Історія України (екзамен) icon

Історія України (екзамен)


Скачать 418.91 Kb.
НазваниеІсторія України (екзамен)
страница1/7
Размер418.91 Kb.
ТипДокументы
  1   2   3   4   5   6   7

Історія України (екзамен)

2 (Дослов‘янські народи на території України.)

Розвиток людини на території України відбувався в основному за тими самим напрямками, що і в інших регіонах. Заселення сталося близько 1,5 млн. років тому. Вивчивши археологічні пам’ятники, пов’язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам’яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам’яного вміщують перехідний вік – мідно-кам’яний (енеоліт).

Палеоліт тривав від появи першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво та полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.

Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис. – 40–35 тис. років тому) з’явився неандерталець – людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам’ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.

На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту прийшов кроманьйонець – „людина розумна”, яка вже є не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З’явилися різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будувалися землянки. Важливі зміни відбулися і в соціальній організації – на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв’язки визначалися за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату.

Удосконалення житла і виникнення шитого із шкір одягу значно розширили територію розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України – Мізинська – на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.

У період пізнього палеоліту постали релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникла у вигляді чотирьох основних форм: анімізму, тотемізму, магії і фетишизму.

Близько 10–11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом.

Зникли льодовики, природа Європи набула близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винайшла лук і стріли. Основними різновидами господарювання були полювання, рибальство, почалося приручення тварин – спершу собаки, згодом – свині.

З мезолітичних стоянок можна відзначити хоча бЖуравську – на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак-Коба – у Криму, Гребеники – в Одеській області. В цю епоху, згідно пам’яток матеріальної культури, вже можна виділити окремі етнокультурні області.

Наприкінці мезоліту відбувся поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VII–IV тис. до н. е. ). Це був перший суспільний поділ праці. Саме цей період вважають розквітом первісного ладу, тому що вже постало продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю, з’явилися штучні матеріали (обпалена глина), а потім – тканина. Відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого господарювання. Цей процес отримав назву „неолітичної революції”.

Сусідська община змінила родову організацію людей. Натомість матріархату постав патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах річок Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип’яті та інших регіонах України.

Енеоліт – перехідна епоха від кам’яного до мідного віку (VI–III тис. до н. е.) – пов’язаний перш за все з корінними змінами в житті людини: опануванням металів. У цей період на території України сформувалися дві основні групи племен: землероби – на Правобережжі і скотарі – на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності та обміну продуктами. Таким чином виділилася родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В. Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня „відкритими” лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV – кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями, пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Стосовно походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури на її ранньому етапі складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі України, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев’яним плугом з ка-м’яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам’яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) – Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно- двоповерхових будинках з кількома кімнатами.

На надзвичайно високому рівні у трипільців знаходився розвиток гончарства. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбами характерними візерунками. Розвивалося ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв’язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.

Розвиток знарядь праці із сплаву міді та олова – бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу – бронзи дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.

Подальшого розвитку набули різні ремесла: гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувся другий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла від землеробства (третій пов’язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово перейшло від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення між племенами і всередині племен.

Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

У І тис. до н.е. на території України з’явилися перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю. Тут жили, зокрема, пращури слов’ян – місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі прийшли кочівники. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовної групи населення. Ввони вже опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна суспільна діяльність кіммерійців була пов’язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об’єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем. Саме на даному історичному етапі військові кочові племена, які з’явились на території України, на нашу думку, загальмували позитивний процес відокремлення ремесла від землеробства, відкинули поступальний розвиток суспільства дещо назад.

Наприкінці VII ст. до н. е. кіммерійців витиснули з території України іраномовні племена скіфи, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму, кочовики – у степах Наддніпрянщини, землероби – у лісостеповій зоні, орачі – між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор’ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.

Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу.

З-поміж військових успіхів скіфів варто особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н. е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до Дону.

Але на кінець IV – початок III століття до н. е. через деякі об’єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. На думку дослідників, це сталося через глобальну зміну кліматичних умов на території України: висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів, зменшення трав’яного покриття. Окрім цього, у III столітті до н. е. на територію Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витіснили скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу – у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, другу – у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.

Після цього до середини ІІІ століття н. е. у Північному Причорномор’ї панували сармати. Це були спілки декількох племен: язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували.

Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики – племена готів, а трохи пізніше – зі Сходу – гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

Ще у VII–VI ст. до н. е. почався процес „великої грецької колонізації” у Північному Причорномор’ї, викликаний передусім їх торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.

Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань – Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI ст. до н. е. на правобережжі Бузького лиману постала Ольвія, на кінець V ст. до н. е. – Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія – у Криму, Пантікапей – на місці теперішньої Керчі.

Основою грецького господарства Північного Причорномор’я були землеробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло: ткацтво, гончарство, обробка металів.

Грецькі міста-держави були центрами торгівлі та ремесел Північного Причорномор’я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.

Грецькі міста-держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям.

У V ст. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникло Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширив свою владу на багато інших грецьких колоній.

У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розвиткові освіти. Розповсюдженою була література, розвивались історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.

Проте на зламі IV–ІІІ ст. до н. е. міста–держави вступили в епоху кризи, причинами якої були як внутрішні суперечності, так і загарбницькі дії скіфів у Криму. Все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор’ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес ввійшли до складу римської провінції Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх визнати владу римських легіонів.

Протягом ІІІ–IV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римської імперії, античні міста–держави в епоху великого переселення народів фактично припинили своє існування.


^ 3(Східні слов‘яни, їх походження, розселення та суспільний устрій )

Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.

Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього сло-в’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства (див. карту стор. ).

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами–державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.


Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадувалися. Починаючи з VII ст., у літературі трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово склалися й великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян варто виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов’яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і культу пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.

Уже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається із 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні – тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов’ян й ужиткове мистецтво зі „звіриним” і „геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.

На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу в князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства – смерди – платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.

Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилась необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники – на феодально залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв’язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стала органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні – насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст., перш за все – піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у привілейований стан, поява перших протодержав, сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла Древньоруська держава – Київська Русь.


4(Утворення Київської держави. Її перші князі (Кий, Дір, Аскольд).


Утворення держави з центром у Києві

Розвиток виробництва у праукраїнців зумовив зростання продуктивності праці, удосконален-ня землеробських знарядь. Відпала потреба у спільному обробітку землі. Земля та все виро-щене на ній переходило у власність окремих родин. Сім'ї, що жили на спільній території, об'єднувалися в сусідську територіальну громаду. Поміж членів громади по-силювалося майнове розшарування. Родоплемінна знать, старійшини, воєначальники зосереджували у своїх руках ба-гатства. Праукраїнці того часу мали своєрідний суспільний устрій, що дістав назву військової демократії. Поступово племінна верхівка перетворювалася на землевласників, а вільні общинники поповнювали категорії залежного населення.

З розкладом родоплемінного ладу замість племінних союзів поступово утворювалися нові територіальні об'єднання — князівства, які очолювали князі. Центрами їх стали «горо-ди»: у полян, наприклад, - Київ, у сіверян - Чернігів. Для утримання влади, захисту своїх земель та завоювання нових територій князі формували військові загони - дружини.

Процес об'єднання князівств у єдину державу прискорюва-ло ускладнення зовнішньополітичної ситуації, зумовлене Великим переселенням народів. Через причорноморські й приазовські степи хвилями накочувалися кочовики, великого лиха завдавали авари, хозари, з півночі слов'янам загрожува-ли нормани.

Найбільшим було державне об'єднання, до якого входили поляни, деревляни й сіверяни. Літописець називає його Русь-кою землею. Історичним її ядром стало Середнє Подніпров'я. Сучасники - арабські й візантійські автори називали перше державне об'єднання східних слов'ян Руссю, а народ, що населяв його, - русами. Оскільки центром цієї держави був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київська Русь.

Походження назви «Русь» - одне з найдискусійніших питань історичної науки. Досить поширеною є точка зору, за якою Русь VI-VII ст. ототожнюється з об'єднанням кількох союзів племен - полян, сіверян, уличів. Воно займало територію між Десною та Россю й Тясмином, Горинню та Сеймом і Сулою. Тут розта-шовані кілька річок з однокорінними назвами - Рось, Росава, Росавиця, - що, можливо, й покладено в основу назви «Русь».

Інша версія свідчить на користь іраномовного походження назви. Можливо, «Русь» походить з сарматської мови (rhos — світло). Таку назву могло мати одне з сарматських племен, яке згодом було асимільовано антами, від яких уже й була сприй-нята назва праукраїнцями.

Деякі дослідники вважають, що назва «Русь» має північне походження. Вони виводять її від фінської назви шведської території ruotsi, a саму Русь розташували на території, опано-ваній новгородськими словенами.

Князі Дір і Аскольд

Під 862 р. літописець згадує київських князів Діра й Аскольда. Очевидно, вони були остан-німи зі слов'янської династії князів, початок якій поклав Кий. Правили вони, напевно, у різні часи, їхнє князювання позначилося низкою видатних подій. Дір уже володів значною територією. До його столиці приїздили купці з інших країн.

Розголосу набув морський похід руських дружин під прово-дом Аскольда на Константинополь. Кораблі русів йшли з такою швидкістю, що вісники із захоплених ними поселень не встиг-ли попередити Константинополь про небезпеку. На світанку 18 червня 860 р. руський флот із 200 лодій увірвався до бухти Золотий Ріг. Берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води велетенський ланцюг, яким завжди надійно перекривала вхід до бухти. З лодій висадилися воїни і одразу почали облогу мурів столиці Візантії. У місті виникла паніка. Імператор із військом на той час перебував у поході проти арабів. Візан-тійський автор описав цю подію так: «На-род вийшов з країни північної... й племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис, вони жорстокі й немилосердні, голос їхній шумить, мов море».

Руси хотіли захопити місто ураз, а коли це не вдалося, розпочали облогу і пограбу-вали передмістя. Але переконавшись, що місто їм не здобути, зняли облогу і з вели-кою здобиччю повернулися додому.


^ 6(Київська Русь за Володимира Великого. Прийняття християнства в Київській Русі та його значення )

Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по-скандинавському Вальдемар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише захопити. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.

Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся від попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримував традиційні язичницькі культи, ходив на непокірних в'ятичів і поширив свою владу на радимичів. Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на службу до візантійців.

Після смерті княгині Ольги, перед другим походом на Дунай, у 969 році Святослав провів реформу державного управління. Він залишив князювати в Києві старшого сина Ярополка, середнього – Олега – поставив в Овручі управляти древлянською землею, а найменшого – Володимира – відправив до Новгороду. Після загибелі батька брати розпочали кількарічну боротьбу за великокнязівський київський престол. Ярополк захопив землі Олега, розбивши його військо, а згодом і Новгородську землю. Володимир утік за море до варягів. Зібравши військо, він повернувся на Русь, визволив Новгород і захопив Київ. Ярополка в Родні убили варяги. При владі залишився Володимир Святославович (980–1015 pp.). Позашлюбний син Святослава та рабині-ключниці княгині Ольги, древлянки Малуші – Володимир – виявився талановитим полководцем і мудрим державним діячем. З його діяльністю пов'язане зміцнення позицій Русі як великої держави Східної Європи. А сам князь увійшов до української історії як Святий, Великий, а до народної пам'яті – як Володимир Красне Сонечко.

З дитинства його виховувала бабуся – княгиня Ольга, а потім дядько – брат Малуші Добриня, за билинами відомий як Добриня Микитович. При опіці дядька юний княжич керував Новгородом. Змужнівши, він посватався до полоцької княжни Рогніди. Але горда полочанка відмовилась «роззувати сина рабині». Володимир з Добринею взяли Полоцьк силою й примусили Рогніду до шлюбу. Від нього народився син Ярослав – майбутній спадкоємець Володимира на київському престолі.

Тривала відсутність Святослава і шестирічна міжусобна боротьба в державі ослабили великокнязівську владу Києва. Багато племен вийшли з покори. Тому з початку діяльності нового князя постало завдання посилити авторитет центральної влади. У багатьох племенах Володимир замінив місцевих князів владою намісників-посадників з числа своїх дванадцятьох синів, родичів і дружинників. Замість родоплемінного поділу прийшов територіальний, а це вже ознака справжньої держави.

Князь продовжував політику підкорення окраїн. У 981 році вдалим походом Володимир приборкав племена волинян, бужан і дулібів, звільнив від чеського й польського впливу червенські (Перемишль, Белз, Червень) та закарпатські міста. Він приєднав Закарпатську Русь, Галицьку Землю і Волинь до Києва. Під час чергового походу на захід князь заснував міста Володимир (Волинський) та Бересття (Брест) і підкорив частину литовських племен ятвягів. Володимир поширив свою владу на в'ятичів і радимичів.

Похід на волзьких булгар закінчився мирною угодою. Проте найбільше походів дружини Володимира здійснили на південний схід проти печенігів. Особливо відчутних ударів їм було завдано в 988–997 pp. Однак їхня сила ще не була до кінця зломлена. Небезпека навали залишалася. Тому Володимир розгорнув будівництво та зміцнення існуючих ще з часів антів укріплених валів і фортець по ріках Десні, Сулі, Росі, Трубіжу, Стугні. Залишки цих «змійових валів» збереглися до наших днів. Добре укріпленими фортецями стали Вишгород, Білгород, Василів (сучасний Васильків), Переяслав. Існує легенда, що на Трубежі, де тепер Переяслав, дружинник Володимира Кирило Кожум'яка переміг (перейняв славу) печенізького богатиря.

Зусиллями військових дружин та державного апарату Володимиру вдалося створити найбільшу державу в Європі. Він поширив владу Русі від Закарпаття до Волги, від озера Ільмень до Чорного моря. Всі східно-слов'янські племена об'єдналися в єдиній державі.

З приходом до влади Володимир зробив спробу релігійної реформи. Він хотів вдихнути в язичницькі вірування нову силу. За його наказом у 980 р. в Києві створили пантеон ідолів слов'янських богів. У центрі міста спорудили гігантське капище, де поставили величезну дерев'яну статую бога Перуна, прикрашену срібною головою і золотими вусами. Поруч стояли ідоли Даждьбога, Сварога, Стрибога, Хорса, Мокош. Існувало й святище – місце, де приносились у жертву богам тварини та люди-бранці.

Проте спроба піднести рівень язичницьких вірувань і їхнього культу до вимог життя великої держави у християнському світі не вдалася. Реформа принесла князю лише розчарування. Язичництво зжило себе. Воно викликало невдоволення й острах дикістю та жорстокістю. Його боялися християни, яких було вже багато і в Києві, і на Русі. Під час свята з приводу перемог дружин Володимира над ятвягами за відмову християнина-варяга віддати сина в жертву розлючена юрба язичників схопила й убила сина та батька.

Потрібна була нова ідея, що змогла б об'єднати строкате населення Руської Землі. Зневажливе ставлення іноземців до язичників-русичів теж змушувало князя Володимира задумуватися над запровадженням нової релігії. Життя великої держави вимагало нового світогляду і нової культури взаємин у міждержавних стосунках Русі. Володимир усвідомлював, що зближення з могутніми візантійськими імператорами, вступ з ними в родинні зв'язки зміцнить великокнязівську владу. А це стане можливим лише з прийняттям християнства.

Політичні обставини сприяли цьому. На прохання імператора Василя ІІ Болгаробійця князь надав йому військову допомогу в придушенні повстання. Висадившись з дружиною в Криму, Володимир приборкав рухи проти імператора в Корсуні. Умовою допомоги було одруження сестри василевса Ганни з князем. Коли ж імператор став зволікати з виконанням обіцянки, Володимир з дружиною залишився в Криму. Конфлікт вичерпався, коли до Корсуня приїхала царівна Ганна зі священнослужителями. Вони охрестили Володимира і його воїнів та повінчали його з Ганною. Князь одержав християнське ім'я Василь. Шлюб набрав дипломатичного і політичного розголосу: породичатися з візантійським імператором, спадкоємцем слави могутнього Риму, бажали королі Франції і Німеччини. А переміг русич Володимир. Князь прийняв християнство і одружився з християнкою не як переможений, а як переможець.

Повернувшись до Києва, Володимир організував улітку 988 р. урочисте хрещення киян і населення всієї Русі. Князь наказав зруйнувати київське капище. Порубали і спалили всіх ідолів, крім Перуна. «А Перуна, – пише літописець, – князь звелів прив'язати до хвоста коня і стягнути з гори по Боричевому узвозу і приставив 12 мужів штовхати Перуна жердинами. Коли тягли Перуна до Дніпра, віруючі люди оплакували його. I притягши Перуна, вкинули його в Дніпро. Володимир поставив своїх людей і наказав: «Якщо ідол пристане де до берега, відштовхуйте його, аж поки не пройде порогів, а потім покиньте його». Боротьба Володимира проти старої віри виявилася послідовною. Віруючі ж бігли за Перуном і, плачучи, просили: «Видибай, боже, видибай!». На місці, де ідол пристав до берега, з'явилося урочище Видубичі.

Рішучими були заходи великого князя з організації хрещення киян і населення держави. Підготувавши церемонію, князь послав своїх людей сповістити по Києву про час обряду і попередити, що «кого не буде завтра на річці, чи багатого, чи убогого, жебрака або раба, той іде проти мене». Вранці киян загнали в Дніпро, де їх охрестили грецькі єпископи. Християнізація населення проходила і в інших містах та селах держави. Подія справила на людей велике враження.

Вже з 988 р. в Руській Землі розпочалося спорудження християнських храмів. На місцях, де стояли кумири, розчищалися майданчики для церков. На честь християнізації у 989 році заклали і сім років будували першу в Русі кам'яну церкву патрона князя св. Василя. Пізніше вона дістала назву Десятинної: на її будування йшла десята частина прибутків держави. Важливу роль в утвердженні християнства відіграло створення київської митрополії на чолі з першим митрополитом греком Феофілактом. Прийнявши християнство за державну релігію, Русь ставала рівною з усіма цивілізованими державами Європи. Хоча запровадження нової віри йшло досить тривалий час і дуже часто насильницькими засобами, а інколи й «вогнем і мечем», як це зробили в Новгороді посадники князя Добриня та Путята.

Але Володимир досягнув свого. Його визнали як європейського правителя. Князь породичався з візантійським імператором. Сина Святополка одружив з донькою польського короля Болеслава Хороброго. За угорського королевича видав доньку Пшемиславу, ще одна була дружиною чеського короля. Як європейський монарх і суверен, князь розпочав Карбувати власну срібну монету – срібник. На ньому був портрет князя з написом: «Володимир на столі a се його срібло». На звороті тризуб – герб Русі.

Прийняття християнства стало переворотом у житті східного слов’янства, що позначився на його соціально-політичному й культурному розвитку. За Володимира Святославовича Русь досягла високого рівня могутності. Їй потрібна була сильна й авторитетна центральна влада. А християнська церква зміцнювала владу великого князя, обожнюючи її та стверджуючи, що «всяка влада від бога». А коли так, то князь є ніхто інший, як божий слуга, і непокора йому – великий гріх.

За прикладом Візантії, церква на Русі високо підносила авторитет державної влади. Якщо раніше князя і його дружину шанували лише у своєму племені, а в інших вважали збирачами данини, то під впливом церкви формувалось усвідомлення святості посланої Богом великокнязівської влади, однакової для всього населення держави.

Церква виступала за постійність і стабільність влади проти міжусобиць і спорів між князями, закликала жити за принципами «шани старших» і «не чіпати чужої межі». Духівники намагалися пом’якшити характер князя, вимагали від нього більше лагідності та милосердя до простих людей. Священики твердили князю: «Ти поставлений від Бога на кару лихим, а добрим на милування».

Діяльність духовенства сприяла консолідації східнослов'янських племен, єднанню Руської Землі. Адже раніше у різних племен були різні звичаї. Серед них і кровна помста, і захист роду та особи в роді, і викрадення і купівля наречених, і багатоженство, і ненависть до представників чужого племені як ворогів.

Церква боролася проти негативних залишків родоплемінного життя. Виступаючи проти язичницьких молінь, вона ганьбила кровну помсту, ворожнечу між родинами та між батьками й дітьми, викрадання чи викуп наречених, інші аморальні явища. Спираючись на «грецькі закони», християнська церква запроваджувала нові відносини між людьми, що були пронизані благородством і моральністю. I що дуже важливо, вони ставали єдиними для представників усіх племен, які входили до складу Руської держави. Духовенство через власне світосприйняття перенесло у християнські обряди і свята позитивні звичаї, що існували в племенах за язичництва. Утвердження місцевих обрядів у новій релігії, сприяло швидкому переходу основної маси населення країни до нової віри і полегшувало його. Звичайно, був опір язичників і навіть їхні повстання. На окраїнах ще довго поклонялися старим ідолам.

Християни робили багато для подолання грубого, нелюдського ставлення до нижчих прошарків населення, особливо до рабів, невільників, вигнаних з громад ізгоїв, які втрачали засоби до життя і могли бути «убиті замість пса». Церква формувала релігійні общини, які накопичували власність і створювали господарства на подарованих їм пустищах. На їхній базі утворювались чернечі громади-монастирі, в яких жили ченці, котрі приймали до себе ізгоїв, зубожілих, жебраків. Знедолені виходили з-під влади господаря, ставали вільними служниками. Першим на Русі постав заснований у 988 р. Межигірський Спасо-Преображенський чоловічий монастир. Християнська церква впроваджувала в життя русичів збірку правил поведінки – «Кормчу книгу». Спочатку нею користувалися в церковних громадах, а пізніше – й у побуті. Християнство несло Русі новий світогляд і новий устрій життя.

Відомо, що писемність на Русі з'явилася ще до хрещення. Проте вона не дістала визнання. Запровадження ж християнства спонукало її швидкий розвиток. Адже церковна служба супроводжувалася читанням Біблії, Євангелій, книг, у яких розкривалися релігійні ідеї, погляди, правила життя. Постала проблема придбання церковної літератури. Виникла потреба у знавцях текстів цих книг, у перекладачах з грецької на руську мову, у вправних переписувачах книг, у хороших їх читцях.

Церковне і монастирське будівництво викликало підготовку будівників, архітекторів, художників, мулярів. Під керівництвом візантійських учителів виховувалися місцеві фахівці, які спорудили шедеври середньовічної архітектури Русі.

Прийняття християнської релігії було важливим кроком наших предків на шляху до європейської цивілізації. Тисячолітня історія християнства в Україні засвідчує життєвість основних засад християнського світорозуміння й моралі.

Розквіт і піднесення Київської Русі зайняли період з кінця X – до середини XI ст. Він припадає на час князювання Володимира Великого (978–1015 pp.) та Ярослава Мудрого (1019–1054 pp.). За цих князів завершився процес формування території держави.

Феодалізм був першою господарською системою, яка базувалась на антагонізмі. Ця система своїми внутрішніми ресурсами забезпечила відтворення робочої сили. Крім того, у цій системі були закладені передумови вдосконалення людини як працівника. Усе це визначало ріст сукупного суспільного багатства, отже, тим чи іншим чином вирішувало безліч проблем поступального розвитку суспільства в цілому.

Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общини. Орні землі, залишаючись колективною власністю територіальних общин, передаються при цьому в індивідуальне володіння окремих сімей. При такій формі земельних стосунків продукт, що отримується в результаті обробки конкретної ділянки землі, складає вже приватну власність і може стати джерелом збагачення. Отже, на зміну первісному комунізму приходить розкол суспільства на верстви, на стани, на класи. На час княжіння Володимира Русь уже склалась як ранньофеодальна європейська держава.

Історія Русі X століття розвивалась під знаком боротьби двох релігійних партій – християнської І язичницької. У фольклорі це відбилось як поєдинок Доб-рині і Змія. Антихристиянський терор перед цим кн. Святослава не сприяв стабілізації становища. Сім років по тому правив слабий князь Ярополк. Прийшовши до влади ціною життя свого брата Ярополка, молодий кн. Володимир опинився перед проблемами, що вимагали негайного вирішення. Серед них була необхідність задобрити варягів, які в складі руських дружин починали бунтувати проти своїх роботодавців. Наступною проблемою було забезпечення окраїн Русі від територіальних зазіхань і постійних нападів сусідів. І останнє – треба було припинити відцентрові виступи племінних вождів на окраїнах Русі.

Нова Руська держава потребувала більш досконалого апарату влади. Зміцненню системи державного управління сприяли реформи кн. Володимира – релігійна, адміністративна, військова, судова. Першою з них була релігійна.

Невдале реформування язичництва. Невдале реформування кн. Володимиром язичництва, спроба ввести монотеїзм на базі язичницьких богів, перш за все Перуна, потерпіла поразку. Археолог Я. Є. Боровський розкопав капище в центрі Києва. Воно точно зорієнтовано по сторонах світу – південь-північ, і має досить незвичайну видовжену форму з пелюстками-п'єдесталами, на яких колись стояли скульптури язичницьких богів.

На шести пелюстках капища, змурованого з каміння на глині, розміщувалось шість богів: Перун, Хоре, Даждьбог, Стрибог, Симарга та Мокош.

Ці боги добре узгоджуються з «Повістю минулих літ». Поруч з капищем – велика яма, де горів священний вогонь. Я. Є. Боровський робить висновок, що це залишки того самого пантеону язичницьких богів, який, за літописним повідомленням, створив кн. Володимир, намагаючись реформувати язичницьку релігію, що було необхідно для зміцнення країни.

Етапи хрещення Русі. М.Ю. Брайчевський вважає, що було декілька етапів проникнення християнства на Русь. Процес розповсюдження християнства на Русі відбувався впродовж віків і пройшов через декілька стадій:

1) Спонтанне (самодовільне, викликане не зовнішніми, а внутрішніми причинами) проникнення християнських ідей в середовище східноєвропейських племен (у тому числі і східнослов'янських).

2) Спорадичне (окреме, випадкове, одноразове) введення нової віри окремими східнослов'янськими володарями.

3) Перше офіційне хрещення Русі за Аскольда.

4) Утрата новим віровченням функції державної релігії в результаті перевороту 882 р.

5) Уперта боротьба християнства з поганством на протязі X ст., в ході якої три спалахи антихристиянського терору чергувалися з періодами релігійної толерантності.

6) І врешті, друге офіційне хрещення за Володимира і остаточне проголошення православ'я державною релігією Русі.

Хрещення Русі кн. Володимиром Великим. Кн. Володимир вибрав серед багатьох релігій світу саме християнство грецького (православного) зразка, тому що воно визнавало верховенство світської влади над церковною.

Християнство також освячувало владу – в Біблії написано, що всяка влада від Бога, ще й додано, що царі і раби будуть вічно. Утверджуючи феодальну державність, християнство таким чином утверджувало в рамках системи повну свободу і чітко визначені права для переваленої більшості населення. Воно також ліквідовувало політичну невпорядкованість системи і забезпечувало більш-менш природний вихід для творчих можливостей давньоруського суспільства.

На рішення кн. Володимира дати християнству становище державної релігії, поруч з особистими, впливали також міркування політичного характеру. На цей час ус Європа була вже християнською і з упередженням ставилась до нехристиянських народів. Щоб увійти в коло європейських народів, треба було визнати християнство. Нова релігія мала для Київської держави також внутрішньополітичне значення, тому що ліквідувала племінні пантеони богів і згуртувала всі племена навколо влади. Культурне значення християнства полягало в тому, що воно принесло з собою вищу цивілізацію і нові звичаї.

Кн. Володимир дуже енергійно взявся запроваджувати християнство. Для цього він наказав знищити капища старих язичницьких богів по всій державі. У Києві хрещення не зустріло особливого опору, а в інших місцевостях воно проводилось примусово.

Наприклад, у Новгороді залишилась приказка про Володимирових воєвод, яким він доручив хрестити своїх підданих далеко від столиці: «Путята хрестив вогнем, а Добриня – мечем». Митрополит Іларіон у «Слові о законе і благодаті» про хрещення Русі писав: «аще хто и не любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверіе его с властию спряжено». Природно, що нова віра нав'язувалася насильно. А у віддалених від столиці місцевостях двовір'я зберігалося на протязі століть. Серед деяких учених панує думка, що першими митрополитами на Русі були все ж таки не греки, а болгари, які правили церковну службу зрозумілою для віруючих мовою.

Недарма перші церковні книги на Русі написані були староболгарською (церковнослов'янською, як інколи кажуть) мовою.

Названі стадії християнизяції Русі складають один послідовний ланцюг подій, що привели східних слов'ян в християнський світ європейських народів. Як переконливо доводить М.Ю. Брайчевський, християнський монотеїзм вперше дав нашим предкам ідею моністичного Всесвіту, в якому неймовірна кількість і різноманітність конкретних проявів буття зв'язані спільною першопричиною.


7


Ярослав Мудрий.

Київська Русь (1054).
  1   2   3   4   5   6   7

Похожие:

Історія України (екзамен) iconІсторія України (екзамен)
Деякі дослідники після кам’яного вміщують перехідний вік – мідно-кам’яний (енеоліт)
Історія України (екзамен) iconМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни "Історія України"
Савченко С. В. Історія незалежної України (1991-2008 рр.): Матеріали та методичні рекомендації до вивчення дисципліни “Історія України“....
Історія України (екзамен) iconПрограма державного іспиту з історії для студентів окр 020302 «бакалавр історії» вступ. Історія України: основні теоретичні проблеми
Предмет і завдання курсу історії України. Історія України як складова частина загальносвітової історії. Місце вітчизняної історії...
Історія України (екзамен) iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів «Історія України. Всесвітня історія. 5-9 класи»
Міністерством освіти і науки України для використання в основній і старшій школі у загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням...
Історія України (екзамен) iconВступ до курсу Історія України
На питання чи є історія наукою, однозначної відповіді немає. Історична наука відрізняється від інших наук тим, що має свою специфіку,...
Історія України (екзамен) icon1. Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці фахівців економічного і юридичного профілю
Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя,...
Історія України (екзамен) iconКафедра історії України Токар Н. М. Історія україни
Литовського, Молдови, Кримського ханства та Московського царства. Тож завершення складного і багатокомпонентного процесу утвердження...
Історія України (екзамен) iconПрограма державного іспиту для студентів окр 02030201 «спеціаліст»
Окр 02030201 «спеціаліст», спеціальність «історія», спеціалізація «історія України»
Історія України (екзамен) iconІсторія України(40)

Історія України (екзамен) iconЗатверджую” Начальник кафедри с та гд майор с ц. з. Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема „Радянська Україна у 1930-ті: політика великого террору”
Бойко О. Історія України. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 2002
Історія України (екзамен) iconМіністерство освіти І науки україни
К.,1993. Методичних посібників: Історія української літератури І половини ХХ століття Ужгород, 1999; Українська література ХХ-ХХІ...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы