Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 icon

Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6


Скачать 67.14 Kb.
НазваниеР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6
Размер67.14 Kb.
ТипДокументы

Затверджую”

Начальник кафедри С і ГД

майор с.ц.з.

Р.В.Лаврецький

___” _________ 2009 р.


План

семінарського заняття з історії України

Тема № 4.6.

6.3. Розвиток культури в Україні у середині XVII – XVIII ст.


План

  1. Передумови розвитку української культури в другій половині XVII – XVIII ст.

  2. Побутова культура.

  3. Розвиток освіти. Діяльність Києво-Могилянської академії.

  4. Наука.

  5. Література.

  6. Мистецтво.


Рекомендовані теми рефератів


  1. Культурна діяльність гетьмана Івана Мазепи.

  2. Архітектурні пам’ятки бароко у Львові.

  3. Українська барокова поезія.

  4. Українське граверство козацької доби.

  5. Життя та творчість Григорія Сковороди.

  6. Українська музична культура другої половини XVII – XVIII ст.



^

Тези відповіді


1. Передумови розвитку української культури в другій половині XVII – XVIII ст. Сімнадцяте та вісімнадцяте століття в історії української культури називають “епохою бароко”. Цей запозичений із Заходу культурний стиль з часом запанував на всіх українських теренах незалежно від державної та конфесійної приналежності.

Українська барокова культура розвивалась у складних умовах трансформації українського етносу, викликаної національно-визвольною та громадянською війнами, поділами козацької України та втратою нею залишків державності, змінами соціально-економічних відносин. Зі зміною соціальних підвалин життя більшості селян та козаків відчувалась своєрідна атмосфера національного піднесення. Проте носії елітних галузей культури, передусім колишня шляхта та козацька старшина, сприймали соціальні зміни із незадоволенням, як такі, що руйнували їх матеріальний добробут. З цієї причини відчувається своєрідний розкол національної культури на масову (селянсько-козацьку) та старшинську, причому саме останній належала першість у сприйнятті новітніх культурних надбань із Західної та Центральної Європи.

Різні соціально-політичні умови розвитку окремих частин українського етнічного простору викликали неоднорідний розвиток культури. Найсприятливіша атмосфера для розвитку національної культури спостерігалась на Лівобережній Україні (“Малоросії”) та Слобожанщині (порівняно з рештою українських земель). Проте і тут московський, а згодом російський уряд чинив всілякі перешкоди для розвитку української культури, вбачаючи в ній підґрунтя автономізму чи незалежницьких тендецій. Часи гетьманування І. Мазепи на думку спеціалістів стали піком культурного піднесення на Гетьманщині. За “зрадництво гетьмана-Іуди” заплатило непомірну плату все українське суспільство. Царський уряд намагався переманити кращі культурні сили в глиб держави й за рахунок зубожіння української культури сприяти поступу загальноімперської культури. В другій половині XVIII ст. урядовці імперії намагались перетворити українські землі на звичайну провінцію і саме з цієї причини сприяли уніфікації (зведенню до єдиного зразка) в культурній сфері.

На Правобережній (“Чигиринській”) Україні, Волині, Галичині, Буковині та Закарпатті умови для розвитку культури були ще важчими. Уряди держав, у володінні яких перебували ці землі, чинили кроки до культурної асиміляції українців. Особливою послідовністю у цьому напрямку відрізнявся уряд Речі Посполитої. Національно-культурне та релігійне переслідування українців призвело до того, що православ’я – оплот національної культури, поступово втратило вплив. Православні ієрархи разом із паствою в кінці XVII – на початку XVIII ст. пристають до унії, а згодом це роблять і церковні братства.

^ 2. Побутова культура. Побутова культура українців в часи Гетьманщини розвивалась у тісній залежності від політичного та соціально-економічного життя і, водночас, мала свої регіональні особливості. Період політичної нестабільності та воєн в другій половині XVII ст. зумовив значне збільшення частки міського населення, яке шукало захисту від воєнних лихоліть за міськими мурами. Натомість, у XVIII ст. посилена колонізація спустошених земель призвела до того, що село стає визначальним у розвитку господарства.

Селянський двір був одиницею оподаткування. Наприклад, на Полтавщині у XVIII ст. в одному дворі проживало від декількох до 14 сімей. Сім’ї були великі й багатодітні. Окрім родичів у дворі жили сімейні та одинокі підсусідки, прийшлі люди. Землі у новоколонізованих землях було багато, тому рівень заможності козацьких господарств був досить високим. Більше 20‍‍‍‍% дворів мали по три і більше пар волів, не рахуючи корів та дрібної худоби. У XVIII ст. із зростанням панщини та зменшенням кількості вільних земель соціальне становище селян поступово погіршується.

Селянські господарства існували переважно у формі дворів, до складу яких входили десяток хат і стількіж хиж та прибудов. Козацький двір оточувався частоколом, глиняним валом (окопом) чи кам’яною огорожею; будувались дерев’яні паркани з перелазом та ворітьми (фірткою). Такий двір на Поліссі називався окружним, на Поділлі – замкненим або заїздом, на Гуцульщині – граждою. У дворі розміщувались житлові та різноманітні господарські будівлі. Їх будували або з дерева, або лози (очерету) обмазаної глиною. Хата ставилась у глибині двору, а перед нею саджали кущі, дерева і квіти. Незважаючи на регіональні особливості, хата зберігала старовинне планування: справа від входу стіна на два вікна, під стіною – лава, стіл, у кутку – ікони; зліва від входу – піч, а за піччю – піл для спання та скриня. Козацька старшина й багаті міщани будували великі будинки, в яких було багато кімнат, окрема кухня, лазня, льодовня та ін.

Українська сім’я часів Гетьманщини зберігала патріархальний лад, для якого характерне домінування батька або діда. В силу традиції та ментальності українців становище жінок не було безправним, у домашньому господарстві жінка завжди мала право голосу. У другій половині XVIII ст. із розвитком капіталістичних відносин, посиленою колонізацією Південної України традиційна велика сім’я поступово, хоча ще не остаточно розпадається. Розвивається сезонне заробітчанство, зменшується економічна залежність дітей від батька, діти та жінки все частіше використовуються у сільськогосподарському та промисловому виробництві.

Одяг українців різнився в залежності від соціального та майнового становища власника. Селяни для пошиття одягу використовували домоткані тканини, старшина та міщани – дорожчі іноземні тканини. Селянський одяг становили полотняна сорочка і штани на очкурі, чоботи або постоли, верхній одяг – домоткана юпка, куртка до колін, у холодну погоду – свита або суконний кобеняк з капюшоном, взимку – кожух. Козацька старшина одягала сорочку, жупан, зверху – кунтуш з довгими фальшивими розрізними рукавами, дорогий пояс, шовкові штани, чоботи-сап’янці. Одяг жінок становили довгі сорочки, а поверх них – запаски, задниця і передниця. Заможніші жінки замість запасок носили ткані плахти.

У хатніх скринях та у світлицях зберігався найдорожчий крам. І знову ж таки дорогі – мистецької цінності вироби із золота та срібла, дорогий посуд могли собі дозволити лише старшина, представники вищого духовенства та міщанства. Пересічна селянка, як частину приданого, обов’язково мала декілька намист (коралів чи дукатів), а інколи срібні прикраси.

Їжа населення Гетьманщини не зазнала значних змін та нововведень. Традиційно в українській кухні переважали варені страви, зокрема борш, каша, страви з борошна (вареники, галушки), різноманітна риба, ковбаси, вуджена свинина. Значного поширення набуло вживання пива, горілки та закордонних вин (заможними верствами населення). Прибутки від ґуральництва становили головну статтю надходжень у державну скарбницю Гетьманщини.

^ 3. Розвиток освіти. Діяльність Києво-Могилянської академії. У другій половині XVII-XVIII ст. на українських землях панували різні умови розвитку освіти. На Правобережній Україні братства, як освітні осередки православного міщанства, занепадають. Цей вакум заповнють єзуїтські та уніатські (греко-католицькі) колегії. Такі школи існували у всіх більших містах Правобережжя та Західної України.

Уніатські школи були під опікою василіанського чернечого ордену. Василіани організовували школи при монастирях, яких у Речі Посполитій на час першого поділу (1772 р.) налічувалось 144. Навчальний процес у даних школах будувався за зразком єзуїтських колегій. Лише діти шляхти та духовенства мали доступ до навчання в них. У 1773 р. орден єзуїтів ліквідовано, а його школи Едукаційна комісія (перше в Європі Міністерство народної освіти) передала василіанам. Дана комісія провела шкільну реформу, виробила єдиний шкільний статут і розпочала фінансування освітніх закладів.

Греко-католицька церква намагалась протистояти з одного боку окатоличенню, а з другого – створенню єдиної московсько-української православної церкви. Проте протегована уніатськими владиками та отцями-василіанами освіта не принесла бажаних результатів, оскільки не поширювалась на бідні та середні прошарки населення, які залишались мало- або зовсім неграмотні.

У другій половині XVIII ст. в Кременці, Володимирі-Волинському та Чернівцях з’являються школи нового типу – гімназії. Навчання в них мало переважно становий і при цьому пропольський характер.

Важливе значення для розвитку освіти та науки на західноукраїнських землях мало відкриття Львівського університету. Заснований у 1661 р. дипломом короля Яна ІІ Казимира, він майже століття існував під назвою “Львівська єзуїтська академія”. Назву “університет” здобуто лише 1784 р., коли після ліквідації ордену єзуїтів уряд Австрійської держави був змушений створити у новозахопленій провінції вищий навчальний заклад європейського зразка.

Значно кращий стан освіти, зокрема початкової, спостерігався на Лівобережній та Слобідській Україні, на територіях паланок Запорізької Січі. Тут існували лише православні школи. Початкова освіта мала дуже міцні позиції. У XVIII ст. майже кожне село та місто на Гетьманщині мало окрему школу, в якій навчались діти всіх верств населення, навіть селян. Про навчання дбала Генеральна військова канцелярія, міські та сільські громади.

Початкові школи існували при церквах, учителями в них були переважно дяки. У монастирських школах навчанням керували ченці. У місцевостях де населення жило на хуторах дітей навчали мандрівні дяки. В містах продовжували існувати братські школи. За свідченням іноземних мандрівників на Гетьманщині всі діти, навіть сироти (а їх в цей час було чимало) навчалися грамоті.

Середню освіту, в сучасному розумінні, можна було здобувати у колегіях. Першу з них заснував архієпископ Лазар Баранович у Новгород-Сіверську. У 1689 р. цю школу перенесено у Чернігів, а в 1700 р. за сприяння гетьмана І.‍‍‍‍ Мазепи отримала статус колегії. У її стінах одночасно навчалось до 800 студентів.

У 1722 р. єпископ Єпифаній Тихорський заснував у Білгороді колегію з богословським курсом. У 1726-1727 роках її переведено до Харкова. Вже через декілька років (1729) у Харківській колегії навчалось близько 500 учнів. Цей навчальний заклад безуспішно претендував на отримання статусу академії – тобто вищого навчального закладу, оскільки в ньому вивчались ті ж дисципліни, що й у Києво-Могилянській академії.

У 1738 р. з ініціативи єпископа Арсенія Берло відкрито семінарію у Переяславі. В 1779 р. в Полтаві відкрито Слов’янську семінарію. У 1786 р. її переіменовано на Катеринославську.

Згадані колегії та семінарії відіграли важливу роль у підготовці української та російської державної еліти та духовенства. Згодом їх було реформовано на духовні семінарії.

Під час правління імператриці Катерини ІІ (1762-1796) становище освіти на українських землях в складі Росії суттєво погіршилось. Українські гетьмани та старшина неодноразово клопотали про відкриття університетів у Києві, Батурині, Ніжині, Новгороді-Сіверському й Катеринославі, проте не знаходили розуміння в імперських володарів. Українська молодь змушена була здобувати освіту у вищих навчальних закладах Москви та Петербургу. Там же працювали на викладацьких посадах українські вчені. Після ліквідації колегій, у Києві, Новгороді-Сіверському та Катеринославі відкрито “главния народния училища” – школи для невеликої кількості дітей елітних прошарків населення. Навчання в народних училищах прирівнювалось до нижчих класів пізніших загальноімперських гімназій.

Упродовж періоду Гетьманщини епіцентром освіти, науки й загалом культурного життя українських земель залишалась Києво-Могилянська академія – національний університет західноєвропейського зразка (заснована як колегія митрополитом П. Могилою в 1632 р.). Спроби надати колегії статусу академії робив ще у 1658 р. гетьман І. Виговський. У 1666 р. після пожежі та припинення навчання в колегії уряд Московщини навіть хотів її повністю закрити, звинувативши навчальний заклад у “небезпечному вільнодумстві й непокорі”. Із 70-х рр. XVII ст. розпочався етап розвіту колегії, який тривав аж до Полтавської катастрофи (1709 р.).

На межі XVII й XVIII століть за підтримки гетьмана І. Мазепи колегія була переіменована на академію, здобула право володіння маєтками та щорічну субсидію у розмірі 1 тис. золотих. За тісні зв’язки із “гетьманом-зрадником” на академію спрямовано репресії: суттєво зменшилась кількість студентів, заборонено навчатись підданим Речі Посполитої та ін.

Наступний період піднесення Києво-Могилянської академії тривав з 30-х до 70-х рр. XVIII ст. і завершився у кінці царювання Катерини ІІ перетворенням її на вузькостановий навчальний заклад для дітей священників. Ця тенденція імперського уряду спостерігалась ще з початку XVIII ст. Проте, українські православні ієрархи, у віданні яких залишався навчальний заклад, відповідали московському Синоду, що “академія є світським і всестановим училищем”. До кінця 40-х рр. XVIII ст. лише чверть студентів були дітьми священників, у 80-х роках того ж століття їх число зросло до половини.

Чисельність студентського складу академії коливалась від 2000 до 100 чоловік. Це були діти – вихідці із усіх прошарків населення, від шляхти й до простих козаків і селян. Вони походили не тільки з України, але й усього православного конгломерату Східної Європи. Матеріальне становище більшості учнів академії було скрутним. Вони заробляли на прожиття співом кантів, підробітками та жебракуванням під час канікул (за винятком дітей із заможних родин, чиє навчання та утримання брали на себе батьки).

Вступ до академії, так само як і її закінчення, не були чітко регламентовані. Саме тому навчання у Київській академії було схожим до навчання у західноєвропейських університетах. Більшість студентів покидали навчання після класу риторики, яка давала високу загальну освіченість, зокрема вміння вільно спілкуватися латинською мовою. Філософський цикл дисциплін проходили передусім ті, хто бажав стати священником, бо митрополичі укази обмежували доступ до багатих парафій особам, що не закінчили курсу богослов’я.

Загальна тривалість навчання не була чітко визначеною і могла коливалась в межах 12 років (повний курс). Студенти проходили 8 класів, які поділялись на три цикли: нижчий – граматичний (інфіма, граматика та синтакса), середній – риторичний (піїтика й риторика) та вищий – філософський (діалектика, логіка та теологія).

У навчальній програмі переважали гуманітарні дисципліни. Серед них основними були граматика, поетика, риторика, філософія, богослов’я, класична грецька та латинська, середньовічна літератури, історія, географія, тригонометрія, астрономія, архітектура. З першої половини XVIII ст. в академії відбувалось регулярне вивчення мов – латинської, російської, німецької, французької, староєврейської й грецької. Навчання здійснювалось латинською мовою. Як допоміжні використовувались польська та українська книжна мови. З часом вони займають все важливіше місце у навчанні. Академія володіла величезною, як на ті часи, бібліотекою. У XVIII ст. тут зберігалось 12 тис. томів та величезна кількість рукописної літератури й документів.

Навчальний план академії був зразком для інших шкіл вищого рангу Російської імперії, хоча й мав схоластичний характер.

Серед викладачів Київської академії було чимало знаних науковців, талановитих педагогів, письменників та митців: Лазар Баранович, Ваарлаам Ясинський, Йосиф Туробойський, Дмитро Туптало, Йосафат Крюковський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький, Сильвестр Кулябко, Іларіон Левицький, Стефан Калиновський, Георгій Щербицький, Георгій Кониський та ін.

Випускників академії охоче брали на посади службовців у всій імперії, кращі з них могли продовжити навчання у вищих освітніх закладах Росії чи Західної Європи. Діти гетьманів, українська старшина, все вище духовенство Російської імперії, більшість викладачів українських і російських вищих та середніх освітніх закладів навчались у Києві. Ця вища школа виконала два завдання: по-перше, була навчальним закладом, по-друге, науковою академією у сучасному значенні цього слова, тобто об’єднанням вчених цілого народу. Академія стала справжньою кузнею інтелектуальної еліти України та Російської імперії загалом. За 150 років існування в її стінах навчалось близько 25 тис. українців, які зайняли більшість духовних та урядових посад. Вихованці академії своєю діяльністю створили тло для старту українського національного відродження на початку ХІХ ст.

4. Наука. Розвиток наукових знань на Україні в часи Гетьманщини був у тісному взаємозв’язку із станом освіти, передусім вищої. Саме викладачі Київської академії та українських колегій спричинились до наукового поступу, популяризували передові наукові ідеї принесені із Заходу.

Найбільші зрушення відбувались у гуманітарних науках. Хмельниччина та бурхливі події другої половини XVII – XVIII ст. викликали пожвавлений інтерес до історії. Праці істориків поступово відходять від літописно-оповідальної форми у напрямку критичного осмислення подій та трактування фактів за допомогою історичних джерел. Хоча більшість праць мали компілятивний (збірний) характер, проте виводили історію українського народу з часів Київської Русі, спираючись на ідею державності. Найбільш цінними історичними творами другої половини XVII – першої половини XVIII ст. вважаються “Синопсис” Інокентія Гізеля (1674 р.; перший стислий підручник з історії України, що витримав декілька десятків перевидань), “Хроніка” Теодосія Сафоновича (1762), “Літописець” Леонтія Боболинського (1699) та “козацькі літописи”: Самовидця (автор імовірно Роман Ракушка), гадяцького полковника Григорія Грабянки та канцеляриста Самійла Величка. Важливе значення для зміцнення національної самосвідомості української еліти мала створена близько 1700 р., хоча вперше опублікована лише 1846 р., історична праця “Історія Русов іли Малой Росії”. Автором цієї цінної історичної розвідки вважається полтавський шляхтич Григорій Полетика. Рукописні копії “Історії Русів”, поширювані у всій імперії, доводили право українського народу на свободу та державність.

У Києво-Могилянській академії творив власну філософську теорію відмінну від схоластичної ідейний натхненник реформ Петра І Феофан Прокопович. Проте найбільш знаним українським науковцем, мислителем-аскетом XVIII ст. загальноєвропейського змасштабу вважається Григорій Савич Сковорода (1722-1794), автор багатьох філософських трактатів, діалогів, оповідань, байок та віршів. Найбільш важливими для розуміння творчості мислителя є низка праць: “Наркіс. Розмова про те: пізнай себе”, “Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе”, “Розмова про те, що блаженним бути легко”, “Діалог, або розмова про давній світ”, ”Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті”, “Кільце. Розмова, названа алфавіт, або буквар світу”, “Ікона Алківіадська”, “Жінка Лотова”, “Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим” та “Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний”.

Основними положеннями філософської системи Г. Сковороди є вчення про дві натури та три світи (види буття): макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (людина) та символічний (Біблія). Він розробив свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя й загальні принципи моральності: наслідування природи, спорідненої (“сродної”) праці, найповнішого розкриття здібностей людини чи їхньої нерівної рівності.

Крім Г. Сковороди до плеяди відомих українських філософів XVIII ст. належать Паїсій Величківський (1722-1794), Семен Гамалія (1743-1822) та Михайло Полетика (1768-1824). Останній у 1818 р. анонімно опублікував у м. Галле працю “Про призначення людини”.

Природничі науки на українських землях в період Гетьманщини розвивались повільніше ніж, для прикладу, філософія чи історія. Проте серед учених-природознавців, які працювали у Київській академії чи закордонних навчальних закладах виділялись Іван Полетика (професор Медико-хірургічної академії у м. Кілі, Німеччина), Іван Прокопович, Антон Прокопович-Антонський, брати Андрій та Петро Прокоповичі.

5. Література. Українська література в XVII-XVIII ст. переживала період піднесення. В літературних творах і далі переважали релігійно-повчальні сюжети. В першій половині XVII ст. ще значний вплив на громадськість мала полемічна література. Богословські трактати Захарія Копистенського “Палінодій”, Кирила Ставровецького “Зерцало богословія”, Петра Могили “Анфологіон”, Інокентія Гізеля “Мир з Богом чоловіку” та низка творів Григорія Сковороди були для загалу літературним поясненням тогочасної християнської теології. Надзвичайно плідним автором полеміко-богословських трактатів другої половини XVII ст. був Іван Галятовський. У більш ніж двадцятьох великих трактатах (“Розмова Білоцерківська”, “Стара церква”, “Фундаменти”, “Месія правдивий”), збірках релігійних легенд (“Небо новоє”, “Скарбниця потребная”), написаних польською та українською мовами, І. Галятовський створив підґрунтя для прийдешньої української релігійно-філософської літератури.

Ще одним популярним жанром літератури були проповіді та повчання. Збірки проповідей були розраховані на широке коло читачів, містили чимало уривків з латинських творів, порівнянь, приказок та анекдотів, і були виконані у доступному для сприйняття високомистецькому стилі. Неперевершеними майстрами проповідницького жанру були Кирило Ставровецький (“Перла многоцінне”), Лазар Баранович (“Меч духовний”, “Труби словес проповідних”), Іван Галятовський (“Ключ розуміння”, “Наука альбо способ зложення казання”), Антоній Радивиловський (“Огородок Марії Богородиці”, “Вінець Христов”), Петро Могила, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Юрій Кониський, Григорій Сковорода.

У середовищі освічених українців популярністю користувались оповідання релігійного змісту, зокрема неодноразово перевиданий “Патерик Печерський” (1661, 1678, 1702). Збірки оповідань про життя та чудеса святих опублікували П. Могила, І. Галятовський та Д. Туптало. Останній в кінці XVII – на початку XVIII ст. уклав 4-томну збірку житій святих “Четьї-Мінеї”.

Величезним різномаїттям жанрів та форм представлена українська барокова поезія. Її творцями були представники елітарних верств суспільства, передусім вихідці із Києво-Могилянської академії, де поглиблено вивчалась поетика та риторика. У Києві склались цікаві поетичні традиції: проводились літературні диспути, конкурси поетичної майстерності, кращі поети нагороджувались лавровими вінками та почесними титулами. Кожне більше свято, ювілей чи приїзд високоповажного гостя обов’язково ставали приводом до укладання віршів. Набули поширення полемічні, ліричні, панегіричні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, політичні та інші різновиди віршів. Віршовані твори створювались у незвичний спосіб. Їх наносили на папір у вигляді серця, хреста, піраміди, сокири, чаші, яйця, півмісяця, геометричних фігур.

Особливе місце у поезії на лежало панегірикам – віршам-похвалам на честь високоповажних осіб, епіграмам.

До наших днів дійшли думи та пісні в яких оспівувалось героїчне минуле козацьких часів: битви під Берестечком, під Хотином, оборона Відня, козацькі ватажки – Б. Хмельницький, І. Богун, С. Морозенко та ін.

Явне політичне забарвлення мали два віршовані твори, зміст яких спрямований проти централістської політики Росії та запровадження кріпацтва (“Разговор Великороссии з Малороссиею” Семена Дівовича (1762 р.) та “Ода на рабство” Василя Капніста (80-ті рр. XVIII ст.).

Відчутний удар завдала українській літературі видана в 1720 р. остаточна заборона книгодрукування книжною українською мовою. Дозволеною для використання в друці була лише зросійщена церковнослов’нська мова. Власників тих друкарень, в яких не дотримувались заборони, обкладали величезними штрафами аж до конфіскації устаткування. Відтак на Лівобережжі залишилась лише одна єдина Києво-Печерська друкарня, яка видавала виключно церковну літературу.

Наприкінці XVII – у XVIII ст. в українській літературі та театральному мистецтві з’являється новий жанр, який швидко став одним з улюблених – драма. З козацьких часів до наших днів збереглись тексти понад двадцяти драм. Їх тематика вражає різноплановістю: драми присвячнені великодним та різдвяним святам, життю та діянням святих (“Про Олексія, чоловіка Божого”, 1673 р.; про св. Йосифа, св. Катерину, про Успіння Богородиці), історії українського народу (“Володимир” Ф. Прокоповича, “Милість Божія” невідомого автора), моралі (“Царство натури людської”, 1698 р.; “Воскресеніє мертвих” Г. Кониського).

6. Мистецтво. Українська архітектура козацької доби переживала період розквіту. Стиль бароко органічно прижився на українській землі, витіснив інші стильові напрямки, і набув самобутніх місцевих рис. Козацьке бароко – таку назву здобув видозмінений мистецький стиль архітектурних памяток Лівобережної та Слобідської України починаючи з другої половини XVII ст. Серед пам’яток архітектури що дійшли до наших днів переважали сакральні споруди – дерев’яні та кам’яні церкви і монастирі. У їх плануванні чітко простежується демократична ідея. Козацькі церкви не мають вираженого фасаду, мають одинаковий вигляд з усіх чотирьох сторін. При спробі обійти таку церкву довкола з’являється відчуття дезорієнтації в просторі й часі. Козацькі храми органічно вливались у ландшафт, їх стіни були побілені, а тому не виникало відчуття дисгармонії з козацькими хатами-мазанками.

У XVII-XVIII ст. в церковному дерев’яному будівництві виокремлюються регіональні школи: приніпровська, подільська, закарпатська, лемківська, бойківська, буковинська та ін. Ці особливості зберігались аж до наших часів.

Форми й конструкція дерев’яних і кам’яних козацьких церков суттєво не відрізнялись. З-поміж збережених пам’яток цього періоду можна вирізнити Миколаївську церкву у Ніжині (1668-1669), Покровську і Воскресенську церкви у Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). Проте періодом розквіту барокового будівництва без сумніву є епоха І. Мазепи – великого мецената та фундатора багатьох храмів. Під його безпосереднім контролем і за його власні кошти збудовано і реставровано понад 2 десятки храмів у Києві, Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині та Межигір’ї. Приклад гетьмана у справі меценатства наслідувала багата генеральна старшина, яка зводила та перебудовувала церкви та монастирі по всій козацькій Україні.

У церковному будівництві часів Мазепи з’явився окремий різновид козацького бароко, який втілив ідею величі авторитарного гетьмана. Як приклад такого будівництва може слугувати Військово-Микільський собор (1690-1696) та перебудова Богоявленської церкви Братського монастиря (1690-1695).

Політичні переслідування І. Мазепи та його прихильників негативно позначились на розвитку української архітетури початку XVIII ст. Уряд імперії забороняв все, що нагадувало “мазепинський стиль”. В 20- х роках XVIII ст. починається наступний етап у розвитку барокової архітертури – перехідний до рококо (Покровська церква на Подолі у Києві (1722), дзвінниці Михайлівського Золотоверхого монастиря та Софійського собору). Знаний німецький архітектор Й. Шедель збудував у Києві крім двох вище згаданих дзвіниць дзвінницю Києво-Печерської лаври, перебудував приміщення Києво-Могилянської академії.

У середині XVIII ст. Україною пошрюється стиль пізнього бароко – рококо. Прикладами цього стилю є Андріївська церква та Маріїнський палац у Києві (архітектор В. Растреллі), Покровська церква у Києві, собор св. Юра (архітектор Б. Меретин) та костел домініканського монастря (архітектор Я. де-Вітте) у Львові, церква у Козельці (архітектор Квасов), Успенська церква Почаївської лаври та ін.

Поряд із сакральною розвивалась світська архітетура. Гетьмани, представники вищого духовенства та старшини будували розкішні палаци (палац І. Мазепи у Батурині, його ж будинки у селах Дегтярівці та Поросючці, будинок Я. ‍‍‍‍‍‍‍‍‍Лизогуба у в Седневі, Д. Апостола – в Сорочинцях), будинки козацької генеральної та полкової адміністрації, приватні будинки, зброярні, водогони, фонтани та ін. Більшість таких споруд (цегляних) загинули чи були перебудовані.

Стиль класицизму представлений в українській архітектурі починаючи з другої половини XVIII ст. Для нього характерні суворість, чіткість та раціональність архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі фарби. Риси класицизму простежуються у світському будівництві багатьох міст та сіл західноукраїнських земель, палацах Румянцева-Задунайського в с. Качанівці на Чернігівщині, будинках гетьмана К. Розумовського в Глухові, Батурині, Почепі, Яготині.

Барокові споруди, зокрема сакральні, нерідко прикрашали ліпниною, скульптурами та пишними іконостасами. Особливо багато скульптур було у барокових католицьких храмах на західноукраїнських землях (собор св. Юра (скульптор Пінзель), бернардинський та домініканський собори у Львові). Внутрішнє оздоблення католицьких костелів створювалось так, щоб приголомшити віруючого, сворити у нього відчуття нікчемності, малозначущості та страху перед величчю Бога і церкви.

У правосланих храмах гетьманських часів теж були скульптури, проте загальноімперський церковний Синод забороняв їх і тому чимало з них були знищені як ознака латинства. Збереглись переважно скульптури на світських памятках (фігури гетьманів і муз на будинку Малоросійської колегії у Глухові, скульптура Феміди на Київській ратуші та ін.).

Одним із визначальних напрямків українського мистецтва другої половини XVII-XVIII ст. було малярство. Церковний настінний розпис та іконопис набувають нових рис: біблійні постаті під впливом народної культури отримують специфічні для українського малярства риси; на іконах нерідкими є зображення меценатів, що їх подарували (постаті гетьманів, полковників, генеральної старшини, багатих міщан та козаків); на фресках та іконах зображено елементи українського краєвиду, тварини, окремі персонажі одягені в одяг тієї епохи.

У світському малярстві перевагу мав портрет і зокрема парадний – “парсун”. Парадні портрети замовляли для себе гетьмани, представники козацької старшини, міщанства та духовенства. Портретами у повний зріст прикрашали стіни будинків, маленькі потрети наносили на медальйони, існував різновид портретів, які покладали у трупи разом із покійним. Більшість портретів цієї епохи непогано віддзеркалюють внутрішній світ людини, її вдачу та настрій. З елементами реалізму поєднуюється пишність та урочистість, що були ознаками впливу фламандської портретної школи Рубенса. Центрами портретного живопису були Київ (школи при Києво-Могилянській академії та Печерській лаврі) та Львів. Серед відомих імен українських малярів з Києва – Іван Паєвський, Каменський, Зарудний, Голубовський, Ірлієвський та ін., зі Львова – Микола Петрахнович, Федор Сенькович, Василь та ін. Чимало українських малярів переїхали і працювали у Москві та Петербурзі.

В другій половині XVIII ст. формуються малярські та граверські школи, які творили у стилі класицизму. Серед митців, що працювали на Україні та за її межами відзначились А. Лосенко, К. Головачевський, І. Саблуков, Д. Левицький, В. Боровиковський, В. Тропінін, М. Теренський, Л. Долинський, І. Лучинський.

Таким чином, українська культура другої половини XVII – XVIII ст. була тим рушієм, який у складних умовах національно-визвольної й громадянської воєн, поступової втрати залишків державності, консолідував народ на шляху до формування нації. Культурне життя на українських етнічних територіях проходило у річищі загальноєвропейських культурних процесів, спрямованих на демократизацію та набуття світського характеру. Українська культура стала взірцем для розвитку цивілізаційних процесів у Східній Європі.


Рекомендовані джерела та література


Джерела:

  1. Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993.

  2. Сковорода Г. Повне зібрання творів у 2-х томах. – К., 1973.

  3. Універсали Івана Мазепи 1687-1709. – К.; Львів, 2002.


Література:

  1. Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. – К., 1991.

  2. Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. – К., 1992.

  3. Горський В. Історія української філософі. – К. 1996.

  4. Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. А. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. – К.: Літера, 2000. – 464 с.

  5. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. / С.  М.  Клапчук, В.  Ф.  Остафійчук, Ю. А. Горбань та ін.; За ред. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2002.

  6. Києво-Могилянська академія в іменах. XVII-XVIII ст.: Енцикл. вид. – К., 2001.

  7. Крижанівський О.П., Плохій М.С. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посібник: У 3-х кн. – Кн. 3. Кінець XVI – середина ХІХ ст. – К., 1994.

  8. Культура українського народу: Навчальний посібник. – К., 1994.

  9. Нитик В.М. Феофан Прокопович. – М., 1997.

  10. Оглобин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – К.; Львів; Париж; Торонто, 2001.

  11. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. – К., 1997.

  12. Павленко С. Іван Мазепа. – К., 2003.

  13. Полонська-Василенко Н. Історія України. – - У 2 т. – К.: “Либідь”, 1992. – Т. 2.



  14. Степовик В.Д. Історія Києво-Печерської лаври. – К., 2001.

  15. Ульяновський В., Крижанівський О., Плохій С. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х кн. – К., 1994.

  16. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін.; За ред. М. М. Заковича. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. - 622 с.


Хронологічна таблиця

Датування

Події

1661 р.

Заснування Львівської єзуїтської колегії

1674 р.

Публікація “Синопсиса” Інокентія Гізеля

Близько 1700 р.

Написання “Історії Русов іли Малой Росії”

1701 р.

Києво-Могилянська колегія перетворена у академію

1720 р.

Остаточна заборона російського уряду на книгодрукування книжною українською мовою

1722-1794 рр.

Григорій Сковорода

1773 р.

Ліквідація ордену єзуїтів та заснування Едукаційної комісії

1784 р.

Відкриття Львівського університету


Запитання та завдання. 1. Назвіть основні ознаки мистецького стилю бароко”. 2. Дайте порівняльну характеристику розвитку культури на територіях Гетьманщини і Правобережної України у другій половині XVIIXVIII ст. 3. Охарактеризуйте розвиток побутової культури українців у другій половині XVIIXVIII ст. 4. В якому році відбувся перший поділ Польщі? 5. Коли були засновані Львівська єзуїтську колегія та Львівський унверситет? 6. Охарактеризуйте розвиток початкової та середньої освіти на українських землях у другій половині XVIIXVIII ст. 7. Коли Києво-Могилянська колегія здобула титул академії? 8. Назвіть роки правління російської імператриці Катерини ІІ. 9. Який вплив на розвиток української культури справила діяльність Києво-Могилянської академії? 10. Назвіть прізвища найбільш знаних викладачів Києво-Могилянської академії. 11. Вкажіть назви набільш знаних козацьких літописів. 12. В якому році вперше опубліковано історичну працю Історія Русов іли Малой Росії”? 13. Назвіть прізвища найвідоміших українських науковців другої половини XVIIXVIII ст. 14. Коли на Гетьманщині була видана заборона книгодрукування книжною українською мовою? 15. Хто автор політичного твору Ода на рабство”? 16. Назвіть основні риси стилю козацького бароко в українській архітектурі?


Обговорено та затверджено на засіданні кафедри С та ГД.

Протокол № 1 від 27 серпня 2009 р.


Начальник кафедри С і ГД Р.В.Лаврецький

Похожие:

Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 iconР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №2
Козацько-селянські повстання кінця XVI ст під проводом К. Косинського та С. Наливайка
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 iconЗатверджую” Начальник кафедри с та гд майор с ц. з. Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема „Радянська Україна у 1930-ті: політика великого террору”
Бойко О. Історія України. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 2002
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 iconР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6
Сімнадцяте та вісімнадцяте століття в історії української культури називають “епохою бароко”. Цей запозичений із Заходу культурний...
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 iconР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України
Розвиток господарства та торгівлі в античних містах-державах Північного Причорномор’я
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 iconР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План
Не було єдності й у середовищі козацької старшини, якою успішно маніпулювали могутні сусіди України, точилася внутрішня прихована...
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 iconР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України
Зовнішня політика України в умовах глобалізації 1991-2003. Анотована історична хроніка міжнародних відносин. / Відп ред. С. В. Віднянський...
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 iconР. В. Лаврецький “ ” 2011 р. План семінарського заняття з історії України
Особливо ця тенденція посилилась з приходом до влади в Німеччині Гітлера та нацистської партії. Було створено два спеціальні бюро...
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 iconПрограма державного іспиту з історії для студентів окр 020302 «бакалавр історії» вступ. Історія України: основні теоретичні проблеми
Предмет і завдання курсу історії України. Історія України як складова частина загальносвітової історії. Місце вітчизняної історії...
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 iconТема: „Найдавніші часи в історії України. Східні слов'яни. Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу
Навчальна мета: навчити студентів формулювати самостійні оціночні судження про події найдавніших часів історії України
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 iconПитання до іспиту з історії України Вступ. Предмет української історії
Проаналізуйте теорії періодизації історії України та історичну схему М. Грушевського
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6 iconПлани семінарських занять з курсу «управління якістю» План семінарського заняття 1
Досвід управління якістю в сша, Японії, країнах Европи: особливості, переваги та недоліки
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы