Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План icon

Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План


Скачать 140.33 Kb.
НазваниеР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План
страница1/4
Размер140.33 Kb.
ТипДокументы
  1   2   3   4

Затверджую”

Начальник кафедри С і ГД

майор с.ц.з.

Р.В.Лаврецький

___” _________ 2009 р.

План

семінарського заняття з історії України

Тема № 4.4. “5.4. Руїна”


План

    1. Внутрішня та зовнішня політика П. Тетері.

    2. Діяльність гетьмана І. Брюховецького.

    3. Боротьба за соборність козацької України під час гетьманування П.‍ Дорошенка.


Рекомендовані теми рефератів

  1. Кошовий Війська Запорізького Іван Сірко.

  2. Політика Московської держави щодо козацької України в другій половині XVII ст.

  3. Українсько-турецькі взаємини часів правління П. Дорошенка.



^

Тези відповіді


1. Внутрішня та зовнішня політика П. Тетері. У період “Руїни” (60-70-ті рр. XVII ст.) Україну було поділено вздовж Дніпра на дві сфери впливу: польську – Правобережжя та московську – Лівобережжя, включно з Києвом. Османська імперія (Порта) претендувала на південь України. Всі козацькі гетьмани у цей період залежали від підтримки сусідів. Гетьманська влада була ослаблена безперервними внутрішніми сутичками, соціальним напруженням між простими козаками та старшиною. Старшина прагнула монополізувати політичну владу та нав’язати селянам та козацькій черні трудові повинності. Не було єдності й у середовищі козацької старшини, якою успішно маніпулювали могутні сусіди України, точилася внутрішня прихована боротьба, інтриги, мотивовані вузькими особистими цілями. На практиці реалізовувалось народне прислів’я: “Де два українці – там три гетьмани”.

Особливими майстрами соціально-політичної інтриги виявились московські царі та їхні посланці. Щоб ліквідувати незалежність України, вони підбурювали народні маси проти козацької старшини, одночасно щедро роздаючи їй маєтності та привілеї в обмін за зраду інтересів української державності.

У грудні 1662 р. Юрій Хмельницький зрікся гетьманства й постригся у монахи. Булава була передана наказному гетьману Павлу Тетері. Він підкупом та погрозами готував підґрунтя для набуття статусу законно обраного гетьмана. У січні 1663 р. правобережне козацтво обрало його гетьманом Війська Запорізького (1663-1665 рр).

Павло Тетеря (Моржковський, Московський, бл. 1620-1671 рр.) був одним із найвідоміших дипломатів в урядах гетьманів Б. Хмельницького (його зять), І. Виговського та Ю. Хмельницького. Він походив із шляхетної сім’ї, здобув добру освіту в уніатських школах. До початку Хмельниччини займав посаду канцеляриста гродського суду на Волині, з 1649 р. – писар Переяславського полку, в 1653-1658 рр. – переяславський полковник. Брав участь у більшості міждержавних переговорів у Чигирині, за дорученням гетьманів неодноразово виїжджав за кордон. П. Тетеря належав до колективу авторів Березневих статей (1654 р.), Гадяцької угоди (1658 р.), Слободищівського трактату (1660 р.). Сучасники та історики вважали його талановитим кар’єристом.

П. Тетеря проводив свою діяльність у фарватері політики Речі Посполитої. Під його захистом польська шляхта та євреї почали повертатись на Правобережну Україну. Дії П. Тетері не подобались козацтву. Паволоцький полковник Іван Попович, діючи у змові з лівобережним наказним гетьманом Якимом Сомком, почав громити польські військові загони. П. Тетеря оточив І. Поповича та його прихильників у Паволочі й розгромив опозицію.

Залишатись єдиновладним правителем козацької України Тетері довелось недовго. Лівобережна старшина, як і лівобережне суспільство, були вороже налаштовані щодо поляків і Речі Посполитої, схилялись до союзу з Москвою. Виходець із багатого міщанського роду, шурин Б. Хмельницького, наказний гетьман Я. Сомко мав на меті створення привілейованого старшинського стану та відокремлення селян від козаків. Його опонентом був багатий і амбітний ніжинський полковник Золотаренко, який теж мріяв про гетьманську булаву.

16-17 червня 1663 р. в околицях Ніжина, за підтримки московських емісарів, відбулась так звана ‘чорна рада”1, на якій гетьманом обрано кошового запорожців Івана Брюховецького. Двох інших претендентів – Сомка та Золотаренка було вбито. З цього моменту козацька Україна була розколота на два гетьманства – лівобережне та правобережне. Відповідно лівобережні гетьмани були прихильниками Московської держави, правобережні – прихильниками Речі Посполитої або незалежності козацької України.

П. Тетеря вважав обрання І. Брюховецького незаконним. З цієї та низки інших причин він підтримав похід польського короля Яна ІІ Казимира на Лівобережну Україну. Правобережний гетьман надіявся з допомогою польських військ відновити єдність українських земель під власною булавою.

Похід Яна ІІ Казимира на Лівобережжя розпочався коло Львова в середині серпня 1663 р. 8 жовтня його війська вступили у Білу Церкву і об’єднавшись із армією П. Тетері, рушили на Глухів. У середині листопада польсько-українська армія переправились через Дніпро, згодом перетнула Лівобережжя аж до московського кордону. Тут до неї приєднались литовські війська, які пройшли через Сіверщину. Об’єднаний наступ захлинувся біля прикордонного московського міста Сєвська, фортецю якого здобути не вдалось.

У лютому 1664 р. П. Тетеря повернувся на Правобережжя. Тут існувала опозиційнй щодо гетьмана сили, очолювали які, київський воєвода та колишній гетьман І. Виговський та низка полковників. П. Тетеря руками поляків розгромив опозицію. 16 березня 1664 р. І. Виговського за наказом польського полковника Себастьяна Маховського розстріляно без суду і слідства нібито за державну зраду. За доносом того ж Тетері, король наказав стратити наказного гетьмана, полковника Богуна та його прихильників, а полковника Гуляницького, ченця Гедеона (Юрія Хмельницького) та митрополита Йосифа Тукальського ув’язнено у пруській фортеці Марієнбург.

У березні 1664 р. Ян ІІ Казимир з польсько-литовською армією відступив у Білорусію. На Правобережжя увійшли польські війська під орудою С. Чернецького (воєвода руський, згодом – київський, а з січня 1665 р. – польний коронний гетьман). Корпус С. Чарнецького, підсилений загонами татар, нищив міста та села непокірні П. Тетері. Поляки символічно спалили Суботів і викинули з домовини мощі Б. Хмельницького.

Упродовж 1664-1665 рр. Правобережжя стало ареною жорстокої громадянської війни. На боці П. Тетері воювали його власні полки, татари та корпус С. Чарнецького. Їм протистояли місцеві повстанці, запорожці, загони І. Брюховецького та московські війська. Після відступу польського корпусу вглиб Польщі становище П. Тетері ускладнилось. Він призначив наказним гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка. В червні 1665 р. у Брацлаві правобережний гетьман зрікся влади і втік до Польщі, забравши з собою військовий скарб та гетьманські клейноди (даровані Б.Хмельницькому королем в 1649 р. через посередництво Адама Кисіля).

^ 2. Діяльність гетьмана І. Брюховецького. Про молодість І. Брюховецького відомо дуже мало. За часів Хмельниччини він був “старшим слугою” при дворі Б. Хмельницького, займався вихованням гетьманича Юрія, брав участь у дипломатичній діяльності. В 1659 р., бажаючи здобути булаву, Юрій Хмельницький направив Брюховецького на Запоріжжя. Той завдяки таланту промовця, заграванню перед козацькою черню та відвертій промосковській орієнтації здобув авторитет низовиків, які обрали його кошовим отаманом, а в 1661 р. – кошовим гетьманом. За відверте плазування перед Москвою, свої антипольські та антистаршинські висловлювання І. Брюховецький сподобався російському емісару князю Ромодановському. Останній зробив І. Брюховецькому протекцію перед московським урядом, і сприяв отриманню згоди на обрання його гетьманом.

Після “чорної ради” в Ніжині І. Брюховецький підписав у так званий Батуринський договір (1663 р.). Підтверджуючи Березневі статті, Батуринський договір мав додаткові пункти, за якими гетьманська адміністрація зобов’язувалася забезпечувати харчами московське військо на Україні, повернути московським поміщикам селян-втікачів, заборонила українським купцям ввозити й продавати горілку та тютюн до Московії.

Відвертий провал наступу поляків на Лівобережжі призвів до того, що І. Брюховецький захотів приєднати Правобережжя до свого гетьманства. Проте Московська держава не надала йому належної підтримки для завоювання цих земель.

Гетьман І. Брюховецький на місці страчених та засланих у Московщину старшин призначив посадовцями багатьох запорожців. Ті, заради власного швидкого збагачення, нещадно експлуатували місцеве населення. Авторитет гетьмана, який до того виставляв себе захисником інтересів простого народу, неухильно падав. Щоб зміцнити свій авторитет, І. Брюховецький на чолі великого посольства (понад 500 осіб) вирушив до Москви на поклін до царя. Цар зустрів українську делегацію з величезними почестями, за зраду українських національних інтересів обдарував гетьмана і старшину титулами, землями та подарунками. Новоспечений боярин І. Брюховецький був одружений на боярині Долгоруковій. Він же підписав новий союзний договір з Московською державою.

Згідно Московського договору право на збір податків перейшло до російських воєвод; на Україну поширювалась московська горілчана монополія; передбачалось здійснення перепису населення; гетьман втратив право на самостійні зносини з іноземними державами; вводився новий порядок обрання гетьмана, яке мало відбуватись у присутності московського представника з подальшим царським затвердженням; московські гарнізони чисельністю 11600 осіб мали перебувати у Києві, Чернігові, Ніжині, Новгороді, Полтаві, Гадячі (нова гетьманська столиця), на Запоріжжі та у деяких містах Правобережжя; харчування московським залогам мали постачати українці; І. Брюховецькому жалувався боярський чин та низка маєтностей; київським митрополитом мав стати московський ставленик.

Московський договір І. Брюховецького був важким ударом по українській державності. Фактично зводились нанівець старання попередніх гетьманів щодо збереження незалежності козацької України. Незадоволення охопило більшість прошарків населення. Опозицію очолила українська православна церква, яка не бажала перейти під зверхність московського патріарха. Ще більше масла у вогонь народного незадоволення підлило заключення між Московщиною та Польщею 9 лютого (20 січня) 1667 р. у селі Андрусові, що біля Смоленська, перемир’я на 13 з половиною років. Українських представників на переговори не допущено. Поза спиною України її було розділено на дві частини: Лівобережну з Києвом (на два роки) у складі Московщини, Правобережну – у складі Польщі. Запорожжя мало перебувати під подвійним польсько-українським контролем.

Політика І. Брюховецького викликала хвилю невдоволення різних груп населення. Найбільше обурило суспільство те, що згідно з Андрусівським перемир’ям давня столиця України – Київ, символ державної єдності, центр релігійного та культурного життя, мав відійти до Речі Посполитої. Згода Москви на передачу Києва означала, що вона цілковито ігнорує українські традиції та думку місцевого населення.

За цих обставин І. Брюховецький вирішив розірвати союз з Москвою. На таємній старшинській раді у Гадячі, що відбулась на початку 1668 р., вирішено підняти постання проти Москви. Щоб зняти з себе відповідальність за Московський договір і здобути прихильність населення старшина вирішила стати на чолі повстання. І. Брюховецький налагодив зв’язки з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком. Вірні гетьману війська витіснили царські війська на територію Московщини. У відповідь московський уряд вислав військовий корпус під проводом князя Ромадановського. На початку травня 1668 р. гетьман виступив із Гадяча із невеликим найманим військом та запорожцями й дійшов до Диканьки. Сюди ж підійшли війська гетьмана П. Дорошенка. 7 червня 1668 р. під час військової ради коло Опішні (Полтавщина) невдоволені козаки вбили І. Брюховецького.

^ 3. Боротьба за соборність козацької України під час гетьманування П.‍ Дорошенка. Петро Дорошенко (1627-1698) був одним із найвизначніших гетьманів XVII ст. Народився він у Чигирині в славній козацькій родині (онук гетьмана Михайла Дорошенка та син полковника Дорофія Дорошенка). Військову та дипломатичну школу пройшов при дворі Б. Хмельницького і вже 1657 р. був призначений прилуцьким полковником. Згодом став одним із співробітників гетьманів І. Виговського та Ю. Хмельницького. Після зречення від булави П. Тетері, П. Дорошенко розпочинає боротьбу за гетьманство. Його головними конкурентами були полковники С. Опара та В. Дрозденко. Першого татари видали П. Дорошенкові, а той переправив його у в’язницю до Польщі. В. Дрозденко був ростріляний після вдалого штурму Брацлава.

У середині серпня 1665 р. П. Дорошенко був обраний правобережним гетьманом. Головним завданням своєї діяльності він вважав поступове об’єднання всіх українських земель (“як далеко сягає мова руського народу”) у межах однієї держави та здобуття для неї незалежності. Державний організм П. Дорошенко хотів скріпити на основі злагоди та єдності всього народу. В державних справах рахувався із настроями населення, важливу роль надавав старшинській раді. Найближчим дорадником гетьмана був київський митрополит Йосиф Тукальський, людина надзвичайно впливова та авторитетна на Україні.

Реалізовувати свої плани П. Дорошенку доводилось у складних умовах: від 65 до 70 % населення Правобережжя загинуло, потрапило у полон чи втекло у спокійніші регіони; чимало міст та сіл лежало у руїнах; населення було виснажене постійними воєнними поборами та реквізиціями. Задля зміцнення внутрішнього ладу в державі гетьман провів низку реформ. Було створене постійне наймане військо – сердюцькі полки. Вони стали основною військовою силою, вірною гетьману (20 тис. піхотинців; частково українці, частково молдавани і серби). П. Дорошенко упорядкував державні фінанси, створив нові митниці на кордонах, випускав власну монету, проводив планову колонізацію спустошених регіонів Правобережжя.

У лютому 1666 р. старшинська рада підтримала політичну програму запропоновану П. Дорошенком. Козаки ухвалили вигнати поляків з України, укласти союз з кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб приєднати його територій підвладних П. Дорошенку.

У зовнішньополітичній сфері П. Дорошенко дотримувався самостійницької лінії, прекрасно розумів, що порозуміння ні з Польщею, ні з Московщиною на вигідних для козацької України умовах неможливе. Проте він загравав з Польщею, намагався уникнути відкритого конфлікту. У грудні 1666 р. на Поділля прийшов шеститисячний польський корпус під керівництвом С. Маховського, який зруйнував містечко Івангород. 19 грудня 1666 р. дорошенкові загони та союзні татарські війська розгромили корпус С. Маховського. Ця подія стала початком відкритого розриву з Річчю Посполитою.

Підписання Андрусівського перемир’я перекреслювало плани гетьмана щодо об’єднання Правобережжя з Лівобережжям, тому він вирішив ігнорувати договір. Уклавши союз з кримським ханом Меґмет-Ґіреєм, у вересні 1667 р. П. Дорошенко на чолі українського війська та із созниками – татарами розпочав воєнні дії проти Речі Посполитої. Польське військо під орудою Яна Собєського (майбутнього короля Речі Посполитої) було оточене під Підгайцями. Здобути перемогу П. Дорошенкові завадили запорожці. Кошовий атаман Іван Сірко, який не визнавав П. Дорошенка, за погодженням з Я. Собєським, здійснив напад низовиків на Крим. Татари в цих умовах уклали з поляками угоду про мир і дружбу.

В новій ситуації П. Дорошенко змушений був теж помиритися з поляками. За угодою з Я. Собєським від 19 жовтня 1667 р. польська сторона пообіцяла клопотати перед королем та урядом про створення королівської комісії, яка б задовольнила козацькі потреби, а до того часу – відмовитись від розміщення коронного війська на козацькій території. Взамін П. Дорошенко та Військо Запорозьке обіцяли “повне та вірне підданство”, зобов’язались відмовитись від пошуку союзників за межами Речі Посполитої та сприяти шляхті в безпечному володінні маєтками на козацьких землях. 30 березня 1668 р. за сприяння Я. Собєського король видав привілей, яким визнав П. Дорошенка гетьманом і пообіцяв у найближчий час прислати булаву. Фактично уряд Речі Посполитої визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні.

У цей час Лівобережну Україну, а також Слобожанщину охопило антимосковське повстання. Його наслідком було те, що більшість міст Лівобережжя звільнились від московських залог. Сподіваючись на воз’єднання України П. Дорошенко виступив у похід на Лівобережжя. Після вбивства І. Брюховецького у таборі під Опишнею П. Дорошека було обрано гетьманом обох боків Дніпра. Проте остаточно закріпитись на Лівобережжі гетьману-патріоту не вдалось. У наступ пішли польські війська, тому він негайно повернувся на Правобережжя. На час його відсутності на Лівобережжі наказним гетьманом залишено чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Під тиском переважаючих московських військ під орудою князя Ромадановського вплив П. Дорошенка на Лівобережжі зійшов нанівець і на початку березня 1669 р. у Глухові була скликана козацька рада, яка проголосила Д. Многогрішного лівобережним гетьманом. П. Дорошенко цього обрання не визнав.

Ще одним опонентом П. Дорошенка був, обраний січовим гетьманом військовий писар запорожців Петро Суховій (племінник І. Брюховецького). У союзі з татарами він пішов у наступ на Чигирин. П. Дорошенкові вдалось розбити військо П. Суховія і той повернувся на Запоріжжя.

Як і Богдан Хмельницький, П. Дорошенко у пошуках надійного союзника звернув свій погляд на Османську імперію (Порту). У серпні 1668 р. він направив до столиці імперії (Стамбул) козацьке посольство. Уряд Порти, незадоволений геополітичними наслідками Андрусівського перемир’я, радо запропонував П. Дорошенкові військово-політичний союз у формі протекторату над Військом Запорізьким (на умовах подібних до васалітету Молдавії та Волощини). 21-22 березня 1669 р., під тиском П. Дорошенка, козацька рада у Корсуні в присутності турецького посла прийняла рішення про союз з Портою. За угодою, українці звільнялись від сплати податку в імперську казну, лише козацьке військо мало допомагати туркам під час військових дій. Проте частина козацтва, зокрема запорожці та селяни, засудила цю угоду, звинувачувала гетьмана у тому, що він продав Україну в турецьке ярмо. Популярність П. Дорошенка в народі ослабла.

Влітку 1669 р. П. Суховій, у союзі з кримським ханом Аділь-Ґіреєм, знову напав на П. Дорошенка біля села Кононі над р. Россю. Від загибелі гетьмана врятував приїзд турецького посла, котрий наказав татарам припинити воєнні дії. Військо П. Суховія відступило до Умані й проголосило гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка. Той став новим ворогом П. Дорошенка.

Не бачучи реальної допомоги від Порти, П. Дорошенко здійснив спробу порозумітись з урядом Речі Посполитої через посередництво Я. Собєського. Восени 1669 р. до Варшави на коронаційний сейм2 поїхало козацьке посольство (полковник Петрановський та генеральний осавул Тарасенко), метою котрого було домагатись повної автономії України. Влітку 1670 р. в Острозі розпочались офіційні переговори. П. Дорошенко вимагав від поляків визнання умов колишньої Гадяцької угоди 1658 р. Польські урядовці відхили їх, а 2 вересня 1670 р. заключили більш поміркований договір з М. Ханенком. Польська сторона визнала його гетьманом Правобережжя, а М. Ханенко визнав себе підданим короля на умовах автономії для козацької верстви. В кінці 1670 р. сейм Речі Посполитої ратифікував цю угоду.

Розрив П. Дорошенка з Польщею підняв його популярність серед козацтва. У пошуках союзника для боротьби з Польщею гетьман неодноразово звертався до сусідніх дежав. Османська імперія прислала на допомогу П. Дорошенку загон білгородських татар. Розпочались воєнні дії проти Польщі та М. Ханенка. Восени 1671 р. Я. Собєський захопив більшість міст Поділля.

Унаслідок скарг гетьмана турецький султан скинув з кримського престолу хана Аділь-Ґірея і поставив Селім Ґірея. В кінці року на допомогу П. Дорошенку прибули 26 тис. кримських татар та декілька тисяч турків. З їх допомогою розпочато відвойовування Поділля.

Наприкінці травня 1672 р. на Правобережжі розпочалась турецько-польська війна. Після успішного завершення війни з Венецією Султан Магомет IV зібрав 200 тис. армію й 50 тис. татар і вирушив на Поділля. Українці воювали у складі обох армій: військо П. Дорошенка (12 тис.) на боці Порти, загони М. Ханенка – на боці Польщі. Турки здобули штурмом Кам’янець і провели облогу Львова. Воєнні дії закінчились 18 жовтня 1672 р. укладенням Бучачського мирного договору. Польща зреклася прав на Поділля, яке стало турецькою провінцією, Брацлавщину та Південну Київщину, які перевторились на самостійну державу під протекторатом Порти. Польща мала сплачувати султану щорічну данину (22 тис. червінців) і вивести свої війська з Білої Церкви та інших українських фортець.

Проте Бучачський договір не задовольнив П. Дорошенка. Населення знало про насильства та знущання турків над християнами, про перетворення церков на мечеті. Народ вважав П. Дорошенка головним винуватцем приходу турків. Розчарований у турецькій протекції гетьман навіть подумував розірвати стосунки з Портою. Він зібрав у Чигирині старшинську раду, яка постановила притримуватись даного союзу, бо “тепер крім султана нікуди дітись”.

У цей час на Лівобережжі відбулась зміна влади. Незадоволена політикою гетьмана лівобережна старшина звинуватила Д. Многогрішного у зносинах з П. Дорошенком та у намірі перейти під турецьку протекцію. Після важких тортур Д. Многогрішного разом із родиною та наближеними радниками заслано до Сибіру. Новим гетьманом був обраний один із змовників – військовий суддя Іван Самойлович (1672-1687). 16 червня 1672 р. в шатрі Ромадановського біля містечка Козача Діброва на московському пограниччі старшина виробила так звані Конотопські статті, які ще більше урізали права гетьмана. Кошового низовиків І. Сірка, нібито за його бажання захопити владу, заслано до Сибіру.

Гетьман І. Самойлович був добре освіченою та розумною людиною. У своїй політиці він вороже ставився до Речі Посполитої та стояв на позиції порозуміння з Портою та Кримом, намагався захопити Правобережжя і приєднати його до свого гетьманства.

Після Бучачської угоди московський уряд почав переговори з П. Дорошенком, намагався перетягнути його на свою сторону. Подібні кроки робив й уряд Речі Посполитої, яка готувалась до реваншу з Портою. Восени 1673 р. велика польська армія під проводом Я. Собєського розбила турків та захопила їх форпост – фортецю Хотин, проте не розвинула успіх через смерть короля.

Намагаючись використати польсько-турецьку війну Московщина наприкінці 1673 р. розпочала військовий наступ проти П. Дорошенка. Ініціатором цього наступу був І. Самойлович. На початок березня 1674 р. війська князя Ромадановського та гетьмана І. Самойловича захопили основні міста Правобережжя. 17 березня 1674 р. на генеральній раді у Переяславі І. Самойловича проголошено гетьманом обох боків Дніпра. У липні того ж року П. Дорошенко був оточений військами Ромадановського та Самойловича у Чигирині. З появою чуток про те, що на допомогу П. Дорошенкові прямує турецька армія, московсько-українські війська відступили на Лівобережжя.

Ціною надзвичайної жорстокості Правобережжя вдалось повернути під владу П. Дорошенка. Репресіям були піддані всі ті, хто сприяв М. Ханенкові та І. Самойловичу. Проте, роки виснажливої віни перетворили Правобережжя на суцільну руїну, засіяну людськими кістками. Населення втікало з Правобережжя, як від чуми. Популярність П. Дорошенка перетворилась на ненависть. Зневірившись в успіху його справи гетьмана один за одним покидали товариші й навіть родичі.

Літом 1675 р. через Правобережжя на Польщу пройшли походом турки та татари. Брацлавщина була остаточно зруйнована. Татари не допустили П. Дорошенка до переговорів з поляками. Становище гетьмана стало хитким.

Розчарувавшись у допомозі Туреччини П. Дорошенко прийняв рішення відмовитись від її протекції і здатись на милість Московщини через посередництво І. Сірка. В другій половині 1676 р. під стінами Чигирина з’явилась москосько-українська армія. П. Дорошенко зрікся влади і був засланий у подароване йому село Ярополче під Москвою.

Отже, в результаті Андрусівського перемир’я Україну було розколото на дві частини. Ні П. Тетеря, ні лівобережні гетьмани не спромоглись відновити колишню єдність держави. Спроби правобережного гетьмана П. Дорошенка здобути Україні незаленість у союзі з Туреччинию і Кримом стали для українців справжньою трагедією. Колись квітучий край перетворився на пустелю. Десятиріччя завзятої боротьби за об’єднання України під однією гетьманською булавою виявилися безрезультатними.

  1   2   3   4

Похожие:

Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План iconР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План
Не було єдності й у середовищі козацької старшини, якою успішно маніпулювали могутні сусіди України, точилася внутрішня прихована...
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План iconР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №2
Козацько-селянські повстання кінця XVI ст під проводом К. Косинського та С. Наливайка
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План iconР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України
Розвиток господарства та торгівлі в античних містах-державах Північного Причорномор’я
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План iconЗатверджую” Начальник кафедри с та гд майор с ц. з. Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема „Радянська Україна у 1930-ті: політика великого террору”
Бойко О. Історія України. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 2002
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План iconР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №6
Сімнадцяте та вісімнадцяте століття в історії української культури називають “епохою бароко”. Цей запозичений із Заходу культурний...
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План iconР. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України
Зовнішня політика України в умовах глобалізації 1991-2003. Анотована історична хроніка міжнародних відносин. / Відп ред. С. В. Віднянський...
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План iconР. В. Лаврецький “ ” 2011 р. План семінарського заняття з історії України
Особливо ця тенденція посилилась з приходом до влади в Німеччині Гітлера та нацистської партії. Було створено два спеціальні бюро...
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План iconПлани семінарських занять з курсу «управління якістю» План семінарського заняття 1
Досвід управління якістю в сша, Японії, країнах Европи: особливості, переваги та недоліки
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План iconПрограма державного іспиту з історії для студентів окр 020302 «бакалавр історії» вступ. Історія України: основні теоретичні проблеми
Предмет і завдання курсу історії України. Історія України як складова частина загальносвітової історії. Місце вітчизняної історії...
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План iconТема: „Найдавніші часи в історії України. Східні слов'яни. Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу
Навчальна мета: навчити студентів формулювати самостійні оціночні судження про події найдавніших часів історії України
Р. В. Лаврецький “ ” 2009 р. План семінарського заняття з історії України Тема №4. Руїна” План iconПитання до іспиту з історії України Вступ. Предмет української історії
Проаналізуйте теорії періодизації історії України та історичну схему М. Грушевського
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы