Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності icon

Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності


Скачать 230.84 Kb.
НазваниеЗагальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності
страница1/4
Размер230.84 Kb.
ТипДокументы
  1   2   3   4

1. ЗАГАЛЬНОНАУКОВІ ПОНЯТТЯ

1.1 Методи та групи наукової діяльності.

Поняття «наука» має кілька основних значень. По-перше, наука – це галузь людської діяльності, спрямована на створення та систематизацію нових знань про природу, суспільство, мислення та пізнання навколишнього світу. По-друге, наука може виступати в якості результату цієї діяльності – система отриманих наукових знань. По-третє, наука – це одна з форм суспільної свідомості, соціальний інститут. Тобто вона являє собою систему взаємозв’язків між науковими організаціями і членами наукового товариства, а також містить в собі системи наукової інформації, норми та цінності.

Мета науки - отримання достовірних знань про навколишній світ та їх систематизація.

Основним суб’єктом науки (тобто носієм свідомої цілеспрямованої діяльності в цій галузі) є науковці, наукові товариства та допоміжний персонал. Об’єкт науки (предмет) – певна форма руху матерії або сукупність цих форм.

Відповідно до цього всі галузі знань поділяються на основні групи: природничі (об’єктами вивчення є природні процеси, всі види їх проявів: фізико-математичні, хімічні, біологічні, геолого-географічні); тісно пов’язані з ними технічні (електроніка, радіотехніка, архітектура) та суспільні (ґрунтуються на вивченні суспільних явищ і їх наслідків: філософія, соціологія, література, право, культурологія тощо).

Від суспільної свідомості наука відрізняється тим, що дає об’єктивні уявлення про світ та його закони, які ґрунтуються на вірогідних доказах та перевіряються суспільно-історичною практикою людства. На відміну від літературної та мистецької діяльності, будь-яке наукове знання не залежить від свого автора. Тобто будь-який закон (не залежно від того, був він відкритим А. Ейнштейном, І. Ньютоном чи Ч. Дарвіном) є не лише відображенням геніальності його автора. Будь-яка теорія рано чи пізно все одно з’явилася би, оскільки вона складає важливий етап наукового розвитку людства. Про це свідчить той факт, що одна і та ж сама ідея була підтримана різними вченими одночасно незалежно один від одного.

Наука виступає в якості основного виду пізнання дійсності. Вона містить в собі накопичений протягом довготривалого розвитку пізнавальної діяльності людства фактичний досвідний матеріал, встановлені закони та теорії, гіпотези, методи дослідження, загально філософські, методологічні висновки, до яких неминуче приходить наука у вільному розвитку.

Для пізнання свого предмета наука найчастіше користується діалектичним методом, який дозволяє не підміняти специфічні методи пізнання в окремих науках та дає загальну методологію наукового дослідження.

Діалектика - вчення про найбільш загальні закономірності становлення, розвитку, внутрішнє джерело яких вбачається в єдності і боротьбі протилежностей. У цьому контексті діалектика, починаючи з Гегеля, протиставляється метафізиці - такому способу мислення, що розглядає речі і явища як незмінні і незалежні друг від друга. Діалектика - це вчення про розвиток у його найбільш повному, глибокому і вільному від однобічності виді, вчення про відносність людського знання, що дає нам відображення власне матерії, що розвивається.

Свідоме застосування діалектики дає можливість правильно користатися поняттями, враховувати взаємозв'язок явищ, їхня суперечливість, мінливість, можливість переходу протилежностей одна в одну. Тільки діалектико-матеріалістичний підхід до аналізу явищ природи, громадського життя і свідомості дозволяє розкрити їхні дійсні закономірності і рушійні сили розвитку, науково передбачати прийдешнє і знаходити реальні способи його творення.

При вивченні предметів і явищ діалектика радить розглядати досліджувані об'єкти у світлі діалектичних законів:

а) єдності й боротьби протилежностей;

б) переходу кількісних змін у якісні;

в) заперечення заперечення.

Теоретичні методи наукового дослідження поділяються на аналітичні та синтезуючі. За допомогою аналітичних методів відбирається релевантна інформація із всієї наявної, яка отримана в результаті первинної обробки конкретних даних.

Метод – це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання. Фактично різниця між методом і теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт й умова майбутніх досліджень.

У кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні:

  • емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

  • теоретичний – досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

Згідно з цими рівнями загальні методи пізнання можна поділити на три групи, грані між якими визначені приблизно:

  • методи емпіричного дослідження;

  • методи, ідо застосовуються на емпіричному та теоретичному рівнях досліджень;

  • методи теоретичних досліджень.

Методи емпіричного дослідження

Спостереження – це систематичне, цілеспрямоване вивчення об'єкта. Аби бути плідним, спостереження мусить відповідати таким вимогам:

  • задуманості заздалегідь (спостереження проводиться для певного, чітко поставленого завдання);

  • планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);

  • цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища, що викликають інтерес при дослідженні);

  • активності (спостерігач активно шукає потрібні об'єкти, риси, явища);

  • систематичності (спостереження ведеться безперервно або за певною системою).

Спостереження як метод пізнання дає змогу отримати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність утворює первинну схематизацію об'єктів реальності – вихідних об'єктів наукового дослідження.

Порівняння – це процес становлення подібності або відмінностей предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об'єктам.

Метод порівняння буде результативним за таких вимог:

  • порівнюватимуться лише такі явища, між якими можлива деяка
    об'єктивна спільність;

  • порівняння має здійснюватися за найбільш важливими, суттєвими (у плані конкретного завдання) рисами.

Різні об'єкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано через їхні порівняння з будь-яким іншим об'єктом (еталоном). У першому випадку звичайно отримують якісні результати більше – менше, вище – нижче). Порівняння ж об'єктів з еталоном надає можливість отримати кількісні характеристики. Такі порівняння називають вимірюванням.

За допомогою порівняння інформація щодо об'єкта здобувається двома шляхами:

  • безпосередній результат порівняння (первинна інформація);

  • результат обробки первинних даних (вторинна або похідна інформація).

Вимірювання – це визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру. Вимірювання передбачає наявність таких основних елементів: об'єкта вимірювання, еталона, вимірювальних приладів, методу вимірювання. Вимірювання розвинулося з операції порівняння, проте воно – більш потужний і універсальний пізнавальний засіб.

Експеримент – це такий метод вивчення об'єкта, за яким дослідник активно й цілеспрямовано впливає на нього завдяки створенню штучних умов або використанню природних умов, необхідних для виявлення відповідної властивості.

Переваги експериментального вивчення об'єкта порівняно зі спостереженням такі:

  • у процесі експерименту можна вивчати явище "у чистому вигляді", звільнившись від побічних факторів, які затінюють основний процес;

  • в експериментальних умовах можна дослідити властивості об'єктів;

• повторюваність експерименту: можна проводити досліди стільки разів, скільки це необхідно.

Експеримент проводять у таких випадках:

  • при виявленні раніше не відомих властивостей об'єкта;

  • при перевірці правильності теоретичних розрахунків;

  • при демонструванні явища.

У науковому дослідженні експеримент і теорія найтісніше взаємопов'язані, ігнорування експерименту неодмінно призводить до помилок, тому всебічне розгортання експериментальних досліджень є одним із найважливіших шляхів розвитку сучасної науки.

^ Методи, що застосовуються на емпіричному та теоретичному рівнях досліджень

Абстрагування (від лат. – віддалення) – метод наукового пізнання, що полягає в мисленнєвому виділенні суттєвих, найістотніших рис, відношень, сторін предмета. За його допомогою формується ідеальний образ реальності. Це відхід у думці від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень предметів і виділення кількох рис, які цікавлять дослідника.

Процес абстрагування має два ступені:

Перший: виділення найважливішого – встановлення факту незалежності чи дуже незначної залежності досліджуваних явищ, на яку можна не зважати, від певних факторів (якщо об'єкт А не залежить безпосередньо від фактора Б, то можна лишити його осторонь як несуттєвий).

Другий: реалізація можливостей абстрагування. Сутність його полягає в тому, що один об'єкт замінюється іншим, простішим, який виступає як "модель" першого.

Абстрагування може застосовуватися до реальних і абстрактних об'єктів (таких, що пройшли абстрагування раніше). Багатоступінчасте абстрагування призводить до абстракцій зростаючого ступеня загальності. Абстрагування дає змогу замінити у пізнанні складне простим, але таким, яке відбиває основне в цьому складному. Існують такі основні види абстракції:

ототожнення — утворення поняття через об'єднання предметів, пов'язаних відношеннями типу рівності в особливий; клас (залишаючи осторонь деякі індивідуальні якості предметів);

ізолювання – виділення властивостей і відношень, пов'язаних з предметами, та позначення їх певними "іменами", що надає абстракціям статусу самостійних предметів (наприклад, надійність, універсальність).

Різниця між цими двома абстракціями полягає в тому, що в першому випадку ізолюється комплекс властивостей об'єкта, а в другому – єдина його властивість;

конструктивізація – відхилення від невизначеності меж реальних об'єктів (безперервний рух зупиняється та ін.);

актуальна нескінченність – відхилення від незавершеності (і неможливості завершення) процесу утворення нескінченної множини, від неможливості задати його повним переліком усіх елементів. Така множина розглядається як наявна;

потенціальна здійсненність – відхилення від реальних меж людських можливостей, зумовлених обмеженістю життя в часі та просторі (нескінченність розглядається як потенційно здійсненна).

Результат абстрагування часто виступає як специфічний метод дослідження, а також як елемент складніших за своєю структурою методів експерименту – аналізу та моделювання.

Наукова абстракція підпорядкована певним вимогам:

  • треба знати, від чого ми абстрагуємось;

  • визначити до якої межі можна конкретно абстрагуватися;

  • треба мати на увазі, що інтервал абстрагування, в якому створюється ідеальний об'єкт для теорії, залежить лише від об'єктивних умов.

Процес абстрагування є складним, двоступеневим: спочатку відокремлюється суттєве від несуттєвого, загальне від одиничного, важливе від неважливого, а потім установлюється незалежність або слабка залежність об'єкта пізнання від певних факторів для того, щоб відвернутися від них.

Операція абстрагування застосовується як до реальних, так і до абстрактних об’єктів котрі раніше вже досягали певного ступеня абстракції. В сучасній науці розрізняють абстракції таких видів:

  • абстракція ототожнення (створення понять способом з'єднання кількох предметів в один клас без урахування їхніх несуттєвих відмінностей);

  • ізолююча абстракція (виділення властивостей і відношень з позначенням їх «іменами», які надають абстракціям статус самостійних предметів);

  • абстракція конструктивації (спрощення реальних об'єктів відкриття на їхній основі певних законів, що дає можливість у першому наближенні зрозуміти їхню сутність);

  • абстракція актуальної нескінченності (відвернення від незавершеності процесу виникнення нескінченної множини);

  • абстракція потенційної здійсненності (перехід від реальних меж людських можливостей до потенційних).

^ Аналіз і синтез. Аналіз – метод пізнання, який дає змогу поділити предмети" дослідження на складові частини (природні елементи об’єкта або його властивості та відношення). Синтез, навпаки, проводить з'єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємопов'язані, вони являють собою єдність протилежностей.

Аналіз і синтез буває:

  • прямим, або емпіричним (використовується для виділення окремих частин об'єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірювань тощо);

  • зворотним, або елементарно-теоретичним (базується на деяких теоретичних міркуваннях стосовно причинно-наслідкового зв'язку різних явищ або дії будь-якої закономірності. При цьому виділяються та з'єднуються явища, які здаються суттєвими, а другорядні ігноруються);

  • структурно-генетичним (вимагає виокремлення у складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об'єкта).

Індукція та дедукція. Дедуктивною визначають таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на; основі знання загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ. Дедукція та індукція – взаємопротилежні методи пізнання.

Індукція (від латинського – наведення) являє собою умовивід від часткове до загального, від окремих фактів до узагальнень, коли на основі знань про частини предметів класу робиться висновок про клас в цілому. Як метод дослідження індукція - це процес дослідного вивчення явищ, під час якого здійснюється перехід від окремих фактів до загальних положень, окремі факти неначе виводять до загального положення. Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому.

Існує кілька варіантів установлення наслідкового зв'язку методами наукової індукції:

  • метод єдиної подібності. Якщо два чи більше випадків досліджуваного явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші обставини різні, то саме ця Обставина є причиною явища, яке розглядається;

  • метод єдиної розбіжності. Якщо випадок, у якому досліджуване явище наступає, і випадок, в якому воно не наступає, у всьому подібні: й відрізняються тільки однією обставиною, то саме ця обставина, наявна в одному випадку і відсутня в іншому, є причиною явища, що досліджується;

  • об'єднаний метод подібності та розбіжності — комбінація двох перших методів;

  • метод супутніх змін. Коли виникнення або зміна одного явища викликає певну зміну іншого явища, то обидва вони перебувають у причинному зв'язку одного з іншим;

  • метод решти. Якщо складне явище викликане складною причиною, яка являє собою сукупність певних обставин, і відомо, що деякі з них є причиною частини явища, то решта цього явища викликається обставинами, котрі залишилися.

Звичайно виділяють три основних види індуктивних умовиводів;

  • повну індукцію;

  • через просте перерахування (популярну індукцію);

  • наукову індукцію.

Два останні види утворюють неповну індукцію.

Повна індукція являє собою вивід загального положення про клас в цілому на основі розгляду всіх його елементів: вона дає достовірний висновок.

У випадку популярної індукції наявність якої-небудь ознаки у частини елементів класу стає основою для висновку про те, що і всі елементи даного класу мають цю ознаку. Популярна індукція має необмежене застосування, але її висновки утворюють лише імовірні положення, які потребують наступного доведення.

Наукова індукція також являє вивід від частини елементів даного класу до всього класу. Але тут основою для висновку стає розкриття у досліджуваних елементів класу суттєвих зв'язків, які необхідно зумовлюють належність даної ознаки всьому класу. Через це основне місце у науковій індукції займають прийоми розкриття суттєвих зв'язків, що у свою чергу потребує складного аналізу. Існує кілька способів встановлення таких зв'язків:

  • Спосіб єдиної подібності. Якщо два або більше випадків досліджуваного явища
    мають спільною лише одну обставину, а решта обставин відмінні, то ця єдина подібна
    обставина і є причиною явища, що розглядається.

  • Спосіб єдиної відмінності. Якщо випадок, в якому досліджуване явище наступає, і випадок, в якому воно не наступає, у всьому подібні і різняться тільки в одній обставині, то ця обставина, присутня тільки в одному випадку і відсутня в другому, є причиною досліджуваного явища.

  • Спільний спосіб подібності і відмінності – комбінація перших двох способів.

  • Спосіб супутніх змін. Якщо поява або зміна одного явища викликає певну зміну другого, то обидва ці явища знаходяться в причинному зв'язку один з одним.

  • Спосіб залишків. Якщо складне явище викликається складною причиною, яка складається із сукупності певних обставин, і відомо, що деякі з цих обставин є причиною частини явищ, то залишок цього явища викликається рештою обставин.

У реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, це взаємозворотні методи пізнання.

Дедукція (від латинського – виведення) – це такий умовивід, у якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі знання про загальні властивості всієї множини. Дедуктивним у широкому розуміння вважається будь-який вивід взагалі, у більш специфічному і найбільш поширеному розумінні – доведення або виведення твердження (посилань) на основі законів логіки, що мають достовірний характер. У випадку дедуктивного висновку наслідок міститься у посиланнях приховано, тому вони повинні бути одержані з них на основі застосування методів логічного налізу.

^ Змістом дедукції як методу пізнання є застосування загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ. Важливою передумовою дедукції у практиці пізнання є зведення конкретних задач до загальних і перехід від розв'язання задачі у загальному вигляді до окремих її варіантів.

Індуктивні умовиводи дають лише вірогідні знання, тому що вони ґрунтуються на емпіричних спостереженнях кінцевого числа об'єктів. Дедуктивні умовиводи приводять до нового, достовірного знання, тому що їх вихідні посилання дійсні.

Інтуїція – метод пізнання, що є вираженням безпосередності у процесі пізнання на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру пізнання), вирішення проблеми на основі ірраціонального здогаду. Елемент безпосередності є діалектичною єдністю чуттєвого та раціонального. Протилежність інтуїції розсудковому пізнанню відносна, Інтуїтивне і логіко-дискурсивне є тими моментами творчого мислення, для яких характерне взаємопроникнення. Інтуїція не існує в чистому й ізольованому вигляді.

Інтуїція - якісний стрибок у пізнанні, підготовлений усім його попереднім розвитком. Інтуїтивний творчий акт можна тлумачити як «ущільнення» в часі, згортання й перехід до сфери підсвідомого якихось алгоритмів мислення. Алгоритмічна послідовність має здатність «ущільнюватися» до невловимих самим дослідником меж. Інтуїтивний акт щоразу опосередкований наявним знанням. Нагромадження досвіду й цілеспрямованість індивіда на розв'язання певного завдання (пізнавальна ціль постає в ролі домінанти, що підпорядковує собі всі процеси в корі й підкірці головного мозку) є необхідною передумовою інтуїтивного акту.

Моделювання – метод, який ґрунтується на використанні моделі як засобу дослідження явищ і процесів природи. Під моделями розуміють системи, що замінюють об'єкт пізнання і служать джерелом інформації стосовно нього. Моделі — це такі аналоги, подібність яких до оригіналу суттєва, а розбіжність — несуттєва. Моделі поділяють на два види: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі втілюються у дереві, металі, склі тощо. Ідеальні моделі фіксуються в таких наочних елементах, як креслення, рисунок, схема, комп'ютерна програма та ін.

Метод моделювання має таку структуру:

  • постановка завдання;

  • створення або вибір моделі;

  • дослідження моделі;

  • перенесення знань з моделі на оригінал.

Переваги, що дає моделювання:

  • можливість дослідження об'єкта, який недоступний, або занадто великий для безпосереднього пізнання;

  • висока ступінь обґрунтованості рішень;

  • скорочення термінів і вартості процесу розробки УР;

  • можливість розрахувати результат.

Метод моделювання тісно пов'язаний з такими іншими методами, як ідеалізація та формалізація.

Ідеалізація – уявне конструювання понять про об'єкти, що не існують і не здійснених у дійсності, але таких, для яких є прообрази в реальному світі /абсолютно чорне тіло, крапка, окружність, інерція, лінія й т.д./. Це мисленнєве конструювання об'єктів, яких не існує у дійсності. Цей процес, з одного боку, схожий на мислене моделювання, а з другого – є абстрагуванням.

В процесі ідеалізації відбувається відволікання від реальних якостей предмета з одночасним введенням в зміст поняття ознак, які відсутні в дійсності. В результаті створюється так званий «ідеалізований об'єкт», яким ми можемо оперуватись теоретичному мисленні при відображенні реальних об'єктів.

В результаті ідеалізації створюється така теоретична модель, в якій характеристики сторони об'єкта не тільки відсторонені від фактичного емпіричного матеріалу, але й шляхом мисленнєвого конструювання виступає в більш повному вираженому вигляді, чим в самій дійсності. Ідеалізований об'єкт, в кінцевому результаті, виступає як відображення реальна; предметів і процесів.

Метою ідеалізації є:

  • позбавлення реальних об'єктів деяких властивостей;

  • мислене обдарування цих спрощених об'єктів певними нереальними, гіпотетичним;
    властивостями, які не можна здійснити на практиці.

Основними способами досягнення такої мети є:

  • просте абстрагування шляхом усунення деяких реальних властивостей об'єктів;

  • багатоступеневе абстрагування шляхом переходу від реального об'єкта д ідеального, а потім від ідеальних об'єктів до інших;

  • Мислений перехід до граничних випадків у розвитку реальних властивостей об'єктів.

Будь-яка ідеалізація має певні межі. У випадках, коли дослідник має справу з такими питаннями, які суттєво пов'язанні з усуненими властивостями об'єкта, то проведена його ідеалізація втрачає смисл. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

  1   2   3   4

Похожие:

Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності iconЗагальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності
По-третє, наука – це одна з форм суспільної свідомості, соціальний інститут. Тобто вона являє собою систему взаємозв’язків між науковими...
Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності iconМ. Жалдак, Ю. Рамський «Чисельні методи». Бахвалов Н. С. Жидхов Н.П. «Чисельні методи».
При виконанні масових обчислень дотримуються певних правил, що випливають з практичної діяльності: їх виконання економить час обчислювача...
Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності iconТема 6 Діяльність та її структура
Ключові поняття: діяльність, мета діяльності, дії, засоби діяльності, інтеріоризація, екстеріоризація, ігрова діяльність, навчальна...
Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності iconТема 4 Методи сучасної психології План
Значення психолого-педагогічних досліджень в діяльності педагога професійної школи
Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності iconПитання до заліку з курсу „Культура наукової мови”
Універсальний характер наукової мови. Наукове мовлення. Предметна (фахова) мова
Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності iconПитання по психології
Поняття про уяву, її значення в житті людини та в професійній діяльності вчителя
Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності iconПоняття предмету соціології
Соціологія сприяє формуванню знань про соціальну дійсність, пояснює логіку процесів соціального розвитку, розробляє концептуальний...
Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності iconТема основні поняття, предмет та методи статистики
Це відноситься і до статистики – однією з основних дисциплін в системі економічної освіти і найважливішою для тих, хто вибрав статистику...
Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності iconМетоди захисту інформації в ек 1 Основні поняття криптографії
Передусім треба звернути увагу на взаємозв'язок між встановленням справжності та визначенням прав (повноважень), котрі в сукупності...
Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності iconПрограма навчальної дисципліни «Педагогіка вищої школи»
Необхідність підвищення рівня наукової підготовки є характерною ознакою сьогодення і у галузі професійної педагогічної діяльності....
Загальнонаукові поняття 1 Методи та групи наукової діяльності iconЗакон україни про вищу освіту (нова редакція)
Законом прав та обов’язків вищого навчального закладу щодо провадження освітньої, наукової, економічної та іншої діяльності, самостійного...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Документы


При копировании материала укажите ссылку ©ignorik.ru 2015

контакты
Документы