методології та історіографії історії
Методологія історії як наука. Предмет, завдання, місце в системі історичних та філософських дисциплін
Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» iconПитання до екзамену з історії педагогіки
В. О. Сухомлинський про єдність родинного і шкільного виховання, батьківської і наукової педагогіки
Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» iconЗакон України «Про рекламу та рекламну діяльність» Питання Неналежна реклама Питання Засоби реклами Питання Елементи засобів реклами Питання Теле- та радіореклама Питання Реклама в пресі
Питання Закон України «Про рекламу та рекламну діяльність» Питання Неналежна реклама
Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» iconПитання з історії, культури Давньoго Риму

Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» iconПрограма державного іспиту з історії для студентів окр 020302 «бакалавр історії» вступ. Історія України: основні теоретичні проблеми
Предмет і завдання курсу історії України. Історія України як складова частина загальносвітової історії. Місце вітчизняної історії...
Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» iconЩо потрібно? 1
Чомусь усе більше мешканців українського інтернету говорять про коктейлі Молотова. Тож мабуть, буде справедливо, якщо вони знатимуть...
Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» iconВизначення рівня групової згуртованості
У ході опитування бали оголошувати не потрібно. Чим більший бал, тим краще. Якщо набраний бал більший 17, то це говорить про високу...
Питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії» iconЗакон про відкликання народного депутата, якщо останній не виконує своїх зобов’язань. Усвідомлюючи свою відповідальність перед Українським народом, беру на себе такі зобов`язання
Я, Усов Костянтин Глібович, підтримую встановлення влади народу над Президентом і депутатами через закони про імпічмент президента...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы