Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» icon

Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь»


Скачать 67.31 Kb.
НазваниеТема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь»
Размер67.31 Kb.
ТипДокументы




Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»»


  1. Творчий шлях В.Барки.

  2. Роман «Жовтий князь»: жанрово-стилістичні особливості, проблематика, образна система,.


Василь Костянтинович Очерет (псевдонім – Василь Барка, Іван Вершина) народився 6 липня 1908р. в с. Солониця Лубенського району на Полтавщині в ро­дині «козачого стану». Батько його служив у козачій частині, був на російсько-японській війні, звідки повернувся покаліченим. Сім'я постійно бідувала, батько теслював, доглядав з трьома синами чужі сади, під час громадянської війни виготовляв кінське спорядження для армії Будьонного. Очерети переїхали у відкритий степ за п'ять верст від Лубен, потім за дванадцять, неподалік від хутора Мико­лаївки, куди Василь ходив у трикласну початкову шко­лу.

1917р. – навчання в Лубенському духовному училищі («бурсі»), яке згодом було перетворене на трудову школу. Улюблений предмет – література. Захоплював­ся творчістю Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка, Ф.Достоєвського, М.Коцюбинського, В.Стефаника.

1927р. – після закінчення Лубенського педтехнікуму В.Очерет учителює на Донбасі, у шахтарському селищі Сьома Рота, викладаючи фізику й математику.

1928р. – через конфлікт з місцевими партійними керівниками поспішно виїздить на Північний Кавказ у м. Краснодар, де вступає до місцевого педінституту на філологічний факультет.

1930р. – з'являється книжка поезій «Шляхи». «Літературна га­зета» звинувачує його у виявах «класово-ворожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі». Поета змушу­ють прилюдно каятись на зборах РАППу (Російської асо­ціації пролетарських письменників, до української секції якої він входив).

1932р. – виходить у Харкові друга книжка В.Барки «Цехи», тепер «ідеологічно правильна», на «виробничі сюжети», що зафіксував відгук на неї знову ж таки у «Літера­турній газеті». Поезії цієї збірки створювалися під вра­женням спостережень на заводі «Красноліт», де автор був у «творчому відрядженні».

Одружується з дівчиною-адигейкою, через рік у них народжується син Юрій.

Писати на замовлення поет більше не може, тому оби­рає «добровільну поетичну німоту». Вступає в аспіран­туру на відділення історії середньовічних західноєвро­пейських літератур Московського педінституту. Одночасно працює в Краснодарському художньому му­зеї науковим співробітником. І там пильні ідеологічні наглядачі добачили «контрреволюційність» в оформ­ленні експозиції, за що Барка навіть був відданий до суду. Врятувався випадково.

Барка-науковець читає курс лекцій з історії західноєвро­пейських літератур у Краснодарі, працює над кандидатсь­кою дисертацією про стиль «Божественної комедії» Данте.

1940р. – успішний захист дисертації в Москві.

1941р. – йде добровольцем у «народне ополчення», готується до партизанської боротьби. Під час одного з наступів німців тяжко поранений. Виходили його, незважаючи на ризик, чужі люди. Німці загрожували покаранням за допомогу пораненим радянським воїнам, а з радянських літаків ски­дали попередження, що всі, хто залишився живий після бою з німцями, – «зрадники батьківщини». В.Барка опи­нився між двох вогнів і вирішив порвати з «режимом». Видужавши, працює коректором у місцевій газеті «Кубань». Повертаються з евакуації дружина з сином.

1943р. – оголошена мобілізація всіх чоловіків на роботи до Німеч­чини. Війна назавжди розлучає В.Барку з рідними. У важкому зимовому переході пише вірші, більшість з яких загубилися. Цього ж року обирає собі псевдонім, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнюючи себе з нимитягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібне»). Зміною прізвища на псев­донім намагається захистити свою сім'ю від пересліду­вань. У Берліні Василеві Барці вдається вирватися з табору. Працює коректором у видавництві «Голос».

1945р. – після розгрому Берліна разом з іншими вигнанцями-втікачами письменник здійснює 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір «Діпі» (табір для переміщених осіб). Но­чував у ящику, терпів незгоди. Пише перший прозовий роман «Рай», який вийшов у Нью-Йорку в 1953 р.

1946р. – виходить у Німеччині збірка поезій «Апостоли».

1947р.збірка «Білий світ». Письменник пробує пе­ребратися до Франції, але невдало.

1950р. – переїжджає до Америки з офіційного дозволу.

1956 р. – працює над історією української літератури, видає ок­ремі частини під назвами «Хліборобський Орфей, або Кларнетизм», «Правда Кобзаря» (1961). Пише релігій­но-філософські та літературознавчі есе, здійснює переклади. Кілька років працював редактором на радіостанції «Свобода». 1958–1961 – робота над романом «Жовтий князь».

1958–1959р.р. – вихід поетичних збірок «Псалом голубиного поля», «Океан 1».

1963 р. – вихід роману «Жовтий князь» окремою книгою в Нью-Йорку (перевиданий 1968 р.; 1981 р. вийшов у перекладі французькою. Тільки 1991р. з ним могли ознайомити­ся українські читачі).

1968 р. – виходить поетична збірка «Лірник» відповідно до есте­тичних традицій «нью-йоркської школи». Василь Барка визнавав себе «крайнім модерністом у поезії», хоч сповідував ідею Христа, і відно­сив себе до «нью-йоркської школи». Згодом він відійшов від неї через за­надто різкі й категоричні декларації та непередбачувану вільність у мистецькому самовираженні.

1969–1988 р.р.робота над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці).

Вихід епічної поеми «Судний степ», 2-го і 3-го томів поезій «Океан», поетичної збірки «Свідок для сонця ше­стикрилих» (Нью-Йорк, 1981), драматичної поеми в двох томах «Кавказ» (Київ, 1993). Ці твори В. Барка вважає найголовнішими у своєму художньому доробку.

1992 р. – в Україні виходить кілька творів В.Барки.

Жив і працював в Глен Спей (українському посе­ленні неподалік Нью-Йорка), збудувавши собі вежу із ялин і сосен.

11 квітня 2003р. – помер у містечку Ліберті.


Трагедія укра­їнського народу – штучний голод 1933 р. довгий час замовчувалася істориками й ідеологами, а відповідно, тема голоду була табуйованою в українській літературі (за приблизними підрахунками сталінсько-більшовицькими недолюдками було виморено близько 10 млн. українців, переважно селян. Ніяка війна з цим геноцидом не йде в порівняння: у війну 1941–1945 р.р. загинуло 5–8 млн. українців).

Цю ситуацію змінив роман В.Барки «Жовтий князь» (1963). Відступ від своїх модерністських орієнтирів в «Жовтому князі» був частково зроблений В. Баркою зумисне. Письменник хотів відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932–1933 р.р., але над усе прагнув показати світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама – «жовтий князь». Книга про «жовтого князя» мала стати «відкритою книгою для нефахівців у літературі».

На думку Р.Мовчан, реалістичний виклад подій у романі Барки став «результатом впливу американського прагматичного думання».

У романі відтворені реальні події і явища голодомору 1932–1933р.р.

Фактоло­гічна основа:

1. спогади (до 12 сторінок) одного земляка, який описав долю близької йому родини і залишив цей опис пись­менникові для використання на його розсуд;

2. Окрім цього, Василь Барка голод бачив на власні очі й багато чув про нього від очевидців. У 1933 р. він відвідав родину свого брата на Полтавщині й був вражений страшною трагедією. Наступного року голод прийшов на Кубань, і письменник на собі долі відчув його;

3.Та й під час написання роману в Нью-Йорку (1958– 1961 р.р.) Барка сам був напівголодний.

Хворий на серце письменник обходився 25– 35 центами в день, за які купував банку риби на два дні і миску рису. Ось як Василь Барка згадує пережите: «Голод витерплювався тяжко, в повному виснаженні, з дюжиною відкритих при напрямках кровоносних судин ранок, звідки сочилася брунатнувата рідина; на ногах тріскалася шкіра, оголюючи слизисто-кров’янисту поверхню. Трудно було ходити і треба було часом опиратися об стіни чи паркани, що коло них уже багато земляків лежало недишущих. Здавалося: ось кінець! – але з милостивої волі Божої пощасливилось вижити, можливо, для свідчення: що сталось. І слід сказати, що без цього крайнього стерплення голоду, не знати, чи зміг би автор відповідно описати дійсність в «граничному стані».

Отже, ця голодівка відновила емоційну пам'ять митця, і він намагався в міру своїх фізичних і творчих сил відкрити перед читачем безодню людського горя і відчаю, подати страхітливу хроніку не­стерпно тяжкої долі українського народу: «Інші болі знав, од поранення, але то щось таке, що спалювало всю істоту. І, може, тому, що я це знав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті».

В. Барка спочатку написав 600 сторінок тексту, потім скорочував, міняв вислови, і так ^ 4 рази переписував цей роман від руки.

«… Там було в мене більше плачів, ніж писанини. Я дотримувався: нічого не видумувати. Моя авторська воля була тільки в компонуванні. Так що моя роля була тільки в тому, щоб весь цей записаний матеріал передати у формі роману».

^ 25 років збирав письменник матеріали до свого твору.

Сподіваючись на «хрущовську відлигу» в Україні, ав­тор звернувся з відкритим листом до радянських пись­менників, у якому наголошував на доконечній потребі правдиво написати про страшні роки штучного голодо­мору. Та лист залишився без відповіді, оскільки першу спробу умовної демократизації радянського суспільства було невдовзі припинено.

Більше ^ 2 років тривала важка і виснажлива робота над його написанням, що завершилось у 1961 р.

Уперше окремою книжкою «Жовтий князь» вийшов у Нью-Йорку 1963 р., до 30-річчя голодомору.

Був перевиданий у 1968 р., у 1981 р. вийшов у перекладі французькою і тільки в 1991 році вперше побачив світ в Україні.

Того ж року світ побачив кінострічку «Голод – 33», створену сценаристами С.Дяченком і Л.Танюком та режисером О.Янчуком за мотивами роману «Жовтий князь». А на першому Всеукраїнському фільм дістав головну нагороду.

Жанр твору.

Твір В.Барки «Жовтий князь» роман, хоча його можна було б назвати, на думку О.Забарного, традиційною сімейною хронікою: у ньому розповідається про життя Мирона Катранника і його родини (матері, дружини, трьох дітей) від осені 1932 до жнив 1933 року. А саме, йдеться про звичайну хліборобську сім'ю, яка живе за христи­янськими заповідями в атмосфері теплоти і сімейної злагоди.

Але переконливою є думка професора ^ О. Г. Ковальчука, що через страшні обставини, в яких змушена виживати родини Катранників, сімейна хроніка невідворотно перетворюється в мартиролог

1. збірник оповідань про мучеників і святих (мученики – всі члени родини Мирона Катранника);

2. пе­релік жертв переслідування, гоніння, а також перенесених ними страждань.

Немов на підтвердження цієї думки письменник у романі створив свій календар. Діти говорять між собою: «Тепер місяці нові – вчора нам сусід казав... грудень... трупень... січень... могилень... вересень... розбоєнь, бо грабува­ли всіх, жовтень – худень, а листопад – пухлень... Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень – чумень...». Так колообіг природи, світ, який завжди ніс радість хліборобу, що жив у одвічній гармонії із землею, перетворювався в зону смерті.


Композиційно роман складається з 28 розділів, деякі з них поділені на частини. Кожен розділ – завершена картина із життя селян.

Сюжет переважно одноплановий до того часу, поки члени сім’ї не розлучаються, і стає багатоплановим, коли з дому їде батько чи мати з дітьми.

Твір насичений відступами, роздумами героїв, вставними новелами. Авторські відступи здебільшого є узагальненням роздумів про причини і розмах усенародного нещастя, його апокаліптичний характер (роздум про обстановку створеної більшовиками зловісної атмосфери у суспільстві та опис «колосальної безроги в калабані» неправди).

Наприклад, близький за тональністю до публіцистики вступ до другої частини розділу 13: «В селі Кленоточі люди вмирали, як і скрізь на Україні, – їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих кинуто на неминущу гибіль, бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на проживання. Стан – гірший, ніж під час чуми».

^ Роздумами героїв, показом їхніх душевних мук автор вибудовує переважно другий план змісту творупсихологічні нариси, опис надзвичайних змін у душевному світі голодуючих.

Як зазначає ^ М. Кудрявцев, «уміння через неповторні індивідуальності показати людську масу в усій її багатогранності, глибокий психологічний аналіз, філософське осмислення подій і фактів, оригінальна метафорика – все це ріднить трагедійний епос Василя Барки з творами М. Коцюбинського, зокрема з його повістю «Fata morgana».

^ Болючі роздуми Катранника про те, що коїть з ним голод, переростають у глибоке авторське дослідження стану людської душі: «…Здається, душа вражена вся, мов обдертий чорноклен, і перенесена в круг без сталих байдужих речей…Зробився ж, мов собака. Дрібнички ранять. Він часом ладен був розридатися з ображеності і набіглого болю…Чужою стала і немилою довколишність…Все відійшло від коренів, і сама душа…Мов завалля якесь, де треба знайти хоч кусник поживності і вгасити лютий зойк – не з звуків зойк, а з почуттів! – той, що терзає, як розпечене…вістря крючка, вгородженого в єство, але невидного. В’ївся і створив недугу… «Як мені втішити себе?» - відчаюється Мирон Данилович».

Подібну роль виконують й інші позасюжетні елементи: пейзажі, портрети, описи жителів і спустошених садиб, міських кварталів, вулиць і залізничних станцій. Описи, як правило, стислі, але дуже виразні, насичені сконденсованою образністю і символікою. Таким є зображення сільської церкви у день її закриття: «Біла, як празниковий хліб. Оздобами і виступцями, карнизами і щедрою ритмікою віконного рисунку окреслювалася в ранковій просвітленості». Цей образ як світлість віри контрастує з похмурістю і чорнотщю того трагічного дня.


Проблематика роману. Твір порушує насамперед історичну проблему геноциду українців, низку соціальних проблем, зокрема антигуманності радянської влади, а також широке коло філософських проблем: життя і смерті, добра і зла, родинного виховання, віри, новітнього варварства.

Ключова філософська проблема екзистенційного ґатунку – «життя на межі смерті».

Проблема хліба була проблемою життя і смерті людей.

Проблемі віри відведено у творі особливе місце. З перших сторінок стає зрозумілим, що члени сім’ї Катранників – глибоко віруючі люди. У вірі вони вмиратимуть, віра врятує їхні чисті душі. Художньо втілюється філософія: глибоко віруючий український народ, не дивлячись на те, що віру вибивають з нього силою, буде спасенний у своїй вірі. Катранники вірили у вищу справедливість безмежно: «Нехай. Те саме на них повториться і вкаже, хто зробив. Бог дужчий – всім на небесних терезах змірить, що заслужили».

Проблему родинного виховання письменник розв’язує однозначно: вона повинна грунтуватися на вірі, народній етиці й моралі, взаємній повазі дорослих і дітей. Саме тому родинне виховання в сім’ї Катранників конфліктує із шкільним (державним). Дарія Олександрівна переживає, що з її дітей насміхаються в школі за те, що ходять до церкви. Вона переконана, що в старих книжках «була правда і серце», а в теперішніх – «зла настирливість», «ті книжки мертві».


Ідея роману (на перший погляд, парадоксальна, тому що оптимістична): «Саме в показі незнищенності гармонійної душі, яка вихована на красі, і полягає ідея твору» (О. Ковальчук). Символічний фінал роману: найменший герой – Андрійко Катранник виживає – увиразнює такий ідейний акцент як віра у відродження українського народу.

Виразно звучить й ідея засудження політики, злодіянь радянської влади, спрямованих на знищення українців.

Автор у передмові до твору визначає три плани в змісті:

«І. Реалістичне зображення нещастя в сім'ї селянина; всього страдниць­кого побуту в холодній хаті; розпачливих пошуків хліба – в мандрах, коли відкривалося похмуре видовище масової загибелі.

II. ^ Психологічні нариси; опис незвичайних перемін у душевному стані кожно­го в родині, що вже гине. Більшістю жертви народовбивства хоч і мертвотно байдужі до всього, крім їстівного, все ж зберігають справді людські почування: в найглибинніших закутинках серця навіть зостаються більш людяними, ніж їх погубники, що наводять масову смерть, але мають для себе харчі в надстатку, із закритих розподільників і магазинів «Торгсіну» («Торговля с иностранцами»).

III. Метафізичний вимір, властиво, духовний; висвітлення декотрих явищ із іншої, вищої сфери, а також явищ із світу темних могутностей, незамиримо ворожих людській природі. Символічне уявлення про них розкри­вається через зображеного Жовтого князя на картині незнаного майстра.

Відбувається остання духовна брань людських душ – проти їх пагубних навітів. Народ витерпів один з найвеличніших іспитів, в історії своїй – в нім подолав супротивника моральними силами! – висходячи вслід своєму Спасителю на власну Голгофу: прийняти ніби хрещення огнем – у муках, подібних хресним, через відданість своїй життьовій правді-вірі. Від неї не відсту­пив, воліючи гинути» (с. 25–26).

У результаті взаємодії цих 3 планів у творі поєднуються реалістичне начало (розгортання родієвого сюжету) з елементами натуралізму (вчинки людей, доведених голодом, детально виписані сцени смерті, описи мертвих) та потужним виявом модернізму (заглиблення в психологічний стан людини, що змінюється під впливом голоду, загострюючи боротьбу свідомого з інстинктами; використання символічних образів).


Образна система складається з реалістичних образів та символічного образу жовтого князя. На думку Н.Князевої, центральний образ роману – голод.

Ключові слова, що позначають понят­тя голодомору, витворюють концептуальну картину, яка поєднує фізичний голод і духовну «люту» «голодність». Це «страх, який лякає людей цілодобово. Діти кажуть, що це «чума», а дорослі знають, що це – «государство». Поступово всім стає зрозу­міло, що це наперед дуже продумана акція, тому в тексті з'являється страшне слово «руїна». Руїна не лише матеріального, а й духовного світу селян. «Вирішено коїти руїну», – вважає праведний старець.

Жовтий колір є одним із провідних символів ро­ману й ключем до розуміння авторської концепції твору. ^ Жовтий стає символом антигуманної влади, яка через біблійні символи асоціюється з абсолютним злом, дия­вольською силою. Тому все пов'язане з нею набуває жов­того кольору: стіни державних установ (двері в райкомі «сірчасто-жовті»), слуга влади Остроходін згодом втрачає своє ім'я і називається просто «рудець», «рудун», «жовтовид», «жовтар».

Назва роману «Жовтий князь», за свідченням самого автора, символічна: «Все разом мало вигляд якоїсь зловісної сатанічності, досі не відомої, але тепер прозначеної , ніби в ділах вихідця звідкись: Жовтого князя, мов поворотного, з пройнятою позолотою гоголівського Вія, серед подій інфернального характеру. Свій залізний палець він спершу наводить на віруюче селянство України, і раптом накидаються туди погубницькі сили з усього світу… Символічне уявлення про них розкривається через зображення Жовтого князя на картині незнаного майстра».

Але навіть це авторське пояснення не вичерпує всієї повноти і багатогранності цього місткого образу, який зловісною тінню проходить через увесь твір. На думку Я. Орлюка, Жовтий князь – «не що інше, як персоніфікація голоду. Жовтий – показник ненаситності, спустошеності, яка підсилюється тематичною лексемою князь, що утверджує зверхність, могутність, непоборність і повновладдя».

^ Жовтий князь – символ зла, демонсь­кої сили, голоду. Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхто не живе, «Мирон Данилович стоїть, мов черевики, пов'язані жовтою травою», селянинові у сні з'являється страш­ний рудий ящір.

Віщим є сон, який оповідає Дарії Олександрівні сусідка, тітка Ганна: «…Кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить…З ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящірці… Недобрий сон!». Так уже в кінці першого розділу з’являється колір Жовтого князя (рудий). «В ящурину кожушанку, або ж нещастя, одягнуть», – каже Дарія Олександрівна (і вгадує).


Головні герої в романі групуються на основі конфлікту влада-народ, предмет виникнення цього конфліктупроблема хліба. Конфлікт увиразнюється і через інші опозиції: "людина–церква", "людина–земля", "людина–людина". У такий спосіб виникають дві опозиційні групи героїв: «хліботруди», ті, хто вирощує хліб і «хліботруси», ті, хто відбирає його в селян. За класифікацією Н.Князевої, герої поділяються на "тих, що творять пекло, і тих, що мучаться" Між ними – «хлібокуси», «хлібопроси», «хлібокупи» та «хлібокради».

У романі наявний поділ на два світи: світ страдників (патріархальне українське селянство) і світ варварів (більшовицькі ватажки); світ тих, хто тво­рить пекло, і тих, хто в ньому страждає. Дуже влучно до­бирає письменник назви для представників влади, яких поділяє на дві групи: якщо це українець, то – «своєземець», якщо «гість» – то «чужоземець», «непрошений», «присланий», часто зневажливо автор називає їх «цей», «татарва московська», «татарщина», «чорт».

Партію, яка призвела селянство до такого нечуваного лиха, В.Барка порівнює з «ко­лосальною безрогою у калабані», що з насолодою купається у неправді.

Однак образи не однозначні. Василь Барка в прагне правдиво змалювати людські драми не лише жертв голодомору, а й жертв служителів системи. Наприклад, один із «хлібохапів», секретар райкому, покінчив життя самогуб ством. Не погоджуючись із директивою про віддачу дев'яноста відсотків зерна державі, він протестує власною смертю, залишаючи записку: «Ця директива – смертний присуд для трудового селянства» (с. 67).

В романі подано образ ідеальної родини, що проживає в с. Кленоточі: найстарша у цій сім'ї – бабуся, Харитина Григорівна. Ії син Мирон Данилович – господар і голова родини, його дружина – Дарія Олександрівна. І, нарешті, троє їхніх дітей – сини Микола, Андрій та донька Олена. Кожен член сім'ї є доброю, порядною, високоморальною особистістю. Харитина Григорівна живе заради дітей та онуків; стосунки Мирона Даниловича та Дарії Олександрівни як чоловіка й жінки сповнені любові та взаємоповаги. Смисл їхнього життя – діти. Микола та Андрій – гордість Мирона Даниловича, бо кожен батько мріє про таких синів. Микола – старший брат, якого слухає та поважає молодший Андрій. Старший брат для Оленки – захист та порада. А Оленка для батьків – велике щастя та втіха.

Селянин ^ Мирон Катранник і Григорій Отроходін, який очолює кампанію знищення селянства в окрузі, утверджують два різних типи моралі. Обидва вони – люди однієї епохи, можливо, навіть одного соціального класу, майже однаково сильні вірою, тільки в кожного вона своя: у Мирона – християнська з її десятьма заповідями; у Григорія – партійно–більшо­вицька, віра в Сталіна.

Контрастно різні ці два персонажі й зовні. ^ Мирон«середовий чоловік; і в прізвищі сільська звичайність» (с. 34), «був світлий словом і серцем» (с.219); Григорій – «страшний, ох, страшний! Такий переступить» (с.32), – за оцінкою селян. Не схожі їхні життєві завдання. Катранник прагне жити в добрі, у праці, оберіга­ти життя родини й односельців за будь-яку ціну. Отроходін задля кар'єри та власного добробуту готовий знищувати все: «Кип'яч варити – в кліщі їх! Мертвя­ки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, йому до ніг. Поклоняться надодачу» (с.33). Відповідна й логіка їхніх дій. Мирон постійно в пошуках чогось їстівного для сім'ї – пошуки їжі для родини і складають основу сюжету. Отроходін теж у пошуках: де б відібрати щось, щоб ще зробити на підтвер­дження своєї, не обмеженої навіть здоровим глуздом, влади в селі.

Така різновекторність життєвих інтересів призводить до конфліктної ситуації. Але зіткнення героїв набуває символічного виміру, оскільки причина зіткнення – дорогоцінна церковна чаша.

^ О. Ковальчук: «Чисто фізіологіч­не начало, натуралізм описів – це не головне для Барки (хоч не можна, не здригаючись, читати сцени божевілля чи спровокованого голодом людоїд­ства). Він розглядає голодомор як Голгофу, на яку зійшов український на­род. Але і розп'ятий, прийнявши «хрещення огнем», звідавши муки, «подібні хресним», він лишився непереможним, бо стояв до кінця на своїй «життєвій вірі-правді».

О.Забарний пропонує при розгляді образів героїв роману звернути особливу увагу на такі аспекти духовного виміру як національний, морально-етичний та філософський.

Мирон Катранник успадкував від свого народу найголовніше: людинолюб­ство, глибоку емоційність, повагу до праці, до землі, самостійність, патріотизм. У цьому образі уособлено духовну силу нації. Селянина поважають люди. До нього йдуть за порадою, відкривають найпотаємніші думки. Йому передають церковну святиню – чашу, бо знають, що не зрадить. Він не стоїть осторонь загальнолюдської біди, у постійному пошуку шляхів виходу з неї, і навіть доведений до смертної межі, він не перестає боротися. І лише повністю вичерпавши фізичні та духовні сили, Мирон помирає. Проте лишає по собі сина, який успадковує від батька і відчуття краси, і любов до життя, і повагу до людини та її праці, і розуміння справжньої вартості хліба. Мирон Катранник має не лише українське прізвище («катран» – лікувальна рослина, що росте в степах, використовувалася як гірчичник), а й прикмети українського національного характеру – лагідність, покірність, беззастережну віру в Бога, у долю, жагу до життя, повагу до жінки, любов до дітей.

Його ідейного супротивника ніщо не пов'язує з нацією, хіба що прізви­ще. Григорій Отроходін – один із «тисячників», посланий у село відібрати хліб у селян, виконати сталінську програму.

Народився він і жив у столиці, «для неї ладен світ перетрусити – в переміну або загибель». Усі свої життєві сили Отроходін спрямував на досягнення будь-якою ціною партійної кар'єри. Дістатися до вершин партійного керівництва і одержати «великориб'ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти...» – ось його заповітна мрія. З висоти свого партійного класу, свого привілейованого становища він презирливо дивиться на «зерносіїв» та «борщоїдів». Його навіть обурює «непокірність дядьків: відмовилися мовчки відходити в землю». Отже, це повністю денаціоналізований, владолюбний тип, у центрі всесвіту якого стоїть його власне егоїстичне «я».

^ Морально-етичний аспект включає в себе рівень світоглядної сформованості героя, його етичні прин­ципи, і тісно пов'язаний з першим аспектом національним.

Щоб вижити, можна, як-от герої роману «Жовтий князь», переступити че­рез багато що: забрати хліб у мертвої вже людини, вбити і з’їсти ховраха, шпа­ка, горобців, навіть собаку. Але є речі, через які – без зруйнування своєї внутрішньої сутності – переступити неможливо. Мирой Катранник не відганяє слабкішого, а навпаки – ділиться з ним замерзлою кониною. Етичне начало перемагає навіть інстинкт самозбереження. Згадаймо епізод, коли Мирон став перед проблемою альтернативного вибору між життям і смертю: Катранник має вирішити – хліб в обмін на чашу чи смерть. І вибирає: «Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... І хто виживе в селі, проклене Катранників, місця собі не знайду – краще вмерти» (с.128). Це співчуття прита­манне і його синові Андрію, єдиному, хто залишився живим з родини. Письмен­ник дуже точно передає всю почуттєву гаму пережидань хлопця: «... відрізає кусень і жує швидко... і знову жує. Але відчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть... Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь – і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдовувався в думці, мовляв, тепер «кожен собі». Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся... Де стояла жінка, там і застигла... не гукає, не просить. Лише дивиться, як снохода. Вернувся хлопець до пригаслої ватри; відділивши части­ну ховраха і поклавши на папір, простягнув жінці; «Тітко, візьміть...» (с.245).

Така етика поведінки Андрія корениться в українській «родинній педагогіці», яка базується на глибокій повазі до людини, на законах християнсь­кої моралі.

Берегинею цієї морально-етичної аури родини Катранників була бабуся, яка щедро наділяла своєю любов'ю і Мирона з Докією, і онуків. «Сім я жила рідним гуртом, де одне було для одного дороге, як світ». Ця етика передається дітям через батьківські почуття, через ставлення до них усіх старших у сім'ї.

^ Філософський аспект передбачає розгляд тих рис літературного героя, які набувають загальнолюдської значущості, є надкласовими. Василь Барка говорить про своїх позитивних героїв: «Вони в моторошній поруганості були серцем чисті, як квіти і сонце, незміренно кращі від зірок небесних, як і всі люди, хоч вони цього не знають; як сам хліб, ними запрацьований і в них віднятий, були чисті, хоч смерть настала в найбруднішій поверженості їх»(с. 21).

^ Філософсько-естетичне начало, яке єднає сім'ю Катранників, – це розуміння краси життя, зокрема краси природи, яка є не лише матір'ю-годувальницею, а й джерелом естетичної насолоди. Селянка з особливою силою відчуває лихо, бо зникла краса. І це їй здається найбільшим злом. Такий естетизм натури притаманний усім членам роди­ни Катранників, а виявляється він і в побуті, і в зовнішньому вигляді, і в гамі почуттів героїв один до одного.

Вихована на красі, душа дитини обов'язково потягнеться до етичного, пробудиться до життя у правді і добрі. Ось чому так прагнули сталіністи виконати наказ: «Вбий душі» (с. 166). Душа простої людини, засіяна змалечку добром, красою і вірою, виявилася незборимою. У романі це переконливо показано завдяки глибокому зображенню внутрі­шнього світу Андрійка – останнього з живих у сім'ї Катранників. Саме він пам'ятаючи про все пережите, бере на себе відповідальність за збере­ження і продовження роду. Відродження душі хлопчика, змученої голодом і втратою матері, настає тоді, коли він починає помічати красу: «Одного ранку хлопець ворушився між бур'янами у садибі, шукаючи решток старої, городини. Серед зарості, серед гичі – потворної і жорстокої — побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками посередині» (с. 254)1 .

Змальовуючи події найстрашнішого для України го­лоду 1932–1933 років, Василь Барка замислюється над питанням: «Чому?». І відповідей шукає в Біблії, зверненнями до якої пройнятий увесь текст Страшне лихо, яке спіткало Україну автор,якого часто називають поетом-апостолом, пояснює через Біблію. Часті цитування біблійних текстів наводять читача на думку про велику гріховність українського на­роду, про обов'язкову його спокуту. Вже спочатку перед нами постає біблійна оповідь про перший гріх на землі – братовбивство – з чіткою паралеллю із сучасністю: місяць горів кров'ю тоді, коли Каїн мав убити Авеля, як і в той час, коли починалося голодне лихоліття в Україні.

^ Кров, за Біблією і Василем Баркою, – це правда, яка обов'язково стане відомою, це також помста і спокута.

Епізод із самогубством секретаря райкому: «Колір крові ніби скував Мирона Даниловича, і думки триво­жили: ось що тайно хотів бачити! – її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люто розорених і повбиваних, – чи вдоволений червоністю її? Тобі, можливо, так дано тепер: глянь і скажи, чи того хотів? чи радуєшся?.. «Ні!» – знялося, наче скрик, на серці: бо бачив невикупливою кров секрета­ря – проти моря нещастя людського, таким, як він, заподіяного» (с. 66). «Мирон Данилович стояв, згадуючи і терплячи давній страх – от, з'явиться всилення, змінить колір на чорний, перед очима... Але ні! – зосталась кров червона, як була. І мало не скрикнув він: «Так кров єсть правда!» (с. 66).

Релігійний Барка намагається пояснити причину голоду. Устами пра­ведних письменник запитує: «Може, нехай очистяться в горі, як в огні останньому», – за смерть Ісусову, адже минає дев'ятнадцять століть з часу скоєння цього гріха.

^ Причина біди – нешанобливе ставлення до віри. Чимало епізодів відтворюють жахливе руйнування храмів Божих, відвертання людей від віруючих, їх масове гоніння («Відчуває мати, як день у день «вони» настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли» (с. 29).

Особливе місце в романі відводиться образам-символам. Вони надають йому багатоплановості. Такими символами є, крім образу Жовтого князя, церковна чаша, крейдяна печатка місяця з зображенням братовбивства та ін...

Символічного змісту набуває церковна чаша. Церковна чашасимвол вічності життя, світла, яке обов'язково настане. Оберігаючи її, люди ще не знають про його існування, проте Андрійко їх повідомить, несу­чи її як символ порятунку: «Здається, над ними з нетлінною і непоборимою силою сходить вона: навіки принести порятунок».

Переховуючи чашу, оберігаючи, люди ризикують життям. За чашу пропонують Катранникові вря­тувати родину і його самого від голоду, але за це він має згубити душу. Для Мирона це неможливо, бо що скажуть люди і як його зустріне небо?

^ Чаша – символ духовного Світла, порятунк, який неодмінно прийде; у релігійній символіці, чаша – посудина, в яку збирали кров і сльози Христові. Недаремно Андрієві уявилася така картина: «Коли оглянувся на садибу пасічника, – там, над скарбним місцем (де захована чаша), підводилося полум'я з такою ве­ликою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпу­чого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали і підносять кош­товність, відкриту з" глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, по­дібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому полі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок» (с. 265).

Святе споконвічне місце для селян – церква. Перетворена у заготівельний пункт, вона все ж не втрачає своєї ролі, її пам'ятають, у ній справжні віруючі поводять себе належно. Так, саме в церкві не може «розколотися» Мирон Данилович, хоч як того хочеться «розкольникам». Почуті в церкві настанови священика люди довго пам'ятатимуть. «Заповідано нам, – сказав священик, – тільки любов... Оглянімось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осмі­юєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба... Будьмо тверді, як перші мученики перед звірами, що з ревом набли зилися терзати» (с. 44–45).

Отже, роман «Жовтий князь» В.Барки збагатив українську культуру осягненням табуйованої теми голодомору, представивши її художнє втілення в цікавому стилістичному реалістично-модерністському вимірі.

Похожие:

Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» iconТема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь»
Роман «Жовтий князь»: жанрово-стилістичні особливості, проблематика, образна система
Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» iconВасиль барка жовтий князь
А знов лихо: повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? Чіпляються і гризуть: давай! — як не гроші, так хліб
Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» icon1 Концепція 2 Головні герої
Жовтий князь — перший у світовій літературі професійний прозовий твір, який присвячений голодомору 1932–1933 років. Автор — український...
Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» iconТема: «Історична тема в українській літературі ІІ пол ХХ ст. Творчість Романа Іваничука»
Роман Іванович Іваничук народився 27 травня 1929 р у с. Трач, тепер Косівського району Івано-Франківської області
Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» iconКнязь Мира Сего Содержание Предисловие. Запретный плод 2 Глава тихий ангел 13 Глава где никто рождает ничто 21 Глава камень мудрецов 28 Глава князь и комиссар
Можно ли в наше время написать такую книгу, каких еще не было? В наше время это довольно трудно. Но вот Климов такую книгу написал....
Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» iconДорогие друзья! Ежеленко Роман из Москвы проводит групповые занятия и индивидуальные консультации
Роман является специалист по аюрведе, психологии, парапсихологии, космоэнергетике, является учеником доктора Торсунова. Роман проводит...
Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» iconТема: Життєвий І творчий шлях О. Олеся (1878-1944)
Олесь (літ псевдонім Олександра Івановича Кандиби) народився 5 грудня (23 листопада за старим стилем) 1878 року на хуторі Кандиби...
Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» iconНиколас Спаркс Дневник памяти
Это – не «любовный роман», а роман о любви. О любви обычных мужчины и женщины – таких как мы…
Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» iconДневник памяти Николас Спаркс
Это – не «любовный роман», а роман о любви. О любви обычных мужчины и женщины – таких как мы…
Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» iconКнига эта стала абсолютным бестселлером в сша?
Это – не «любовный роман», а роман о любви. О любви обычных мужчины и женщины – таких как мы…
Тема: «Творчість Василя Барки. Роман «Жовтий князь»» Творчий шлях В. Барки. Роман «Жовтий князь» iconСвети Роман у сред службе Појави се на амвону
Из Охридског Пролога Св. Владике Николаја (Велимировића) за дан 14.(01.) октобра Покров Пресвете Богородице, Преподобни Роман Слаткопојац,Јован...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы