Багато подій, багато болю… icon

Багато подій, багато болю…


Скачать 81.13 Kb.
НазваниеБагато подій, багато болю…
Размер81.13 Kb.
ТипДокументы

Ох, як тяжко, часом після перегляду гарного, захоплюючого американського фільму повернутися до реальності, яка чіпляє на плечі тягар буденності… Від природи у мене дуже розвинена фантазія, тож для мене гарний фільм майже ніколи не закінчується, я завжди вигадую зовсім інше закінчення, не рідко з собою у головній ролі, це трохи відволікає від тієї сірості, яка безжалісно огорнула мене з голови, до нігтів на ногах.

Розділ 1

Багато подій, багато болю…

Завтра перший день весни, а по погоді в нашому рідному місті, можна сказати що зараз саме середина лютої зими, ну от, знову після шапки волосся має такий вигляд, неначе мене струмом вдарило, а я думаю, чого це від мене всі першокласники тікали з вигуками : «дивіться ба байка!».

Ну то нічого, як я завжди себе втішаю: все минає й це мине.... Цей девіз супроводжує мене з самого дитинства, так як ще дещо… З раннього дитинства, так би мовити з пелюшок, я відчуваю чиюсь присутність, неначе якийсь невидимий дух супроводжує мене завжди і майже всюди. Коли я була маленькою мене це зовсім не лякало, я навіть уявляла що це мій янгол охоронець, навіть вигадала йому ім*я – Лука. Я розповідала йому всі свої таємниці, всі найпотаємніші мрії, деякі випадкові люди бачачи що дитина розмовляє з пустотою навіть пропонували моїм батькам гарну візитку до психологу, але і це минуло…От тільки ця присутність залишилася. В деяких поривах я навіть продовжувала ділитися найпотаємнішим з Лукою, але здається не гоже вже вісімнадцятирічній дівчині розмовляти в чиїйсь присутності з духом, це вже було б схожим на психічний розлад, та й це явище починало мене лякати й тривожити.

У мене з дитячого садку було безліч гарних друзів, та й в школі я ніколи не пасла задніх, адже життя дається один раз, і так не хочеться його марнувати. Але після того як я вступила в коледж на психологічний факультет, всі раптом десь зникли, я не мала ніякого зв*язку з колишніми друзями, просто розійшлися як в морі кораблі, сумно, дуже сумно. Але удача, як мені раніше здавалося, повністю від мене не відвернулася: хлопець який мені подобався в школі, як виявилося, вчився зі мною в одній аудиторії, і згодом ми почали зустрічатися, це був мабуть мій найщасливіший час в житті.

Трохи згодом, я вступила до театрального гуртку, де наша група ставила різні вистави, на теми підліткових проблем, багато кому вони допомагали, але більшість не сприйняли це серйозно, сучасна молодь розуміє і підтримує лише сучасні технології, які так псують дитячий мозок і спотворюють бачення навколишнього світу…

  • Як думаєш, наші вистави несуть хоч якусь користь?-

я ледве не підстрибнула з несподіванки почувши ці слова, до мене рідко зверталися.

  • Можливо…Але мабуть не часто люди замислюються над побаченим. До речі, ми досі не знайомі…-

якщо чесно я навіть зраділа що зі мною хоч хтось заговорив, я втомилася від самотності.

  • Я Ольга, дивно, раніше не помічала тебе тут, ти давно в цьому гуртку?

  • Мене звуть Вікторія, приємно познайомитись. Ем взагалі то я тут майже від початку, та я не ображаюся, мене тут ніхто не помічає.

  • Неприємна ситуація. Не хочеш сьогодні прогулятися після вистави? Давно хотіла зайти до книжного магазину, та все ніколи.

  • Прогуляємося.

Ось так у мене з*явилася перша подруга, з того часу ми були майже не розлучні, знали одна про одну все, здавалося от воно щастя: подобається навчання, є хлопець, краща подруга поряд, але я все таки відчувала ту присутність, і в мене було таке відчуття , що я схожу з розуму.

Якось я все ж наважилася:

- Тільки не смійся, Оль, та у мене завжди таке відчуття, що за мною спостерігає якийсь невидимий дух, неначе янгол охоронець ходить за мною по слідам, я вже божеволію, просто не знаю що з цим робити…

- Так ти збожеволіла, це правда, ти відчуваєш дух?

- Так!

- Ну то може давай викличемо його, цей твій дух.

Мене страшенно лякала таємничість та містика, я боялася, що коли ми почнемо викликати ЦЕ, то з*явиться якесь зубасте страхіття яке всіх нас повбиває. Все ж моя цікавість перемогла здоровий розум:

  • Ну можна спробувати, тільки як це зробити?

  • Дитинко, ти знаєш що таке інтернет?

Ми провели дуже багато часу в інтернеті, чого там тільки не було, деякі закляття доводили до істеричного сміху: для одного потрібно було жертвоприношення, для іншого – пити зілля з кажанячих лапок, в кінці кінців ми знайшли найменш смішне. Намалювали пентаграму з якимись дивними знаками, позапалювали кучу свічок, повсідалися всередині і почали читати зовсім незрозумілий текст, який Ольга переписала на пергамент. Читали швидко, хоча в тексті не було жодного знайомого слова, свічки то спалахували синім вогнем, то майже згасали, це було надзвичайно моторошно, і в мене в середині все перевернулося, хотілося заплющити очі й залізти під ковдру, але все швидко скінчилося, свічки просто погасли, і це все… Абсолютно ніякого результату. Коли я ввімкнула світло, ми одразу взялися за ганчірки, аби стерти те неподобство, яке люди називають магічною пентаграмою, але стирати було нічого, підлога, на якій тільки що красувалася червона фарба, була абсолютно чистою, навіть блищала, раптом я почула грюкіт за кілька кроків від мене, панічно дивлячись по бокам, я побачила що Ольга втратила свідомість, я б і сама впала б, такий стрес, але ні, я моторно знайшла телефон і викликала швидку, бо сама з переляку забула всі правила першої допомоги. Швидка прибула за п’ять хвилин і забрала Ольгу. Я мала намір залишити її у себе, на з*йомній квартирі, але тепер доведеться боятися самій.

Спати довелося при ввімкнутому, по всім кімнатам, світлі, під дуже, дуже щільною та товстою ковдрою. Від думок про те що може статися кидало в жар та бігли по тілу мурашки, цілісіньке стадо мурашиної армії…Мені так хотілося забути все, та заснути солодким, дитячим сном, та думки мої цього явно не хотіли й лізли в голову набридливим фонтаном. Врешті решт, на мої повіки неначе налягла темна шовкова пелена і я заснула.

Такі жахіття мені давно не снилися, я вперше за довгі роки проснулася в холодному поті. Щоб якось розвіяти напругу в голові та душі, я випросталася на ліжку, закрила очі й почала малювати картини власного фільму, який так хотіла зняти, але ж зараз все вирішують влада та гроші, і як з такими пріоритетами бідній студентці зняти шедевральний, або хоча б просто цікавий фільм?Отож бо не вийде…

Після таких от невтішних думок я швиденько навела марафет, вдяглася й попрямувала до найближчого магазину, по фрукти, ну ви самі розумієте провідати подругу й таке інше. По дорозі, яка була дууууже довгою, встигла з*їсти парочку мандарин, за що себе потім в думках лаяла.

Підкріпившись по дорозі, я долетіла до лікарні немов на крилах. Зайшовши до Оліної палати, на яку поспіхом показала медсестра, я побачила подругу, вона була бліда, а на обличчі стояв слід втоми й смутку. Я просто стояла і не знала що робити, вона наче спала й я зовсім не хотіла турбувати її.

- Ким ви являєтесь цій пацієнтці?- спитав лікар, який непомітно з*явився за моєю спиною.

- Вона моя краща подруга. А коли вона прокинеться?

- Знаєте, мені теж дуже цікаво це знати, ви мабуть присядьте…

- Я вас не розумію, що не так?!

- Вчора о другій ночі вона надійшла в тяжкій стадії… коми, було встановлено, що пацієнт був доведений до стану коми через переляк, то може ви мені розкажете, що вона таке побачила?

Це був удар… Страшний, безжальний, він одразу відправив в нокаут. Я в останнє подивилася на збідніле обличчя подруги й в риданнях побігла, я бігла вище й вище, і забігла на плоский дах сірої будівлі лікарні. Я була в відчаї й не знала що робити, перше що спало на думку: комусь зателефонувати, цим кимсь виявився мій хлопець.

- Чого тобі?- от таке от я почула від того хто завжди мене підтримував.

- Я не розумію, щось не так?- відповіла я заплаканим, тремтячим голосом.

- Слухай, ти завжди не вчасно, та й взагалі… я більше не хочу бути з тобою, у мене є інша, вибач, і просто забудь все що було, бувай здорова…!- от так і закінчилася моя особиста казка. Я поклала слухавку і безсило сіла на край даху. Я навіть не плакала, здавалося що сліз вже просто не було…

- Боже за що???ЗА ЯКІ ГРІХИ?Луко, мій вірний янголе, може хоча б ти мені поясниш?...

- Не поясню дитино, ніхто не пояснить, така твоя доля…Тільки от я не Лука, а Іссаія, можеш йменувати мене Ісом.

На якусь мить мені здалося, що розум покидає мене. І я втрачаю свідомість. Я несамовито боялася повернутися назад, туди де чувся голос. Сиділа отак, неначе вкопана, аж раптом, з правої ноги злетів босоніжок і полетів вниз, з п*ятнадцятого поверху, після чого я швидко піднялася, відсахнулася від краю даху, перечепилася через якийсь незрозумілий дріт і впала на чиєсь дуже плече. Відійшовши на кілька кроків, я уважно роздивлялася Іса. Він надзвичайно привабливим, був вдягнений в білу сорочку безрукавку, чорні офіційні брюки, та…в зелені кеди.

  • Ти хто?- єдине що я змогла промовити.

  • Янгол Господень.

  • Жартуєш чи що, який же з тебе янгол, у тебе навіть крил немає…

  • Є, та не кожному дано їх узріти, тільки по бажанню моєму побачити їх можеш.

  • Ну то забажай, бо щось мені не віриться в це все, та й взагалі, не дуже я в янголів вірю…

Раптом щось гримнуло, і за його спиною з*явилися справжнісінькі крила, дуже довгі, сіро - білого кольору і тут же зникли.

- То це тебе ми викликали?А чому ж ти раніше не з*являвся, мене ж такі жахи переслідували…Так стоп, то це була не параноя, ти справді ходиш зі мною з дитинства?

- Так, та раніше ти не кликала мене, а тепер спитала мене поради й відкрила мою справжню подобу.

- І ти з дитинства чув мої нарікання на життя?

- Так, навіть поради давав, та ти ж їх не чула.

- То краще скажи, як мені зараз бути, що робити?

- Просто радіти таму, що ти існуєш, живеш…

- Я зрозуміла, що нічого не зрозуміла…То ти ж був тієї ночі з нами, що так налякало Ольгу, що вона побачила?Тебе чи що?- я сумнівно оглянула Іса і впевнилася що його навряд можна злякатися.

- Тієї ночі я приходив не сам… Зі мною був мій брат Крісто, кого, кого, а його перелякатись запросто, любить він приймати страшні подоби й лякати людей.

- От ірод, ну я йому!

- Ти по обережніше він все чує…Ти мабуть йди до дому виспись добре, коли знадоблюся, просто вимов моє ім*я в слух, і я прийду…

- Зачекай, а як же я…- я не встигла договорити, Іссаія просто розчинився в повітрі…

Не пам*ятаю як я дійшла до дому і як лягла спати, та прокинулася опівночі, від нових жахіть.

  • Іссаія, ти тут?

  • Вже тут – відповів янгол, вийшовши з сусідньої кімнати.

- Чого так невесело? – спитала я, почувши в його голосі смуток. Ісса завжди говорив зі смутком та іронією, але зараз це було чути найбільш виразно.

- З братом посварився. В кінці кінців, він же мені не батько, щоб все за мене вирішувати…

- Що ж він такого вирішив за тебе?

- Просив Господа відв*язати мене від тебе, вважає, що ти згубно на мене впливаєш.

- А хіба ти прив*язувався до мене?

- Розумієш, при потраплянні до раю, ми маємо зробити вибір, або прив*язати своє існування до людини, і бути з нею до кінця, або допомагати заблудшим душам знайти своє потойбічне місце. Так я знайшов тебе, а Крісто розшукує ті блукаючі душі.


Розділ 2

А де боїшся опинитися ти?


Дні йдуть, а моє життя стає все спокійнішим. Ольга все ще не прийшла до тями, лікарі лише хитають головами, та втішних новин немає. Іссаія завжди поруч, і від цього набагато спокійніше. До його зелених кедів я вже звикла, і вони мене навіть не дратують, навпаки, так цікавіше.

- Чого знов такий сумний?- спитала я похнюпленого янгола.

- Знову Крісто скаженіє, я його не розумію, він навіть погрожував що…

Не знаю чи договорив він чи ні… Здавалося що я втратила свідомість, в очах з*явився туман, навколо все поплило, і я таки відключилася.

Прокинулася від стривоженого голосу Ісса:

- Вставай, чуєш?- на слова свого вірного друга я ледве розтулила повіки, забелькотіла щось незрозуміле, і свідомість моя почала повертатись.

- Що це було? І чому в мене з носа тіче кров, мене хтось вдарив?

- Ні тебе не били, і сподіваюсь найближчим часом цього не зроблять…- Ісс мовчки присів над землею і почав уважно її роздивлятись. Де саме ми опинилися, складно визначити, навколо все сіре і пустинне, немов після війни, я навіть злякалася. Ісс мовчки взяв мене за руку та повів вперед.

Ми довго йшли, сірість поволі зникала, і перед нами почали відкриватися чаруючі пейзажі, згодом перед очима почали з*являтися будівлі приблизно вісімнадцятого століття.

  • Я так і думав…- промовив Ісс, нарешті зупинившись.

  • Що, про що ти думав?

  • Зачекай тут, я зараз…- і мій янгол знову розчинився.

Я стояла, замріяно роздивляючись дивні, готичні будівлі, які аж ніяк були не схожими на наші теперішні, не розуміючи де знаходжуся. Раптом я почала помічати, як якісь люди вдягнені у такий же готичний, стародавній одяг, почали оточувати мене з усіх сторін.

- Це іноземний шпигун!- почали кричали одні.

- Та ні це ж відьма, її терміново спалити потрібно!- кричали інші.

Я звичайно не в формі, але все ж не думаю що на відьму схожа. Я вдягнена в звужені до низу джинси та в чорно – білий облягаючий гольф. Мабуть вони визнали мене чужою через інший одяг, а так я така ж як вони. До мене ззаду підійшов якийсь чоловік і почав в*язати мої руки:

- Що ви робите?! Та я на вас до суду подам!- закричала, вимагаючи свободи, та ніхто мене не слухав. Мене мовчки довели до якоїсь вежі, й вкинули зв*язаною до кімнати, яка нагадувала якийсь сарай з решітками на вікнах, я вже здогадалася що це була камера місцевої в*язниці. Ніяк не можу розібратися в своїх почуттях, мені хочеться плакати, тому що не знаю як вибратися з цього заточення, і відчуваю тягу до цього перенесення…

- Іііііііс!!!

- Чого кричиш, тут я тут. Ти краще розкажи як тут опинилась, а то я це пропустив…

- Оточили й сюди притягнули, що ще розказати?!Де ти був?І взагалі, може допоможеш звільнитися?

- З ким це ти, відьмо, розмовляєш, спільників притягнула?- спитав мене злючий сторожа.

- З вами! Намагаюся дізнатися, на який підставі мене тут тримають!- так, фантазія мене ще не підводила.

- Мовчи жінко!

Іссаія розв*язав мотузки і ми разом почали думати, над планом моєї втечі.

- Бачиш той маленький замок на вікні? Діставай свій мобільний!

- До чого тут телефон?- спитала я, але все ж дістала новенький телефон і протягнула його Іссу. Він мовчки взяв мобільний, зняв з нього панель рожевого кольору і відламав від нього тоненьку смужку…

- Що ти наробив?! Він же зовсім новий, навіщо ти це зробив?- Навіть дивно що мого загрозливого крику почули сторожі.

- Зараз побачиш, навіщо…- Ісса підійшов до вікна, поколупався мою колишньою панеллю і замочок відчинився. Я одразу ж на радощах підбігла до янгола, міцно поцілувала його в щоку й швидко зняла з вікна решітку. Вигляд з цього самого вікна мене сильно насторожив. Це був другий поверх, десять метрів над землею… а точніше над водою, там внизу була річка.

- Я туди не стрибатиму!- відсахнулася я від вікна, але маршрут мого падіння знову випав на плечі янголу. І знаєте, в цей момент я зрозуміла-я закохалася в нього, в мого вірного янгола охоронця, ця думка збивала мене з ніг, і я палко сподівалася, що це хибне почуття, адже ми ніколи не зможемо бути разом, і його присутність почне мене вбивати… Не хочу більше про це думати, та й не можу, Ісс вже тягне мене до вікна:

- Якщо ти хочеш, щоб тебе заживо спалили на кострі, як відьму, то можеш залишитись, а ні, не можеш, я тобі цього все одно не дозволю!- З цими словами ми вивалилися з розчиненого навстіж вікна, і полетіли в воду. Я з дитинства боялася плавати, і тому одразу ж безсило почала йти на пісчане дно, але як не важко здогадатися, Ісс витягнув мене на берег і почав легенько лупцювати мене по обличчю, аби я прийшла до тями. Води в моїх легенях ще не було, і тому я швидко розплющила очі.

- Отямилася? Тоді заплющ очі. – не дочекавшись моєї відповіді наказав Ісс. Я слухняно виконала наказ і в мене почала паморочитись голова й знову з носу пішла кров.

- Все, можеш відкривати. Я переніс нас на ринок, у тебе мокрий й непідходящий одяг.

- То може ти поясниш, що сталося?

- Ми зістрибнули з вікна, ти що не пам*ятаєш?

- Яке в чорта вікно?! Де ми і як нас сюди занесло?

- А ти про це… Я був у брата, це він нас сюди закинув, а точніше мене, він не знав, що ти прив*язана до мене так як і я до тебе, а тому тут ми опинилися удвох. До речі ми зараз в 1795 році на головні площі міста Одеса…

- Не розумію, як, навіщо Крісто це зробив, я хочу додому…

- Розумію, але здається мені, що додому ми потрапимо ще не скоро…

- Чому нескоро?

- Для того щоб потрапити додому нам потрібно зробити роботу Крісто тричі.

- Упокоїти три душі? Та це ж не реально…- Важко описати мій розпач, я хочу додому, до Олі, а раптом їй вже краще. На ринку ми придбали,за вкрадені у якогось пана гроші, сукню. І не треба мене осуджувати, крім крадіжки на розум нічого не прийшло.

До вечора ми ходили по місту шукаючи місце для ночівлі, і згодом напросилися на ніч у хлів, до якогось доброго чоловіка. У сіні було досить зручно, але заснути я не могла, питання: що робити далі, залишилося невирішеним…

Розділ №3

Люстерко


Ніч була ясною і теплою, тож навіть невтішні думки не завадили мені заснути. З весни 2012 року ми перенеслися в осінь 1795-ого це було щось неймовірне, прокинувшись я навіть думала що це був сон, але запах сіна і моя нова середньовічна сукня дали зрозуміти, то реальність…

Ісса сидів біля мене всю ніч, оскільки янголи не сплять, і з першим гарячим промінням сонця побажав доброго ранку. Народ тут був ранній, і добрий господар десь о шостій годині приніс нам сніданок:

- Смачного вам. Якщо можете то після сніданку відправляйтесь у путь свій, бо ось-ось має приїхати з міста моя дружина, а вона не дуже добре відноситься до подорожніх.

- Дякуємо за гостинність, ми скоро підемо.

Так, швидко з*ївши сніданок, ми знову попленталися містом.

- То що далі? Як нам шукати ці душі?...- не витримала я довгого, затяжного мовчання.

- Заблудші душі, наскільки я знаю, злі і часто роблять людям зло, тож я думаю треба поритися в газетах.

- В вісімнадцятому столітті є газети?

- Так, але тільки на російській мові, українська зараз заборонена.

- Звідки ти так добре знаєш про цю епоху?

- Як ти думаєш, скільки мені років?

- Десь сімнадцять…

- Мені п*ятсот п*ятдесят чотири роки, як янголу, я помер в 1458, тож знаю тут все.

У мене не було слів… Більше до віку Іса я не поверталася. Найпростіше було знайти газети на смітнику, їх мало хто читав, а тому смітник був заповнений пресою. Дивне видовище: янгол і людина сидять на звалищі і читають газети, добре що ніхто цього не бачив.

- Ось дивись: «Двох чоловік було знайдено в лісі, причина смерті не встановлена.» - я не люблю згадки про чуже нещастя, тому читаючи цей текст мої руки тряслися.

- Ні, це все не воно, тут немає нічого містичного. Ось, знайшов: «Серед людей проживаючих у королівському дворі сіється паніка: ті хто дивляться в люстерко, італійської роботи, помирають через добу». Так це воно!

- Нарешті… Зачекай, то ця душа заточена в дзеркалі? А що ж ми маємо зробити?

- Дізнатися про незавершену справу цієї душі, та виконати її останню волю. Наскільки я розумію то нам потрібно потрапити до королівських палат… Піду по спорядження.

- Зачекай, якщо ти можеш переноситися в різні місця, то чому таким способом ми не можемо потрапити додому?

- Тому, що переноситися, і переносити людей у часі може тільки Крісто, а я тільки з місця на місце. – З цими словами Ісса розчинився.

Я сиділа на кованій, лавці біля палацу, і чекала свого янгола. Через деякий час Ісса з*явився переді мною з мотузками та карабінами.

- Дочекаємося сутінок і викрадемо люстерко.

- Ти смерті моєї хочеш? В газеті чітко було написано, що через добу, той хто заглянув у те дзеркало помирає!

- Щось придумаємо…

До приходу ночі ми сиділи на цій лавці і просто говорили. Я чітко зрозуміла: моя закоханість переросла у справжнє кохання…Це так тяжко, адже я не можу йому про це розповісти – боюся що він просто зникне, піде до брата.

Нарешті сутінки почали огортати небо та землю. Ми закинули мотузки, з дивними крючками на кінцях, на дах, закріпилися карабінами, й полізли до верху, ще одне дивне видовище. В палаці поло тихо, всі спали, і сторожа на даху не була винятком, завзяті воїни міцно спали. Ісс відірвав від долу моєї сукні чорний, довгий шматок тканини і обережно зав*язав мені очі. Воно стояло біля трону, в тронній залі, покрите білим простирадлом. Я повільно підійшла до нього і напомацки зняла покривало, і провела рукою по різьбленій оправі. Не розумію, як такий витвір мистецтва почав вбивати?

  • Озвись, я знаю ти тут.

  • Навіщо ти тут, смертна?

  • Моє завдання допомогти тобі.

  • Ти мені не допоможеш, помри смертна!

Я почала відчувати як що давить мені на скроні, аж стала на коліна, і відчайдушно закричала. Сторожа вмить прокинулася, і я вже вчувала стукіт їхніх чобіт. Ісса вчасно підбіг до мене, схопив люстерко й мене і швидко переніс нас до якогось дивного, моторошного лісу. Дія дзеркала на мить припинилася і я молила дух припинити це.

- То як ти можеш мені допомогти?- почула я знову моторошний та холодний голос, досить юної дівчини, з дзеркала.

- Спочатку ти маєш розповісти, чому ти заточена в цьому люстерку.

- Це сталося минулого літа. Якось я змітала пил з цього дзеркала, до мене підійшла одна з придворних дам. Вона сказала, що я залишила величезний розвід і цим зіпсувала люстерко, після довгих звинувачень вона просто скинула його з підставки. Люстерко розбилося на мілкі друзки. Пам*ятаю, як Медісон( придворна дама) наказала мені придбати нове, чисте дзеркало. Вона відштовхнула мене і пішла далі, а я не втрималася і впала від поштовху її дужої руки. І все було б добре, та впала я на один із уламків дзеркала який простромив моє серце. Моя душа склеїла це дзеркало, але з того часу стала навіки заточена тут…Ви справді мені можете допомогти?

- Постараємося, якщо ти мене не вб*єш.

- В цьому я не винна, я не навмисне, тож очі краще не розв*язуй.

- Ісс, в тебе є ідеї?

- Поки що немає…

- Може взяти десь люстерко та подарувати цій Медісон від імені духа?До речі як тебе звуть?- спитала я дух дівчини, який чомусь прочинав істерично сміятися.

- Мене звуть Наіма, а от подарувати нічого не вийде… Вона заглянула в дзеркало першою, і померла в вересні, того ж минулого року…

- Ти знаєш де вона похована?- спитав Ісс.

- Знаю, чула розмови в палаці, а який у цьому сенс?

- У мене є ідея, і повір сенс у тому є. Я вас покину не надовго.

Я не бачила як він пішов, та терпляче чекала.

- Я знову тут, я знайшов майже таке саме дзеркало у Венеціанському замку, важке ж… У тебе є маркер чи олівець?- Спитав мене янгол.

- Мабуть немає,- я почала всліпу обшукувати складки сукні, та що я могла там знайте, не бачила ще суконь з кишенями,- в джинсах залишила косметику, там точно є чорний олівець.

- Я піду на пошуки олівця, а твоїм завданням буде потрапити до бібліотеки в палаці, наскільки я пам*ятаю, княгиня захоплюється магією, і там має бути книга заклять.

- То може ти мене перенесеш туди?

- Не можу, твій організм погано переносить подібні переміщення – сказав янгол протягуючи мені мотузки.

І знову дивне видовище, уявіть собі дівчину у пишній корсетній сукні, яка дереться на дах палацу по товстій мотузці. Цього разу мене не заскочили на місці злочину, і я вдало знайшла книгу в червоній обгортці з чудовою назвою: « Чорна магія. Заклинання. Жертвоприношення».

Я повернулася до закованого духа, зав*язала очі, і досі тримаючи в руках книгу, підійшла до люстерка:

- Ну нарешті – Іса взяв книгу, і по звуку я почула що він шкрябає щось на рамі люстерка.

- Що ти там пишеш?- спитала я.

- «Шановній Медісон від Наіми, чисте, як і було обіцяно.» Тож Наімо, де могила Медісон?

Ретельно описавши місце поховання, Наіма напросилася піти з нами. Оскільки кладовище знаходилось в середині того моторошного лісу, то зайвих очей можна було не боятися. Ліс був невеликий, і ми швидко дійшли до потрібного місця. Ісса поставив люстерко так, аби я могла розв*язати очі, не боячись, що загляну в прокляте дзеркало. Ми поставили нове венеціанське дзеркало напроти пам*ятника Медісон і почали викликати її дух. Знявся вітер, і в світлі світанкових променів було видно, як розхитало дерева. Раптом біля мраморного бюсту з*явився розмитий силует, який з часом перейшов у чіткий образ хмурої жінки. Вона поволі підплила до надпису на рамі дзеркала, і закричала. Той крик продовжувався лічені секунди, в ньому було стільки болю та відчаю, що здавалося, що той крик тривав цілу вічність… Образ згорів синім полум*ям, а коли ми повернулися до Наіми, то на місці її люстерка побачили лиш купу уламків, кожен з яких був покритий білою фарбою. Вона вільна…

Розділ №4

Не читай між рядків…


Мій емоційний стан, після першої пригоди, значно погіршився. З одного боку я розуміла, що це був великий крок до повернення додому, а з іншої…не кожного дня стоїш біля проклятого дзеркала та поряд з власно викликаним привидом. І це минуло…

Перспектива ночівлі на вулиці мене аж ніяк не влаштовувала, і тому ми знову подалися в кримінал. Ісса вправно відкрив двері одного з непримітних готелів на головній вулиці, де ми планували пробути не більше трьох днів. Помирати з нудьги мені теж не дуже хотілося, а тому я швиденько пробралася в бібліотеку того ж таки приміщення готелю. Тут стільки книг, аж серце завмирає. Позолочені полиці з різьбленими краями втримували на собі незлічену кількість стародавніх томиків різного змісту. Стільки книг я ще в житті не бачила…

Згодом, оговтавшись від захвату я почала обирати жертву, яку буду читати протягом трьох днів. Шукати другу душу Ісса не поспішав, я ж навпаки, зробила б все за один день, аби скоріше потрапити до дому і зателефонувати рідним.

Одна з книг кинулася мені в вічі ще при вході, я одразу звернула увагу на обгортку: червоний шкіряний шматок покривав триста з хвостиком сторінок. Назва була написана пером, чорними з позолотою літерами, це була «Історія одного дня». Я підійшла аби взяти:

- Я б не радив вам цього робити, – почула я за спиною,- у цієї книги погана репутація.

- Яка саме?- спитала я у пана який з жалем дивився на мене і мою руку, яка застигла на шляху до книги.

- Кажуть вона проклята…

- Не подобається мені це…- тихо пробурчала я собі під ніс,- чому ж так кажуть, є докази?

- Є, по нашому закладу ходять чутки, що ті хто починають її читати не дочитують до кінця, в кінці книги вигорають очі, а через декілька днів взагалі помирають…Я знав одного чоловіка, який не хотів вірити цій легенді, і почав її читати, як ви певне здогадуєтеся, його вже немає серед живих…

Я з дитинства любила читати, але тепер почала боятися, якби книга не стала останньою, хто знає скільки таких книг у світі… а може це і є друга душа…

- Ви часом не знаєте повної історії цієї книги, чому вона почала вбивати?

- Я десь чув, що саме про це в ній написано, не знаю як це можливо, але вірю цьому. Сам я боюся її навіть торкатися, тому вона досі стоїть на цих полицях, якби не боявся, то давно спалив би… Про книгу можете спитати у пана Мюррея, він живе на третьому поверсі у вісімдесят другому номері.

- А ви кимось працюєте тут?

- Я Владислав Гендський, взагалі то я власник цього готелю, а ви…

- Вікі, Вікі Ванд. – і тут мене осяяло, раптом до мене дійшло, що офіційно ми тут не зареєстровані, і якщо про це раптом згадає Владислав, то вилетимо звідси пулею. Тож поки містер Гендський про щось замислився, я швиденько накивала п*ятами.

Коли я зайшла до «нашого» номеру Ісса не було, я вже часом подумала, що він покинув мене тут саму.

- Ісс…- покликала я тремтячим голосом.

- Чому така перелякана, що нас викрили?- спитав Іс за моєю спиною.

- Та ні, я просто злакалася, що ти мене тут покинув. – сказала я міцно обійнявши янгола.

- Ну що ти, я б так не зміг, і не схотів би…- відповів Ісса поцілувавши мене в щоку. Таке відчуття, що ось-ось і злечу на небо від щастя.

- У мене є деяка інформація з приводу другої душі. – і я почала швидко розповідати все, що дізналася від власника готелю.

- Я не здивуюся, якщо сьогодні нам буде ніде ночувати…

- Ну вибач, я якось одразу не подумала, і взагалі, звідки я знала, що власник буде саме в бібліотеці…

- То нічого, щось та й буде.

Два дні ми провели в готелі, нічого не роблячи, просто відпочивали. А вже на третій день, коли моя психіка почала повертатися в стан спокою, ми вирішили завітати до Мюррея, який знав про книгу ще щось, чого не знали ми. За весь час нашого відпочинку Владислав так і не відвідав нас, чому ми були безмежно раді, але радість наша на третьому дні перервалася немов тоненька нитка. Хтось почав настирливо і досить гучно гримати у двері. Через щілину в замку я побачила його – Владислава Гендського, і мій переляканий до смерті мозок одразу почав планувати втечу. Покидати приміщення знову довелося через вікно, та цього разу, ми вискакували з вікна першого поверху, і тому не зазнали жодних ушкоджень.

- А може він приходив не для того аби нас прогнати?- обнадійливо спитав янгол.

- Судячи з погрозливого погляду, і довідки про заборгованість, яку він тримав в руці, він не на чай нас запрошувати приходив. Та нічого, але до Мюррея потрапити нам все одно необхідно.

До вечора ми відсиджувалися у якомусь кабаре – ресторані, ми перебували там настільки довго, що весь присутній персонал дивився на нас скоса, неначе намагався прогнати нас поглядом, та на нас це не подіяло. Коли на вулиці почало сутеніти ми поспіхом зібралися і почимчикували до виходу, та і тут все виявилося не так просто, на вулиці біля виходу стояло декілька чоловік, в повному озброєнні.

- Це вони, мабуть багаті дуже якщо можуть дозволити собі стільки сидіти в ресторані. – Сказав один із офіціантів цього ж ресторану.

- Всі гроші сюди!- Наказав нам один з цієї банди, інші ж почали нас притіняти і намагалися залізти до кишень.

- Вибач Вікі, це необхідно. – я не розуміла чому Ісса почав вибачатися, доки не спалахнуло світло, і я втратила свідомість…

Я відкрила очі в міській лікарні. Ісса переніс нас сюди, адже знав, що куди б ми не перенесення лікарня мені все одно знадобиться… Пробули ми там недовго, після повного обстеження лікар повідомив що я повністю здорова.

Оскільки на вулиці було вже темно то ми набравшись сміливості повернулися до готелю, та пішли ми не до номеру, який нещодавно покинули, а на третій поверх, до чоловіка, який знав про «Історію одного дня».

В приміщенні ,здавалося, було темніше ніж на вулиці. Дійти до потрібної кімнати виявилося складніше ніж здавалося, на своєму шляху я збила дві декоративні вази і зачепила головою декілька підсвічників, чесно кажучи я спочатку думала тікати, адже такий шум міг розбудити жильців будинку, і тоді просто так ми б звідси не вийшли б, але ні, будівля спала мертвим сном і навіть моя незграбність не розбудила навіть кота який завжди спав біля «наших» дверей.

З горем навпіл ми зайшли в кімнату до пана Мюррея. В кімнаті було не багато меблів, лише низенька шафка в кутку, ліжко біля відкритого вікна, на якому майоріла чиста мереживна занавіска, та журнальний столик біля ліжка, на якому стояла керосинова лампа. Світло лампи освітлювало обличчя сплячого чоловіка, у якого не було очей…

- Ви читали книгу???- не тямлячи себе закричала я.

- Хто тут?- відійшовши від сну запитав нещасний. Він злегка піднявся і закричав показуючи у пустий куток так наче побачив там щось, та що він міг побачити? Коли я відірвалася від думок чоловік нерухомо лежав. Я злякалася й почала тиснути на дзвінок виклику персоналу, чекаючи доки прийдуть на поміч.

- Шукай папери, може десь написано про ту злощасну книгу!- не менше перелякано наказав мені Ісса.

Я підбігла до шафи і побачила на ній декілька щоденників, і не питаючи розуму вилізла з вікна на балкон другого поверху, а потім першого, я не чекала Ісса і не питала в нього що робити, я просто знала, що він сам мене знайде, і сподівалася що допоможе, так і спалося: як тільки я добігла до вже знайомого нам лісу, то одразу побачила його перед собою.

Читати ті щоденники ми почали вранці. Все що там було написано я переказувати не буду, там саме лише кохання…

« Сьогодні день не склався з самого ранку, лист від моєї Марини так і не прийшов, і я від смутку вирішив піти бо бібліотеки. Чоловік який діставав книгу в червоній обкладинці, одразу прикував мій погляд. Кажуть, що та книга проклята, отже чоловік точно божевільний. А що мені втрачати, до того ж я не вірю в містику. Так ми познайомилися і почали разом читали ту книгу. Нічого особливого в ній не було, це була історія одного чоловіка, про його долю про те як він почав вбивати і про те, як наклав прокляття на книгу, яку читав мій новий знайомий, читав її саме він, оскільки я погано читаю, я був тільки слухачем. Я сидів спокійно, аж раптом почув крик читача, його очі почали вигорати, а через кілька хвилин він помер… Коли я намагався допомогти приятелеві мимовільно заглянув в книгу вона була недописана… Через кілька днів я відчув болі в очах, і згодом їх спіткала та ж сама доля - їх просто не стало, зараз я найняв писаря який записує ці мемуари, аби інші люди не наступали на мої граблі. Я відчуваю свій кінець, я часто бачу образ чоловіка, хоча більше нічого не бачу і мабуть не побачу…»

- Я не буду її читати – мене вразив цей щоденний до глибини душі, я не хочу наступати на ті граблі, не хочу її читати…

- У мене є план, не хвилюйся, все буде добре… Я вважаю, що її потрібно дописати, ось яка не завершена справа тієї душі.

Вдень потрапити у вже знайоме приміщення готелю було страшніше, але все ж набагато легше, я бачила те що могла перекинути.

В бібліотеці стоїть неймовірний гамір, тут зібралося близько двадцяти чоловік, тож в цьому натовпі нам легше було, знайти книгу. Вона стояла на тому ж місці, мабуть її просто ніхто не наважився навіть в руки взяти. А я наважилася, це не так вже й страшно. Знову ховатися в тому чортовому лісі я не збираюся, він передає мені якийсь похмурий, та тривожний настрій, а я вже втомилася від депресій, хоча веселитися причин теж немає… Те чого я хочу зараз найбільше – це зателефонувати до лікарні, і почувши спокійний при будь яких умовах голос лікаря, дізнатися що з Олею все добре, просто знати, що з нею все гаразд, і що вона, з як завжди добрим серцем та щирою усмішкою, чекає мене вдома… Думки про це мене зовсім не веселять, на серці якось туго.

Довго шукати місце для здійснення нашого плану не довелося, коли ми заховалися під сходами на другий поверх від завідуючого готелю, побачили там відкриту, простору комору, з ключем в дверях, мабуть покоївка забула їх закрити, та то й добре. Книгу з потрібним приладдям ми поклали на невеличкий візок, для обслуговування. В коморі стояв запах хлорки й розчиненої соди, так незвично...

- Так я буди читати, а ти швиденько допишеш щасливий кінець, ну я думаю фантазії в тебе вистачить, я це навіть знаю. – сказав Ісса і посміхнувся, як же я люблю цю посмішку…

- А може спробувати налагодити контакт з духом?- ця перспектива мені подобалася набагато більше, хто знає, як повернеться наш план…

- Не вийде!- у мене по тілу аж поповзли мурахи, розміром з кулак, чоловічий голос йшов від книги.

- Вибачте пане, що потривожили вас, та ми хочемо допомогти, ви застрягли тут.

- Ні, це мій дім, і ніхто не вправі забрати його в мене!

- Ви замкнені у книзі, і вважаєте, що це ваш дім, та ви ж несповна розуму!- Не знаю про що я думала коли вимовила ці слова, але вони навіть не розізлили дух, він навіть засміявся…

- Я вже й забув де я знаходжуся, а пройшло не так вже й багато часу…

- Як ви померли?- спитав Ісса.

- Я писав книгу, так ту в якій зараз заточений. Просто писав, аж раптом мені сказали, що цей рукопис не коштує ламаного гроша, і я в відчаю прокляв її і описав все це в ній, а вночі в моє помешкання проникли посланці видавця, який сказав мені ті образливі слова, і намагалися забрати книгу, аж поки не вбили мене, щоб я не заважав, виявилося, вона була чогось варта…Оце й все, вбивати я вже не хочу, але оскільки прокляття діє, то просто не можу припинити.

- То я так і не зрозуміла, ваша не завершена справа – недописана книга?

- Так, я не встиг дописати лише одне речення…

- Ну то перекажіть нам книгу, а ми зможемо дописати її без втрат.

- Якби я міг, якби я міг… Я писав її в 1692 році, а помер 1700…

- А давно ви, ну в такому стані?...- а цікавість моя таки не має меж.

- Десь пів року.

- То ви з минулого…- припустив Ісса.

- Ну то мабуть…- відповів дух.

- Отже якщо перший дух був з сьогодення, а другий – з минулого, то мабуть третій дух буде з майбутнього, як ти думаєш?- Цього разу звернення було до мене.

- Можливо, можливо…Та про це ми подумаємо пізніше.

- Ну то що, я читаю, ти дописуєш?

- А якщо в тебе вигорять очі?

- Я ж янгол, відновляться.

І він швидко, але розбірливо почав читати, а я міцно взялася за перо, щоб швидко прийти не поміч. А книга виявилася цікавою, там була описана доля мандрівного поета, його нещасливе перше кохання, та чим далі, тим моторошніше ставало, пішли розповіді про страшне дитинство, які різко перескакували в сьогодення, а сьогодення не було кращим… Потім настала розповідь про того самого видавця, і про те, як той поет проклинав книгу, бідна дівчина яку він приніс в жертву… По мірі того як Ісса дочитував книгу, очі його не переставали червоніти, і здавалося, ось-ось і буде лихо. Я швидко вирвала книгу з його янгольських рук і написала таке: « Але все закінчилося добре, дух поета, який був заточений в книзі перестав вбивати, і знайшов свій дім в раю, а книгу, більше ніхто ніколи не читав, ця рукопис згоріла…». Фантазія моя мене вперше підвела, я могла написати три слова: « Все стало добре» і це коротеньке закінчення всіх би задовольнило, та я писала довго і не могла зупинитись, я продовжувала описувати чому її спалили, писала про все на світі і просто не могла зупинитись… Добре, що Ісса вчасно помітив це, виріав з рук моїх перо, і поставив ту довгоочікувану крапку в книзі. А я як завжди втратила свідомість…

Щось пішло не так, свідомість не хотіла повертатись, а я побачила дивний сон. Я сиділа у золотій кімнаті, в білому одязі, а біля мене сидів молодий чоловік.

- Дякую, що врятували мене, я знайшов свій дім, і ви знайдете, та не тут, та не тут…- по голосу я впізнала, це був той чоловік, той голос з книги. Раптом він просто щез, я вже звикла до такого перенесення, Ісса частенько його застосовує. До речі, де він? Я вже відкрила рота щоб покликати його, та звук не злітав з моїх вуст, я наче оніміла… Страх мій перебило скрипіння дверей в цій кімнаті, за дверима було темно, зовсім темно, а поряд вже були відкриті двері, з яких вибивалося світло, надзвичайно потужними променями.

- Як думаєш, що вибере янгол?- стривожений голос жінки, це останнє, що я чула в цьому сні.

- Ну як ти, жива?- переді мною навколішки стояв Іссаія.

- Ти не уявляєш, як я рада тебе бачити, думала, що померла, та мене ж так просто не здихаєшся. - я коротко розповіла те що бачила в вісні промовчавши лише про ті дивні двері.


Розділ №5

Не хочу вірити, реальність

занадто жорстока, щоб бути

правдою


Довго ми вже в пошуках третьої душі, важко її знайти в такому великому місці, та й пошуки попередніх демонів нас, а точніше мене вже дуже втомили. Хоча є й гарна сторона цієї подорожі в минуле, де я ще побачу цю архітектуру, театри. Точно…

- Ісса, може сходимо до театру?

- Грошей нема, якщо влаштовують місця під стелею, над декораціями, то я тільки за.

- Мене зараз будь які місця влаштовують.

Задертися на балки під стелею було легше легкого, туди йшла драбинка не гарна, але міцна. А знаєте, звідси дивитися навіть цікавіше, дійство взагалі цікаве, жінки в виставах участь не приймають, тож так цікаво спостерігати за чоловіками в перуках, та панчохах.

Вистава була короткою, та справила на мене велике враження. На неї прийшло дуже багато народу, так багато, що зал на шістсот місць була майже заповнена глядачами.

На виході біля порогу зібралася досить таки аристократична на вигляд компанія. Жінка була з чорною пов*язкою на голові, а чоловік не знімав чорного капелюху, вони були в жалобі. Я одразу зметикувала підслухати розмову, адже навіть на смерть могла бути пов*язаною з нашим третім духом.

  • Ну як ви Марино, трішки відійшли від трагедії?

- Це занадто тяжко для нашої родини. Ми ще довго відходитимемо…

- Не переживайте, все рано чи пізно буде добре.

Це все що я змогла підслухати… Компанія збирається розходитися а я не можу їх так просто відпустити нічого не дізнавшись.

- Вибачте будь ласка, вельми шановна пані, я представник газети, «Правда трагедій», і мені просто необхідно взяти у вас інтерв*ю, чи не були б ви так ласкаві, відійти від зайвих вух?- І знову моя фантазія…

- Так звичайно…Що вас цікавить?

- Опишіть своє лихо, що сталося, все до найменших подробиць!

- Це сталося тиждень тому, моя тринадцятирічна донька дуже захоплювалася містичними книжками, і тому купила якийсь посібник з чорної магії, я одразу подумала, що все це ігри, подумаєш книга, скільки шарлатанів навкруги, яка там магія…Та потім у моєї завжди доброї доньки почав погіршуватися настрій, вона постійно зривалася, на всіх кричала, а потім якось заявила мені, що по неї прийде янгол, і забере її в краще життя, на наступний день,я знайшла її тіло в кімнаті, поряд з тією триклятою книгою!- жінка розплакалась, мені стало так соромно, що я змусила її знову згадати той жах, мені було справді її шкода, та по іншому я не можу…

- Вибачте, за цей допит, мені шкода що я змусила знову вас страждати…

- Ісса!- Тихенько покликала я свого янгола, коли опинилася за рогом вулиці – Іссаія, де тебе носить?

- Та тут я, тут. Щось дізналася. – і тут я знову почала розпинатися про почуте.

- У мене є здогадка, та я сподіваюсь, що то не правда…

- Дай вгадаю, про неї я дізнаюся пізніше, так?

- Абсолютно точно. – я лише похитала головою.

Цього демона, як виявилося, знайти було не важко, ми лише знайшли дитину, яка бавилася в дворі, з книгою чорної магії, вона намагалася прочитати якесь закляття, та ми вчасно її зупинили.

- ЕЕЕ маленька не грайся з цим, це небезпечно!- закричала я на дівчинку років дев*яти.

- А вам яка різниця? Він все одно по мене прийде, і забере в краще життя!

Ці слова збили мене з ніг… Дитина відходила від нас, продовжуючи читати те саме закляття, яке я читала щоб викликати Ісса. А знаєте що було найстрашнішим? Те що після того як дівчина прочитала текст, переді мною з*явилася Ольга…Я знову ледь не втратила свідомість, та все ж втрималася на ногах. Я кинулася було обняти її, але пройшла крізь неї. Тут зараз стоїть третій дух з майбутнього – Оля… Сльози пішли з моїх очей

- Як це так, як, ти ж не могла… ти просто в комі…- я просто захлиналася від сліз.

- Ні вже не в комі…- промовила вона, холодним, як лід голосом.

- Я так і знав. А твоя незакінчена справа – вбити того, хто вбив тебе, тобто Крісто, чи не так?

- Так, і що з того?

- Ми допоможемо тобі знайти свій шлях, допоможемо, ось побачиш!- сказала я.

- А ви мене спитали, чи я хочу вашої допомоги, ви мене спитали???

- Та ми ж, та ти…- я просто не знаю що казати, що робити.

Дівчинка вже давно втекла, тож про її долю, я вже не хвилювалася. Єдине що мені було цікаво знати, це на чиєму зараз боці Ісса, чи він вб*є брата, заради мого щастя, заради щастя Ольги, чи він залишить її не призволяще, й залишить мене тут назавжди, заради брата, цього я мабуть ніколи не дізнаюся…

- Тільки дозволь мені допомогти, і все буде добре, ти повернешся в наш час, або підеш в рай, ось побачиш, все буде добре, і я повернулася і побігла, аби взяти книгу, щоб викликати Крісто. Та раптом все змінилося, світ навколо став червоно-помаранчевого кольору, я зупинилася. Навколо було чути плач людей, крики про допомогу, страшні, розпачливі крики, а я просто стояла, і найстрашніше те, що мені це все подобалося, подобались ті волання, подобалося те, що в мене з середини все палало, я повернулася, щоб подивитись на подругу, на свого коханого янгола, та в очі кинулося зовсім інше, на землі лежало моє тіло, а навприсядки сиділа Ольга, яка вбила мене ножем в спину…

Земля затремтіла у мене під ногами, і я кинулася до Ісса, який безпорадно сидів біла «мене», він встав і підійшов до мене, та наблизитися не міг, невідома біль пронизувала нас обох. Ми просто стояли і дивилися на одного, неначе на різних берегах. Я стала демоном. Він лишився янголом.

- Я тебе кохаю…- так я наважилася сказати це, наважилася мабуть тому, що іншої змоги не матиму.

- Я кохаю тебе – відлунням покотився його голос.

В землі пішла тріщина, і мене почала затягувати туди, я намагалася опиратися, але полетіла в бездню, Ісса незважаючи на біль схватив мене за руку, і почав витягувати, але в рай він мене витягти не може, і тому полетів зі мною в прірву… А ви готові піти в пекло за коханою людиною? Якщо ні, то не кохання!

Ось який вибір зробив янгол - чорні двері…

Похожие:

Багато подій, багато болю… iconБагато подій, багато болю…
Від природи у мене дуже розвинена фантазія, тож для мене гарний фільм майже ніколи не закінчується, я завжди вигадую зовсім інше...
Багато подій, багато болю… iconСтратегія розвитку України
До сьогоднішнього дня вдалу ідею та можливість розпочати системний розвиток України шукав кожен уряд, що в той чи інший час перебував...
Багато подій, багато болю… iconТисячоліття розвитку нашої цивілізації принесли людям багато доброго і злого, геніальні здобутки людського розуму та таланту і водночас багато безглуздих та кривавих воєн… Годі й перелічити важливі події минулого
Годі й перелічити важливі події минулого. Не легше перелічити й видатних людей, які зробили свій внесок у розвиток людства і яким...
Багато подій, багато болю… iconСтворено: Середа, 11 січня 2012, 14: 23
Упродовж усього ХХ та початку ХХІ століть українці перенесли занадто багато безголів’я та горя
Багато подій, багато болю… iconA. Паренхіматозні органи
Під мікроскопом волокна циліндричної форми, з темними і світлими полосками. Клітина мають багато ядер. Визначити розташування
Багато подій, багато болю… iconКиїв Москва. 02. 08. 2011
Мій, поки що, найдовший автостоп – в ньому було багато І приємного І не дуже. Ця поїздка також відмінна тим, що я вперше переткнув...
Багато подій, багато болю… icon10 заповідей батькам
Навчайте дітей тому, про що самі знаєте. А тому й знайте багато! Для правильного виховання дитини необхідно знати про його індивідуальні,...
Багато подій, багато болю… iconЧашку ароматного чаю, завареного не тобою
Яричок! Вітаю тебе з днем народження. Сьогодні ти почуєш багато приємних слів на свою адресу, побаження всього-всього І якнайбільше,але...
Багато подій, багато болю… iconЛекція №4 з патофізіології на тему: «Алергія»
Актуальність: Багато явищ, які супроводжують людину в процесі життєдіяльності, так чи інакше пов'язані з її працездатністю, здоров'ям,...
Багато подій, багато болю… iconПротокол № 20 р. Голова П(Ц)мк дебенко О. Г
Хворий 32 років зловживає алкоголем. Після чергового запою, вночі він розбудив дружину і зі страхом заявив, що в кімнаті багато мишей...
Багато подій, багато болю… iconТема 1: Місцевість як елемент бойової обстановки
Місцевість, впливаючи на бойові дії, може підвищувати або знижувати силу військ. Історія війн знає багато прикладів боїв, в яких...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы